– Ну що, дівчата, прошу до столу! Посидимо разом, відсвяткуємо. Як же швидко летить час, уявіть собі!
Минуло сорок років, а ніби вчора я сюди прийшла, — Тетяна метушилася, накриваючи стіл. Бутерброди з червоною ікрою. Салат – сама готувала. Хачапурі гарячі – хлопці за салоном краси в кафе печуть. Смачні, пальчики оближеш! І тортик. Ну і по ковточку, за життя, за дружбу, за все хороше.
«Дівчатам» нікуди поспішати. Наталі сорок сім. Спочатку вона працювала в книгарні. А останні п’ятнадцять років — на пошті. І Зіну Михайлівну з собою привела. З ними не занудьгуєш!
А ще Тетяна покликала колишню начальницю поштового відділення. А як же без неї! Наставниця, багато років разом працювали. Та не просто працювали — жили дружним колективом. А тепер Інна Федорівна на пенсії, з онуками сидить.
Тетяна й сама все життя пропрацювала на цій пошті поруч із домом. Ну вже так вийшло. Закінчила школу, до училища не вступила. Батьки з молодшими братами переїхали до квартири бабусі й дідуся. А Тані залишили двокімнатну квартиру в п’ятиповерхівці.
Таня була безмежно щаслива. Адже вона доросла, їй уже вісімнадцять. Таня влаштувалася на пошту працювати, ну не сидіти ж на шиї у батьків. Тепер вона сама собі господиня. А їм ще молодших треба виховувати. Думала Таня — попрацюю поки на пошті, зручно, поруч із домом. А потім вирішу, що далі робити.
Колектив чудовий — Інна Федорівна, начальниця, відразу почала опікуватися Танею. Все показала, розповіла. Робота зрозуміла, нескладна. Але немає нічого більш постійного, ніж щось тимчасове.
Тетяна прижилася на пошті. Розносила журнали з газетами, пенсію літнім людям. Вела картотеку за передплатами. Потім їм поставили комп’ютери, стало легше.
Долі у Тетяни з дівчатами майже однакові. Розлучені, та одинокі мами, як Тетяна. У них і дітки тут виросли, зі школи прибігали до мам на роботу. І їли тут, і уроки робили. Мишко Тетяни з дочкою Оленки, майстринею манікюру з салону краси, все дитинство провели разом.
Тепер одружені, у Тетяни є онучка-красуня Мілана. А сама Тетяна Андріївна тепер завідуюча поштовим відділенням, Інна Федорівна кілька років тому передала їй кермо влади.
– Ну як ви тут без мене, дівчата? Як же з вами добре, якби не онуки, я б так і працювала, ех!, – Інна Федорівна підняла стаканчик. – Ну що, за нас, за наш дружний колектив, здоров’я всім і щастя, подруги! А що, Тетяна наша як? Керує? – Звернулася до Наталі та Зіни.
– Ще й як, – Наталя та Зіна переглянулися й голосно розреготалися, – все встигає. І посилки прийняти, і перекази оформити, і з симпатичними дядечками поговорити!
– Це з якими дядечками, ну кажи детальніше, – Інна Федорівна закусила салатом, взяла хачапурі, – ох і добре у вас, дівчата! Ну як раніше!
– А ти до нас частіше приходь, Інна Федорівна. Куди тут йти, ти ж у сусідньому будинку живеш. І онуків приводь, у нас тут, вважай, всі наші виросли. З посилок та бандеролей вежі будували. На старих бланках малювали. Василю-вантажнику допомагали. Всі людьми виросли, приводь!
— Гаразд, дівчата, приведу, то що кажеш, який дядечко до нашої Тетяни пристає?
Тетяна почервоніла, відклала хачапурі.
— Та є один. Вчора знову приходив. Розлучений. Син у нього в іншому місті вчиться, щось синові надсилав, гроші переказував. Знову лотерейний квиток купив.
— Та не за цим він приходив, — втрутилася Зіна, не витримавши, — приходить і чекає, коли наша Тетяна Андріївна вийде. До нас з Наталею не підходить, явно до неї!
— Ну і чудово, Тань! А раптом це й справді? А раптом хоч ти поживеш заміжньою жінкою, може, це й не погано?, — Інна Федорівна підняла стаканчик.
— Ну що, дівчата, за кохання! Ти ж, Наталя, взагалі ще молода! Ось, бери приклад з Тетяни. Може, ще на весіллі погуляємо, так, Тань?
Через два дні до них на пошту знову завітав Костянтин Миколайович. І очима шукає Тетяну Андріївну. Зіна Михайлівна крикнула:
— Тетяно, тебе тут чекають. Костянтин Миколайович зніяковів, заметушився:
— Та я тут квиток перевірити, — і дістає лотерейку, знайшов привід. Тетяна Андріївна теж збентежилася, але не показала цього:
— Давайте, зараз перевіримо. Увімкнула програму, перевіряє квиток. Колись Костянтин Миколайович уже вигравав у неї. Сказав, що вона приносить йому щастя, і взяв ще один квиток на виграш. Ввела номер, перевіряє. І не повірила своїм очам.
Перевірила номер — та не може бути! Зблідла, очі розгублені:
— Костянтин Миколайович, дивіться, це ваш виграш! Він дивиться — а там цифри з нулями, не перелічити. Виграш величезний.
– Отримувати не у нас, — Тетяна Андріївна повернула дорогоцінний квиток, пояснила, як отримати виграш. Двері за щасливчиком зачинилися.
– Ну ось, тепер він уже не повернеться. Тань, невже справді бувають такі виграші? Я думала, нас обдурюють, — здивувалася Наталя.
Але наступного ранку двері поштового відділення відчинилися. І увійшов Костянтин Миколайович. У парадному вбранні, у новому костюмі, з букетом розкішних квітів:
– Татьяна Андріївна, доброго ранку! Я до вас. Я ніяк не міг зважитися, та й що я вам міг запропонувати. Хто я і хто ви! Ви — красуня, начальниця, приголомшлива жінка. А я — відставний службовець, старий холостяк. За душею ні копійки. А тепер ви своєю ручкою витягли мені щастя з пачки.
Витягли щасливий квиток, як ще моя мама казала. Тетяна Андріївна, будьте моєю дружиною! Створіть моє щастя на все довге спільне життя, що залишилося!, — став на коліно і простягнув квіти. Всі зааплодували від захоплення, навіть ранні відвідувачі пошти.
Весілля відсвяткували, були всі свої. Накрили столи на пошті, а як же, це ж рідний дім. Інна Федорівна була рада.
— Я ж казала, як відчувала, що цим все й закінчиться! Гірко!
Незабаром Тетяна Андріївна пішла з роботи — чоловік попросив. Хоче з нею до моря поїхати. Потім дачу будуватимуть. Планів у них дуже багато! Подруг вона зібрала в ресторані — щоб відзначити вихід на пенсію.
Шкода, звичайно, було йти, навіть заплакала. Але обіцяла заглядати, адже живе поруч. На своє місце Тетяна Андріївна порекомендувала Наталю. Може, і вона витягне свій щасливий квиток!
