Залишивши дванадцятирічного сина на літо у бабусі, Анастасія на своїй машині поверталася до міста, до своїх проблем.
Рік тому пішов з життя її чоловік, великий бізнесмен, і з тих пір проблем ставало все більше і більше. А два дні тому її, як то кажуть: загнали в кут, і думки ставали все похмурішими і похмурішими:
«Грабко відкрито змушує продати йому мій бізнес. Владислав, весь час мріяв забезпечити багате життя своїм нащадкам, а тепер без нього…, – вона дістала хустинку і витерла сльози».
Постаралася заспокоїтися, адже вести машину і плакати… так і до біди недалеко. Надовго заспокоїтися так і не вдалося, похмурі думки знову закрутилися в голові:
«Немає близької людини, на яку можна покластися. Тато вже в роках, та й не його це, він все життя на заводі пропрацював. Про бізнес і слухати не хоче, каже, щоб я кидала все це. А я хочу, щоб мій син, мої батьки, мої онуки жили заможно.
Грабко чотири мільйони обіцяв. У нас щорічний прибуток майже стільки, але чоловік зазвичай, майже весь його в розвиток бізнесу вкладав. Але все одно, на рахунку пристойна сума накопичилася.
У будь-якому випадку на життя вистачить. Ось тільки не зможу я повернутися до нормального життя».
Знову спробувала відволіктися від важких думок, але марно:
«Адже цей Грабко людина страшна. Для чоловіка конфлікт з ним закінчився…, звичайно, офіційно Грабко, як би і не винен. Але не хочеться мені сина сиротою залишати».
***
Так з важкими думками і приїхала вона до свого офісу.
– Анастасія Данилівна, вас якийсь чоловік питав.
– Що за чоловік?
– Я його не пропустив. Вигляд у нього якийсь, – охоронець поморщився. – Він он на лавці біля офісу сидить.
– Іди, поклич!
Чоловік років сорока був одягнений у якийсь несвіжий одяг.
– Вітаю, Анастасія…, – він, схоже, забув по батькові.
– Данилівна, – нагадала Настя.
– Анастасія Данилівна, я працював у вашого чоловіка десять років тому. Потім мене посадили.
– Ви Борис…
– Так, – чоловік був здивований. – Ви що, пам’ятаєте мене?
– Мій чоловік розповідав про вас. Проходьте! У моєму кабінеті поговоримо.
У кабінеті Анастасія вказала йому на стілець і запитала:
– Що ви хотіли?
– Продовжити працювати у вас.
– Наскільки я знаю зі слів чоловіка, в якійсь бійці…
– Так, трохи переборщив, – кивнув чоловік.
– Ви машину водите?
– Так, але права прострочені.
– Потрібно відновити, – Анастасія ненадовго замислилася. – Будете у мене охоронцем, неофіційно?
– Буду, – погодився Борис і відразу запитав. – Вам погрожують?
– Так, є один… товариш Грабко.
– Тоді обов’язково буду вашим охоронцем.
– Ви його знаєте?
– Після «розмови», – Борис наголосив на цьому слові, – з його людьми мене і посадили. Думаю, і вашого чоловіка… за його наказом.
– Зрозуміло. Значить домовилися, – дістала гроші. – Ось вам десять тисяч. Одягніться і приведіть себе до ладу. О п’ятій вечора чекаю на вас біля офісу.
– Добре.
– Так, Борисе, коли ми наодинці, переходимо на «ти».
***
Коли ввечері Анастасія вийшла з офісу, охоронець чекав на неї, пострижений, поголений і одягнений у все чисте.
– Сідай! – кивнула вона на машину, що стояла на стоянці.
Заїхавши по дорозі в магазин, Анастасія зупинила машину біля свого котеджу.
І тут… з автомобіля, що стояв поруч, вийшли два здорових хлопця. Один з них, нависнувши над жінкою, грубо вимовив:
– Ти не забула, що тобі Євген Ігорович говорив. Залишилося два дні.
