— Можете нічого не купувати. Грошима віддасте, — заявила свекруха.
— Як грошима? Зачекай. За що віддати? — здивувався чоловік.
Надя вийшла з кімнати і тихо прикрила за собою двері. Вона вирішила надати чоловікові самому вирішувати цю ситуацію. Це ж його мати. Нехай і домовляються там самі.
Все почалося відразу після того, як Надя та Іван одружилися. Їхні мами дуже подружилися. Спілкувалися, телефонували, ходили одна до одної в гості, благо жили вони недалеко.
Обидві мами були вдовами і були приблизно одного віку. Досить немолодого, поважного. Обидві на пенсії, приблизно однакового крихітного розміру. Болячки однакові, біди і проблеми теж.
Дітям були віддані однаково найкращі роки.
І Надя, і Іван отримали вищу освіту, знайшли хорошу роботу і тепер, слава Богу, отримували гідну зарплату, яка дозволяла не тільки жити, не думаючи щоразу, де взяти гроші на хліб насущний.
Вона дозволяла відпочивати, подорожувати, купувати предмети розкоші. У розумних, звичайно, межах.
І тому молоді, звичайно ж, допомагали матерям. Нарешті з’явилася можливість віддячити їм за всі труди і поневіряння.
Але. З якогось часу щось пішло не так. Мама Івана, Світлана Сергіївна, і мама Наді, Ксенія Михайлівна, регулярно спілкувалися і, серед іншого, ділилися одна з одною новинами про те, як їм допомагали «дітки». Кому що купили, кому оплатили, привезли, принесли.
І з деякого часу це перетворилося на своєрідне змагання. Все б нічого, але іноді мами ображалися до сліз, влаштовували скандали, трепали нерви собі і всім оточуючим…
Ось і сьогодні, ледь Надя, повертаючись з роботи, заскочила в дитячий садок, забрала звідти дочку, чотирирічну Вероніку, і вони повернулися з нею додому, прийшла в гості її мама.
Вона сіла на диван і, обмахуючись журналом з в’язання, який лежав поруч, почала скаржитися.
— Надя! Як же так?! — вигукнула Ксенія Михайлівна. — Адже якби не я, не побачили б ви тоді тієї квартири! А свекруха що? Хіба вона доклала до цього руку? Тільки дзижчить, як осіння муха. Де б ви були без мене?! А ви забули, мабуть. Її все балуєте…
— Мамо! Ти про що?! — обурювалася Надя. — Хто кого балує? Іван заїхав вчора ввечері і привіз їй продукти. Він щоразу так робить. Що особливого в цьому?
— Ага… — ображається Ксенія Михайлівна. — Червону ікру привіз! Простий хліб з маслом її вже не влаштовує? Зажерлася…
— Мамо… — Надя стискає пальцями скроні: у неї починає боліти голова. — Іван сказав, що по акції купив банку ікри, випадково. Подумав, що дешево, ось і взяв. Свято скоро, ось Світлана Сергіївна відкриє і поласує.
— Ага. А вона дзвонить мені сьогодні зранку і щебече, що, мовляв, бутербродиком пригостилася з ікрою на сніданок. Не дочекалася вона свята. Лопає вже! Я так і сіла. Весь настрій мені зіпсувала. А мені? Мені — ікру?
— Мамо… — вмовляє Надя і сідає поруч з мамою на диван. Маленька Вероніка поруч з ними влаштовується на підлозі і намагається натягнути на свого пупса лялькову кофтинку. Вона мило сопе і від старання висовує язик.
— Ми вчора з тобою цілий список ліків в аптеці закупили. Хороших. Якісних. Дорогих. Ти ж просила! Ось. А ікра… Я й не думала, що тобі ікра потрібна. Ну, давай підемо в магазин зараз і купимо. Тільки Веронічку треба назад одягнути, не залишу ж я її одну вдома…
— Не треба нічого, — стискає губи мати і зітхаючи, важко піднімається з дивана. — Піду я додому. Таблетки ці чудові пити, які купили… Зовсім матір не поважають. Забувають, відсувають на задній план. Адже якби не я…
Надя теж встає, йде в коридор, бере дитячий комбінезончик, одягає Веронічку і майже не слухає мамине бурчання. Що його слухати? Нічого нового.
Вона постійно шукає привід образитися. А за ікрою краще все-таки сходити. Прямо зараз. Разом з мамою. Провести її додому, а потім вже самим повертатися. Вдома повно справ…
А потім, прийшовши до себе додому, Ксенія Михайлівна зробить цей горезвісний бутерброд, почне їсти і, швидше за все, не дожувавши, почне дзвонити Світлані Сергіївні. Розповість, що вона теж їсть делікатеси, не гірше за неї, ось!
Покладе трубку і заспокоїться. Принаймні, до наступного дня. Поки якась дрібниця знову не виведе її з душевної рівноваги. Але тоді, цілком можливо, що вночі не спатиме вже свекруха, Світлана Сергіївна. І вранці почне мучити сина, дзвонити і скаржитися, висловлюючи якісь інші претензії…
У мами Наді є незаперечна перевага: вона вважає, що завдяки їй Надя та Іван отримали квартиру, в якій спочатку жили після весілля. Хоча, насправді все не зовсім так.
