– За тобою мама прийшла, збирайся.
Існує думка, що кожна дитина в дитбудинку дуже чекає цих слів. Але Свєта здригнулася від них, як від ляпасу.
– Давай, збирайся, чого сидиш?
Олена Вікторівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Все ж життя в дитячому будинку – не цукор. І багато хто тікав з нього просто на вулицю. А тут Свєту повертають в її власний дім, а вона не задоволена.
– Я не хочу, – промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подружка Оля поглянула на неї, але нічого не сказала. Їй теж була незрозуміла така реакція. Сама б Оля з радістю повернулася додому, та ось тільки нікому вона там не потрібна.
– Світлано, ну ти чого? – запитала Олена Вікторівна. – Там мама тебе чекає.
– Я не хочу її бачити. І до неї повертатися не хочу.
Решта дівчаток теж з цікавістю слухали цю розмову, і Олена Вікторівна вирішила, що вона все ж не для сторонніх вух.
– Ходімо зі мною.
Вихователька відвела Свєту в один із кабінетів і співчутливо подивилася на неї.
– Твоя мама, звичайно, зробила багато помилок. Але вона намагається виправитися. Не дарма ж їй дозволили тебе забрати.
– Думаєте, це вперше? – Свєта хмикнула і похитала головою. – Я в дитячому будинку вже вдруге. Коли мене забрали вперше, мама зробила вигляд, що стала на шлях виправлення. Сховала пляшки, прибрала в будинку, купила якусь їжу, влаштувалася на роботу.
І коли до неї прийшли з перевіркою, все виглядало досить мило. А потім мене повернули, а мама знову розслабилася. Я їй потрібна лише для того, щоб отримувати допомогу.
– Світлано, але я ніяк на це не можу вплинути. Та й вдома все ж, напевно, краще, – продовжувала вмовляти Олена Вікторівна.
– Краще?! А ви знаєте, що означає голодувати? Або що означає ходити до школи в тонких, подертих черевиках, коли на вулиці мінус двадцять? Або ховатися у своїй кімнаті і молитися, щоб мамині товариші по чарці до тебе не зайшли? Чому її не позбавлять, зрештою, батьківських прав?!
У Свєти на очах виступили сльози. Так, їй не подобалося в дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують і одягнуть. І що вона, відносно, в безпеці. А вдома все не так.
– Я не можу тобі нічим допомогти, – зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Свєту. Дівчинка жвава, розумна, що дивно для дитячого будинку. Можливо, і її мати колись була досить цікавою людиною, поки не сп…
І незважаючи на те, що Олена Вікторівна працює в дитячому будинку вже сім років, вона вперше зіткнулася з тим, щоб дитина не хотіла їхати додому.
– А чи можу я сама жити? – запитала Свєта. – Я б пішла працювати, орендувала б собі кімнату.
– Тільки коли станеш повнолітньою, – похитала головою Олена Вікторівна.
– Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Олена Вікторівна теж думала, що Свєта для свого віку занадто навіть доросла. Але зробити нічого не могла.
– На жаль, ти повинна бути під опікою справжнього дорослого. Може, є хтось, хто міг би цю опіку отримати? – запитала вона. – І подати на позбавлення батьківських прав твоєї мами.
– У мене нікого більше немає… Поки була жива бабуся, було ще більш-менш, а зараз зовсім нестерпно.
– А твій батько?
– Його більше немає. Пляшка допомогла…
Світлана промовила це так спокійно, ніби це в порядку речей. Хоча, в її випадку, так воно і є.
– А у нього немає родичів?
Світлана замислилася.
– Начебто, у нього була жива мама, але я її не знаю. Вона зі своїм сином не спілкувалася. І я її розумію, – хмикнула вона. – Я б теж з ним не спілкувалася.
– Давай так, – подалася вперед Олена Вікторівна, – ти спробуєш все ж пожити з мамою, а я спробую дізнатися про твою бабусю. Домовилися?
Свєта кивнула. А що їй залишалося?
Звичайно, мама розіграла цілу виставу. Кинулася до доньки, ридаючи на весь дитбудинок. Почала просити пробачення, обіймала її.
Але Свєта ніяк не реагувала. Вона знала, що варто їм повернутися додому, і її мама стане колишньою.