Анастасія з переляком дивилася на його обличчя і раптом воно перекосилося від болю, і хлопець почав повільно осідати. Тут вона побачила, що і другий хлопець сидів на землі, притулившись до її машини.
– Настя, ти злякалася? – до неї підійшов її охоронець.
– Так, – і заплакавши, сховалася в його грудях.
– Коли я поруч, ти нічого не бійся!
– Дякую!
– Настя, треба в поліцію зателефонувати.
– Зараз, зараз! – вона швидко дістала телефон.
Поліцейська машина прибула хвилин через десять. Оформивши все, як належить, непроханих гостей відвезли.
– Борисе, а ти де зупинився? – прийшовши до тями, запитала господиня котеджу.
– Ніде, – похитав той головою. – Мені нікуди йти.
– Поживеш у мене.
– Добре, – кивнув він головою.
– Зараз машину зажену.
– Покажи, як ворота відкриваються. Я сам зажену.
***
Настя з якимось захопленням дивилася на цього похмурого чоловіка, що сидів за столом на її кухні і наминав котлети, і в душі ставало все спокійніше і спокійніше.
– Борис, хочеш ще?
– Все, Настя, наївся!
– Зараз чай наллю, – і попрямувала до плити.
Поки він пив чай, вона сходила в одну з кімнат і принесла смартфон:
– Візьми! Там є мій номер.
– Ось за це особлива подяка! Але, Настя, дзвонимо один одному тільки в крайньому випадку.
***
Анастасія не могла заснути. Сьогоднішній день немов змінив її життя. Вона відправила сина до своїх батьків і приготувалася до боротьби з конкурентом, розуміючи, що це неминуче закінчиться поразкою. Раптом, немов посланий Богом, з’являється цей похмурий чоловік, і з’являється якась надія, що все закінчиться добре.
Ще з’явилося давно забуте відчуття, що вона жінка, і це не тільки не давало спати, але затьмарювало навіть небезпеку, що загрожувала їй. А той, хто розпалив це відчуття, знаходився поруч, за стіною.
Не усвідомлюючи цього, вона встала, вийшла зі своєї кімнати, на секунду зупинилася і пішла у ванну. Чомусь вмилася і довго стояла перед дзеркалом.
Трохи заспокоївшись, попрямувала назад. Біля його кімнати зупинилася, ноги немов приросли до підлоги.
Двері різко відчинилися:
– Настя, що сталося?
Вона просто дивилася в його обличчя, яке притягувало її, як магнітом… і раптом ноги відірвалися від підлоги… політ…
***
Довго лежали обійнявшись, осмислюючи, що сталося. Першою заговорила Настя:
– Ти мене тепер будеш вважати…
– Я буду все життя з тобою. Тебе ніхто не посміє образити.
***
Заснули лише під ранок. Розбудив їх телефонний дзвінок. Дзвонив Євген Ігорович Грабко.
– Анастасія Данилівна, – пролунав його ввічливий, але не обіцяючий нічого хорошого, голос. – Насамперед хочу вибачитися за вчорашню грубу поведінку моїх людей.
Настала зловісна пауза.
– А ще хочу попередити, що завтра закінчується термін, який я тобі дав для роздумів. Сподіваюся, ти протягом завтрашнього дня прийдеш з усіма документами, і ми документально оформимо нашу угоду.
Не встигнеш до мене в офіс, приходь в мій ресторан. Я там допізна буду і нотаріуса захоплю. – Знову пауза.
– Повір, післязавтра тобі буде дуже погано.
Не встигла вона отямитися від сказаного, як пан Грабко додав:
– Так, Анастасія Данилівна, там поруч з тобою з’явився Борис. Передай йому, що наступних щасливих десяти років за ґратами у нього не буде.
Розмова закінчилася.
– Настя, заспокойся, все буде добре! – голос її друга був спокійний. – Тобі час на роботу.
***
Вони під’їхали до офісу. Перш ніж вийти, Борис звернувся до своєї підопічної:
– Настя, у мене до тебе два прохання.
