-Мамо, можна я трохи прогуляюся?
-Куди, Дмитре? І з ким? Ти ж нікого не знаєш.
-А я познайомився з хлопчиком, Олегом, він такий хороший. На рік старший за мене.
-Ти що, з дорослими хлопцями зібрався гуляти?
-Мамо, ну що ти, справді, кажу ж, на рік старший, ну. Я у дворі.
Макушенки зовсім недавно переїхали в це місто, тато Дімки вирішив повернутися на батьківщину.
Тут у тата вже нікого з близьких не залишилося, тільки далекі родичі.
Татові Дмитра запропонували хорошу посаду, його мама працювала вихователем у дитячому садку, їй теж було місце, і якраз Майя пішла в садок, молодша сестра Дмитра.
-Ну не знаю, Дмитре. Точно хороший хлопчик?
-Ага, -крикнув Дімка вже на бігу, засовуючи в рот шматок пирога, а другий тримаючи у витягнутій руці.
У Дімки з’явився справжній друг. Йому з ним цікаво і весело, Олег теж займається східними єдиноборствами, його тато в три роки віддав, як і тато Дмитра.
Хлопчикам вісім і дев’ять років, влітку, у дворі, за гаражами яскрава і стигла малина, ліворуч занедбана будівля магазину, праворуч — заморожене будівництво, тож є чим зайнятися.
Мама? А мамі не обов’язково знати.
Головне встигнути за цю годину оббігати все можливе і неможливе і швидко повернутися у двір. Щоб мама, раптом згадавши: «Де це син?», виглянувши з балкона, побачила свого старшого, що мирно грається у дворі.
У всіх хлопчиків і дівчаток у дитинстві є такий спеціальний будильник, який дозволяє їм досліджувати околиці й вчасно повертатися додому, щоб мама нічого не запідозрила.
Ось такий будильник був і в Дімки з Олегом.
— Гей, хлопці, — на хлопчиків дивилася дівчинка, що стояла на гаражі й пританцьовувала від нетерпіння, — допоможіть, га?
— Чим допомогти, тобі Новосельченко? — Олег знав цю дівчинку, Ніну, його однокласницю.
— О, Соловейко, я тебе не впізнала. Олег, там кошеня, його затиснуло, за гаражами.
Звичайно, хлопці кинулися рятувати тварину, а як же, адже цього разу вони були Бетменом і Суперменом, якраз увійшли в роль.
Кошеня залізло в таке місце, що неможливо було собі уявити, як його звідти витягнути.
Але Ніна запропонувала, щоб хлопчики підняли он ту дошку, а вона пролізе, візьме кошеня, і вони знову піднімуть дошку, і дівчинка вилізе.
-План, звичайно, так собі, – сказав Олег, але іншого виходу я не бачу.
-Ага, – підтакнув Дімка, він у всьому покладався на свого старшого товариша.
План був вдало здійснений.
Маленьке, сіреньке кошеня, роззявляючи свій трикутний ротик, було сто мільйонів разів оглянуте на предмет переломів, поціловане, погладжене і облите гіркими сльозами Ніни. Тому що четвертого котика мама не дозволить завести.
Хлопці почали думати, що робити, куди прилаштувати кошеня.
-У нас вдома собака, – з сумнівом промовив Олег, – можна, звичайно, маму вмовити, але раптом Бім з’їсть маленького?
-Ага, – сказала Ніна, – у твого Біма паща, як у крокодила, ні-ні.
-А давайте я спробую, у нас немає тварин, ми ж недавно переїхали.
— Тобто ви переїхали, а ви що, не брати? — Ніна дуже здивувалася, — ви так схожі, я думала, що ви брати.
Хлопчики були задоволені і, не домовляючись, вирішили пограти в братів пізніше, а поки що треба було прилаштувати кошеня.
-Ну, я пішов, – сказав Дімка, обережно притискаючи до себе маленьку грудочку з гострими кігтиками.