Квартиру, стареньку хрущовку, віддала Наді бабуся, яка була «в контрах» з мамою, на те були підстави, але це зовсім інша історія.
І бабуся ще за життя на онуку її переоформила. Надя підозрювала, що якби бабуся з мамою були дружні, і квартира дісталася б матері, то житлову площу Ксенія Михайлівна їм з чоловіком навряд чи б віддала. Швидше за все, здавала б. Ось бабуся і подбала про онуку.
Потім, коли Надя та Іван стали добре заробляти, вони продали бабусину квартиру і купили житло побільше в новому будинку. Однак Ксенія Михайлівна чомусь вважає, що та квартира — це її заслуга.
А у Світлани Сергіївни інший козир. Вона виручила Надю, коли їй після народження Вероніки потрібно було виходити на роботу.
Вони тоді ще платили іпотеку і гроші були дуже потрібні, а садок ще не давали, та й дитинці був лише рік.
Мама Наді допомогти під слушним приводом відмовилася, пославшись на проблеми зі здоров’ям. А Світлана Сергіївна два роки буквально жила у Наді та Івана, допомагаючи з онукою. Саме вона «виростила» її.
А після ще деякий час допомагала водити в садок і забирати. Нещодавно Надя змінила роботу і змогла сама пристосуватися і обходитися без допомоги свекрухи.
Виявилося, що найскладніше вибирати мамам рівноцінні подарунки. Адже вони обов’язково зустрінуться, похваляться одна одній і вийде, що одна з мам щось недоотримала. І образиться.
Одного разу Іван запропонував вирішити це питання радикально — дарувати матерям гроші, однакові суми. Але ні. Не «пройшло». Мами дійшли одностайної думки (в цьому вони виявилися солідарними), що подарунок у конверті це… це взагалі не подарунок. Ніякої уваги і турботи. Формальність. Сухо і офіційно.
Так не можна з матір’ю. Адже вона рідна людина, а не якась колега. Вона вирощувала, допомагала, піднімала, піклувалася. І діти повинні…
І так далі, і тому подібне. До наступного свята. Тільки потім, знову отримавши подарунки, мами більш-менш заспокоїлися.
А одного разу сталася неприємна подія. Мама Наді і так не відрізнялася міцним здоров’ям. Все більше грошей у неї йшло на ліки. І Ксенії Михайлівні знадобилася операція. За квотою її робили безкоштовно. І зробили б обов’язково. Але не зараз, а через певний час. Надя та Іван порадилися і вирішили не випробовувати долю, становище було серйозним.
За короткий термін вдалося оформити маму Наді в платну клініку і зробити цю операцію за гроші. Саме в цей момент мама Івана якось випустила це з уваги і про госпіталізацію не знала.
Ксенії Михайлівні було не до порожніх балачок, вона готувалася лягати в лікарню, та й почувалася не дуже добре. І вони зі свекрухою кілька днів не спілкувалися.
А тут, після операції, задоволена мама Наді, яка стрімко йшла на поправку, зателефонувала Світлані Сергіївні і похвалилася тим, що, мовляв, дітки-то, молодці які! Влаштували її в платну клініку. Так вона їм дорога, що вони побоялися ризикувати, чекати безкоштовної операції і тепер все добре! Завтра на виписку.
Світлана Сергіївна відразу ж з’явилася додому до Наді, Івана і Веронічки. Була неділя, всі були вдома. Вона з порога заявила, що за операцію свекрусі, мабуть, кругленьку суму виклали! А їй тоді що? Повинно ж бути порівну.
Іван ошелешився і не відразу зрозумів, про що взагалі говорить мати. Тоді як Надя подумки похмуро констатувала, що збулися її найгірші побоювання.
Звичайно, вони б у будь-якому випадку допомогли мамі, і про те, що потім буде говорити свекруха, тоді не думалося, а тепер… Тепер доведеться все це розгрібати.
Надя втомилася і перенервувала: тиждень був важким. Клініка, хвилювання за маму, операція. Сил не було на вмовляння ображеної свекрухи. Тому Надя просто вийшла з кімнати і пішла на кухню готувати обід…
— Все. Мама пішла. Образилася, плакала, — розгублено оголосив чоловік через півгодини. Він сів за стіл і відкусив добрий шматок від ще гарячої котлети, яка лежала на тарілці. — Я їй все висловив. Трохи соромно. Але… Нерви вже просто. Не можу.
Надя зітхнула і нічого не сказала. Вона помішувала ложкою борщ, який варився на плиті, і думала про те, що незважаючи на те, що ситуація абсурдна, свекруху все ж трохи шкода. Вона — як дитина, якій не купили морозиво. Недарма ж кажуть, що малий, що старий.
***
— На три дні, так. У санаторій. Поїдеш? Ну ось. Не плач. І я тебе теж. Бувай, мамо, — Іван поклав смартфон на стіл, шумно видихнув, витер піт з чола і сів на диван поруч з дружиною і донькою.
— Здається, владнав.
Надя подивилася на чоловіка і посміхнулася. «Ну і добре, — думала вона. — Мати є мати. Ближче за неї нікого немає. І якщо син її поважає і любить, хіба це погано?»
Спеціально для сайту Stories