– Які.
– Перше. Я зараз піду і повернуся тільки о п’ятій годині вечора.
– Гаразд.
– Інше більш серйозне. Мені потрібні гроші. На що не питай, але сума потрібна пристойна.
– Тримай, – Анастасія дістала картку. – Код вісімнадцять-сімдесят.
***
Увечері Борис чекав її біля офісу. Відразу простягнув картку.
– Залиш собі!
– Поки що, візьми! Коли вирішимо твою проблему…
– А ми її вирішимо? – важко зітхнула Настя.
– Вирішимо.
***
Увечері в Анастасії задзвонив телефон, але інший. Дзвонив син. Вони довго розмовляли. Потім вона зателефонувала батькам, довго з ними розмовляла, немов прощалася.
– У тебе два телефони? – запитав Борис, коли вона закінчила розмову.
– Так, другий – з батьками і сином.
– Правильно.
– У мене ще один новий є, – вона дістала коробку з телефоном. – Буде наш з тобою.
Тут задзвонив основний телефон Анастасії, вона здригнулася, але подивившись на дисплей, посміхнулася:
– Подруга.
– Привіт, Настя! – пролунав радісний жіночий голос.
– Привіт, Карина!
– У тебе, кажуть, з’явився друг.
– Вже кажуть, – обличчя жінки осяяла щаслива посмішка.
– Я ось що дзвоню. У мого завтра день народження. Приходь зі своїм другом!
– Карина, я завтра не можу, – посмішка зникла з її обличчя.
– Настя, підемо, – прошепотів їй на вухо Борис.
– Чому? – пролунав здивований голос подруги.
– Прийдемо! – твердо сказала Анастасія. – О котрій?
– О третій і з ночівлею. Адже завтра субота.
– Гаразд.
Настя поклала телефон на стіл і запитала:
– Ти що придумав?
– Нічого, просто відпочинемо.
– А Грабко?
– Настя,Грабко – це тепер моя турбота.
***
В гості приїхали на таксі. Не газовану воду ж пити будуть. У подруги був невеликий котедж. Зібралося всього три пари. Якщо не брати до уваги Бориса, то всі добре знали один одного. Було весело, і час минав непомітно.
Звичайно вживали, але Настя відразу звернула увагу, що її друг ледь торкався келиха губами, але чомусь прикидався веселим.
Вона ще пам’ятала, коли всі розійшлися по кімнатах. Ближче до півночі Анастасія заснула.
***
Вранці Настя прокинулася від шуму у дворі і гавкання собаки господарів, злякано кинулася в коридор. Прокинувся і господар будинку і, лаючись, вийшов у двір.
Незабаром в будинок увійшли поліцейські.
– Хто знаходиться в будинку? – запитав, мабуть, старший, з погонами майора.
– Наші друзі? – здивовано вимовив господар.
– Анастасія Данилівна, де ваш друг? – звернувся він до жінки, немов вони були знайомі.
– Який друг?
– Борис Остапенко.
– А що сталося? – Настя явно нічого не розуміла.
– Сьогодні вночі був… Грабко Євген Ігорович і його начальник охорони. Так, де ваш друг?
– У кімнаті.
– Покажете нам.
– Ходімо!
Поруч з майором одразу з’явилися двоє поліцейських. Вони пішли першими, різко відчинили двері і увірвалися туди.
– Заходьте! – один з поліцейських виглянув і махнув рукою.
Борис все ще спав, але ще більше Настю здивувало, що він був напідпитку. Це було помітно навіть здалеку.
– Розбудіть! – наказав майор.
Насилу, але це вдалося. Борис звісив ноги і здивовано подивився на поліцейських.
– Де ви були сьогодні вночі? – Запитав у нього поліцейський.
– Він був тут зі мною, – сказала замість нього Анастасія.
Майор повернувся і поставив питання вже їй:
– Ви вночі спали чи…
– Чи, – твердо відповіла Настя.