-Мамочко…
-Так, Дмитре, що сталося?
-Ні, нічого, просто…
-Що? Що таке? — запитала мама, виходячи з кухні й стурбовано вдивляючись у розгублене обличчя сина.
Саме так Дімка й виглядав, розгубленим, адже він не знав, що тоді робити, якщо мама не дозволить залишити кошеня собі, а він уже звик до нього.
Ось поки ніс до квартири і звик, і навіть ім’я вже майже придумав…
На очах хлопчика звідкись навернулися сльози. Він усіма силами тримався, щоб не розплакатися.
-Діма! Діма, синочку, що сталося? Адже я казала, казала не зв’язуватися з старшими хлопцями, ну, що? Де болить? Що сталося?
Мама так рознервувалася, що заговорила швидко й голосно, намагаючись оглянути Дмитра. З кімнати, прокинувшись, прийшла сестра Майя.
-Киця, – дівчинка показувала на брата, – мама, киця та.
-Майє, йди, йди, дитинко, в кімнату.
-Мамочко, та нічого зі мною не сталося. Я ж тобі казав, Олег дуже хороший хлопчик, ми ось… кошеня врятували, а у нього немає дому. У Ніни три кішки, а в Олега собака, у нього зуби як у крокодила!
-У кого, у Олега, – машинально перепитала мама.
-Та ні! У Біма, у собаки Олега. Мамочко, можна взяти кошеня собі? Ну, будь ласка.
-Киця, – простягала ручки до брата Майя, – дай кицю, поцілую, дай.
-Ні! — сказала мама, забираючи кошеня у Діми, — кицю цілувати не можна, киця маленька, киці буде боляче.
— Мамо, дай обійму кицю.
– І обіймати не можна. Спочатку ми кицю помиємо, потім вилікуємо, а потім покладемо спати, а зараз нагодуємо.
-Кашею, кашею нагодуємо, — кивнула головою малятко.
-Ні, донечко, кішечка маленька, їй кашку не можна.
-Ковбаскою? — малятко схопилося за пухкі щічки, — ковбаскою?
Майя полюбила ковбасу, але їй не дозволяли багато, а тільки невеликий шматочок.
Дімка стояв, дивився на маму і не впізнавав її.
Мама, наче дівчинка, взяла кошеня і ніби забула про нього, про Дімку, та й про Майю теж.
-Мамочко, то ми залишимо кошеня?
-Залишимо, Дмитре. Ти ж знаєш, якою я була в дитинстві, годувала й лікувала всіх котиків у окрузі, а от у нас вдома не було власної кішки, — з сумом сказала мама.
-А тепер буде, правда, мамочко? — Дімка тупнув ногою на місці, йому не терпілося швидше повідомити друзям радісну новину, що кошеня знайшло домівку.
-Мамо, я піду?
-Ага, біжи, синку, тільки з двору нікуди.
-Добре, — крикнув Дімка, збігаючи сходами.
Так у Макушенків з’явилася Марта, їхня власна, справжня кішка. Ну, коли виросте, звичайно, а поки що — сіренький клубочок. Навіть татові сподобався новий член сім’ї.
Татові все подобалося, він був дуже радий повернутися в місто свого дитинства.
Хлопчики, Олег і Діма, сиділи й думали, у кого б їм пограти.
-О, -сказав Олег, – пам’ятаєш, Ніна казала, що ми з тобою схожі, ніби брати?
-Ага.
-Давай уявимо, ніби мене викрали бандити, і найголовніший бандит виховав мене як сина. Потім ми виросли і зустрілися з тобою, і побили..я. А потім дізналися, що ми брати, і почали співати й танцювати.
— Давай, тільки я співати не вмію. Коли я співаю, Майя затуляє вуха й просить не співати, а мама сміється. У мене й тато так співає.
— Я не знаю, як я співаю, треба спробувати заспівати.
— А якщо ти теж не вмієш?
– Ну і що, тоді будемо танцювати.
