Ми з чоловіком у шлюбі 6 років, і вже 4 роки безуспішно намагаємось зачати дитину. Усі етапи пройдені, причин не виявлено.
Також дві безуспішні спроби ЕКЗ. Остання була трохи більше року тому, і пробувати ще раз я поки що не хочу. Для мене це справжній жах.
Мені вже за 30, чоловікові майже 40. Відчай досяг такого апогею, що я не могла нормально жити, нормально працювати, адже на роботі великий жіночий колектив, хтось завагітніє, хтось виходить із декрету, розповідає про будні зі своїми малюками, для мене це було схоже на тортури.
Я навіть почала працювати з психологом, що почало приносити мені хоч якесь полегшення, стало не так важко, але все-таки повністю змиритися з думкою про те, що у нас із чоловіком ніколи не буде дітей, не вийшло.
Чоловік ставиться до цього більш терпимо, не перестаючи втрачати надію, навіть запропонував розглянути думку про усиновлення, але я не хочу виховувати чужу дитину і навряд чи зможу її полюбити.
Але це ще була не найгірша його пропозиція. Півроку тому до нас у двері зателефонувала жінка, поруч із нею стояв хлопчик. Виявилося, що 8 років тому вона завагітніла від мого чоловіка, але приховала це.
На той час вона одружилася з іншим, і вирішила нічого йому не розповідати. Але її чоловік з часом не побачив у дитині свої риси і вирішив зробити тест, який не показав спорідненості.
Був гучний скандал та розлучення. Жінка ця жила в іншому місті, але через те, що сталося, вирішила переїхати, знайшла мого чоловіка, дізналася, де він живе. Вона сказала, що не хоче, і не буде нав’язуватися нам, але спочатку їй потрібна допомога. Адже тепер вона залишилася без утримання.
Звичайно, насамперед ми зробили тест. У двох різних клініках. Коли він підтвердився, я була в такому шоці, що не одразу усвідомила те, що трапилося, хотілося просто взяти всі речі та втекти з міста.
Чоловік теж не горів бажанням тісно спілкуватися із колишньою коханкою. Почуттів у нього до неї не було, та й дитина була зовсім чужою.
Але через деякий час, він сам став дедалі частіше спілкуватися з хлопчиком. Звати його до нас у гості (його мати працювала понаднормово, і залишити його не було кому), гуляти з ним.
Дитина не відразу пішла на контакт, до мене спочатку ставилася з якоюсь злістю, але я намагалася абстрагуватися від цієї ситуації, хоч і говорила чоловікові, як мені все це неприємно. Але чоловік, ніби не чув, відповідав, що на ньому така відповідальність, що він не може взяти та відмовитися від сина.
Я все розумію, але ж можна було обійтися лише матеріальною допомогою. У дитини є батько, хоч і не рідний, адже він виховував його стільки років.
Я розумію, що чоловік мріє про дітей, що, можливо, це його останній шанс стати батьком. І мені теж боляче від цього, адже я не можу нічого зробити і ніяк йому допомогти.
Я поставила питання руба: якщо хлопчик йому так потрібен, і він хоче брати таку активну участь у житті дитини, то нам, можливо, доведеться розлучитися.
Мені не хочеться про це думати всерйоз, адже це моя рідна людина, найближча мені, але й прийняти чужу дитину на додачу з її матір’ю, у своє життя, я теж не можу.
Поки чоловік не дає мені відповіді, кидається, просить почекати, але я бачу, як з кожним днем він все більше прив’язується до хлопчика, спілкується і з матір’ю, що теж мене турбує.
Я почала сидіти на її сторінці, дивитися фото, слухати її музику, мимоволі порівнюючи з собою. Я почуваюся на другому плані, недостатньо гарною для свого чоловіка, тому що не змогла подарувати йому малюка.
Здається, ніби я божеволію. Я все частіше сиджу вдома, не хочу ні з ким контактувати, почала колупатися в собі, знову ходити по лікарях і перездавати всі аналізи. Із чоловіком віддалилися. Мені здається, якщо так і далі буде, то справа може дійти до розлучення.