– Товаришу майоре, – вступив у розмову господар будинку. – Ми зібралися вчора о третій годині дня, у мене був день народження. З тих пір всі були разом.
І тут в голову Анастасії прийшла зовсім цікава думка:
«Адже Грабка вже немає».
І сміливо звернулися до поліцейського:
– Товаришу майоре, а з якого приводу ви сюди увірвалися?
– Ми прийшли…
– Ви навіть не пояснили, навіщо.
– Я сказав, що пана Грабка і його оохоронця, більше немає, – вже більш спокійним голосом почав пояснювати поліцейський. – А Борис Остапенко вже проходив за подібною статтею. Ось ми і перевіряємо.
– Добре! Перевірили?
– Так.
Майор швидко прокрутив у голові, що Грабка вже немає, а ця дамочка – вдова великого бізнесмена.
– Гаразд, зараз складемо протокол, – дружньо вимовив поліцейський. – І ми підемо.
Склали протокол, Анастасія уважно його прочитала, і всі присутні розписалися. Після чого поліцейські пішли.
Господарі та гості кинулися, хто до ванної кімнати, хто до кухні.
Анастасія взяла свого друга за руку:
– Відійдемо вбік.
Зайшли до кімнати, де ночували, і вона вже почала допит:
– Борисе, це твоя справа.
– Про що ти, Настя? Ми ж з тобою всю ніч разом були.
– Багато дивного з учорашнього дня помітила. Наприклад, як ти зображував із себе веселого, чомусь ми всі заснули до дванадцятої години. А до ресторану Єгора звідси двадцять хвилин швидким кроком.
– Настя, давай домовимося, – його голос став серйозним. – Поки я з тобою, ти не будеш забивати собі голову подібними дурницями.
– Все, не буду, – і довірливо притулилася до його плеча.
– Так, Настя, з завтрашнього дня все одно почнуться з’ясування. Адже не просто так поліцейські прийшли саме в будинок твоєї подруги. Значить, знали, де ми знаходимося. Це навіть на краще, але, в будь-якому випадку, ми з тобою всю ніч були разом.
– Зрозуміла.
***
Цей злочин, звичайно, довго смакували в місцевій пресі. Потім, як зазвичай, потихеньку почали забувати. Багатьом міським чинам хотілося, щоб поліцейські особливо сильно не старалися в розкручуванні цієї справи, і через місяць її благополучно списали в архів.
***
У село за сином вони поїхали вдвох. Борис відновив права і за кермом тепер був він.
Анастасія познайомила свого друга з батьками. Ті, звичайно, зраділи, адже дочці всього тридцять п’ять.
– А Костя, де? – запитала Анастасія.
– За сараєм мішок б’є, – посміхнувся її батько.
– Що? – не зрозуміла жінка.
– Ходімо, Настя, подивимося! – Борис відразу все зрозумів.
Хлопчик голими руками молотив мішок з піском. Побачивши матір, кинувся до неї.
– Ти вже з мене зростом! – здивовано вимовила Настя, потім вказала на свого супутника. – Познайомся!
– Костя, – першим представився хлопчик, з деякою недовірою, глянувши на чоловіка.
– Борис! – простягнув той руку.
Вони привіталися за руку, як чоловіки.
– Ти так схожий на свого батька.
– Ви знали мого тата?
– Знав. Я працював у нього начальником охорони, але останні десять років мене поруч з ним не було.
– Мені тато про вас розповідав, – недовіра зникла з обличчя хлопчика. – Ви тоді врятували його, але вас посадили. Тато ще говорив, що ви повернетеся і знову будете нас захищати.
– Ось я і повернувся, – і раптом запитав, кивнувши на мішок з піском. – Ти цим давно займаєшся?
– Три роки. У місті ходжу в секцію, а тут тренуюся, щоб форму не втратити.
Настя з посмішкою дивилася на них:
«Вони мене в образу не дадуть, а я зроблю все, щоб наша нова сім’я була щасливою!»
Спеціально для сайту Stories