– Добре! Чудово придумав, Олеже.
– Та я підглянув у бабусі, вона завжди такі фільми дивиться. Там усі б’.ться, там є такий лиходій, ой, страшний. А ще красуня.
Вони там б’.ться, потім плачуть, танцюють і співають.
Джиммі, Джиммі, ача, ача, — прокричав Олег хрипким голосом.
Бабуся, що йшла через двір з візком, перехрестилася і пришвидшила крок.
— Давай не будемо співати, — запропонував Дімка.
— Давай, — погодився Олег.
І хлопчики почали грати в загублених і знову знайдених братів, їм тільки не вистачало лиходія і красуні. Але лиходієм погодився бути Петро з восьмої квартири в обмін на два пироги. А на роль красуні була запрошена Ніна.
Петро ніяк не хотів танцювати. Зате він міг злобно крутити очима і кричати.
Було весело і цікаво.
У ролі втрачених і знову знайдених братів діти грали цілий тиждень. Поки не набридло. Багато хто запитував, чи не брати вони. Але діти не помічали схожості, поки одного разу Олег не запросив додому Дімку.
— Мамо, познайомся, це Дмитро, мій найкращий друг.
Мама, посміхаючись, подивилася на Дімку і завмерла. Вона весь час дивно дивилася на Діму, хлопчик почувався ніяково під поглядом мами Олега.
Така сама історія сталася і з мамою Дімки, вона не зводила очей з Олега.
Хлопчики поділилися один з одним і зрозуміли, що відбувається щось дивне. Вони розповіли й Ніні про дивну реакцію своїх мам. Адже саме вона першою припустила, що вони брати.
-Я зрозуміла, — сказала Ніна, — вас розлучили в пологовому будинку. Хтось із вас прийомний!
Ніхто з хлопчиків не хотів бути прийомним. Було вирішено потайки запитати у батьків.
Звісно, батьки все заперечували. Показували документи, фотографії, але хлопчики сумно зітхали. І тоді батьки Олега пішли разом з Олегом до батьків Дімкі, ті ж, у свою чергу, йшли до батьків Олега.
Мама Дімки теж була трохи здивована, вона влаштувала татові справжній скандал, звинувачуючи його в зраді. І кажучи, що Олег— його син.
Приблизно те саме кричала татові й мама Олега, наполягаючи на тому, що Дімка — татів син.
Загалом повернулися назад, до Дмитра, вони ще недалеко відійшли від будинку.
Версія Ніни та хлопчиків про братів, розлучених у пологовому будинку, провалилася з тріском.
Хлопчикам повідомили, що не буває близнюків з різницею в рік.
Так само провалилася версія мам хлопчиків. Батьки бачили один одного вперше, але хлопчаки були як дві краплі води! Як таке може бути?
Сиділи на кухні, з якої було видно вітальню.
-Ой, дідусь Микола, – сказав Олег, показуючи на портрет на стіні.
-Це не дідусь Микола, – відповів Діма, це татів прадід, Василь.
Батьки завмерли, і тато Діми, зірвавшись з місця, швидко приніс старі альбоми з пожовклими чорно-білими фотографіями, половина з яких виявилася знайомою татові Олега.
Розібратися у всьому цьому допомогла бабуся Олега: вона дивилася на фотографії з альбома і впевнено називала зображених на них людей. Адже точно такі самі, або схожі, були й у їхній родині.
Відповідь виявилася простою. І Дімка, і Олег, обидва були схожі на якогось предка. Дитяче фото якого збереглося досі.
Вони були справді братами, але не рідними, і навіть не двоюрідними.
Ось так, через століття, природа пожартувала, можна сказати. Нагородивши однаковою зовнішністю хлопчиків, нащадків одного славного чоловіка.
Дімка з Олегом дружать усе життя. Їхні родини взагалі поріднилися.
Вже важко розібратися, хто кому хто, але вони вважають себе братами.
Спеціально для сайту Stories