Так і сталося. Першого дня мама ще трималася, а другого вже повернулася з магазину з міцним
І все наново… Мама вживала, з роботи її звільнили. Свєта знову почала жити в пеклі.
Коли через пару місяців до неї вночі в кімнату ввалився чоловік, і Світлана насилу його вигнала, вона зрозуміла, що з неї досить.
На щастя, Олена Вікторівна дала їй свій номер телефону. І Світлана їй зателефонувала. Сказала, що їй або на вулицю йти, або повертатися в дитбудинок.
– Я знайшла твою бабусю, – сказала жінка. – Спробую з нею поговорити. Вік у неї ще нормальний, якщо погодиться і умови дозволяють, то їй дадуть опіку.
Світлана напросилася їхати з нею. Хоч вона бабусю свою і не знала, вона сподівалася, що та її не прожене. Їй би всього пару років перечекати, а потім вона стане вільною.
Двері їм відкрила жінка років шістдесяти. Красива, статна.
– Що вам потрібно? – запитала вона.
– Антоніна Михайлівна? – уточнила колишня вихователька Свєти.
– Так, це я.
– Ви моя бабуся, – втрутилася дівчинка.
– Що?
– Я дочка вашого сина.
– Зрозуміло. І чим я тобі можу допомогти? – Антоніна Михайлівна зберігала незворушність.
– Ми можемо поговорити? – не дала Олена Вікторівна знову щось ляпнути Свєті.
– Гаразд. Але недовго. Мені потрібно на роботу збиратися.
Антоніна Михайлівна налила їм чаю. Часом вона дивилася на Свєту, як на якогось інопланетянина. Але сама їй нічого не говорила.
А Олена Вікторівна тим часом описувала всю ситуацію.
– Розумієте, вашу онуку, швидше за все, знову заберуть до дитячого будинку. Але ви можете взяти опікунство.
– А мені це навіщо? – запитала Антоніна Михайлівна.
– Ну… – Олена Вікторівна зніяковіла. – Вона ж ваша онука.
– Я її не знаю. І, якщо чесно, не маю бажання знати. Мій син свого часу неабияк попсував мені нерви. Я б хотіла забути все, що з ним пов’язано.
– Зрозумійте, Свєта зараз живе в жахливих умовах, ви б могли…
Дівчинка не дала договорити своїй виховательці.
– Антоніна Михайлівна, ви мене не знаєте, я вас теж. І, якщо чесно, також не маю бажання дізнатися. Не повірите, але я б теж хотіла забути своїх батьків, як страшний сон. І я б уже зараз почала це робити, але за законом я не можу. Ще маленька. Однак, я можу вас запевнити, що мені від вас нічого не потрібно.
Крім пари папірців і дозволу пожити у вас до повноліття. Я закінчую дев’ятий клас, а потім піду працювати. Звичайно, я планую продовжити навчання, коли стану на ноги. Але зараз потрібні гроші.
Я буду сама собі все купувати. Гроші, які вам будуть платити за опіку наді мною, стануть вашим додатком до пенсії. Я на них не претендую. Мені потрібно розібратися з цією бюрократією, і якби у мене були інші родичі, то я до вас би не звернулася.
Олена Вікторівна потайки показала Свєті кулак. Мовляв, навіщо втрутилася. А ось Антоніна Михайлівна, здавалося, була вражена.
– А ще кажуть, що у пройдисвітів завжди діти розумово відсталі. Але це явно не той випадок. І що ж, ти просто поживеш у мене два роки, а потім поїдеш?
– Обіцяю, – промовила Свєта.
– Гаразд. Я згодна. Але є кілька правил: не називай мене бабусею, не чіпай мої речі, не води своїх друзів до мого дому. Зрозуміло?
– Цілком.
Олена Вікторівна поговорила з ким треба, і до мами Свєти знову прийшли з перевіркою. І цього разу все ж звернулися до суду із заявою про позбавлення батьківських прав.
А Антоніна Михайлівна, заповнивши всі документи, стала опікуном Свєти.
Хоч Свєта і вихвалялася, їй було все одно страшно. Їй ще два місяці вчитися в школі, грошей у неї немає. А що, якщо її бабуся і справді не стане її годувати?
Але Антоніна Михайлівна в перший же вечір покликала Свєту до столу. Давно вже дівчинка не їла такої смачної їжі. Справжньої, домашньої.
Мама особливо не готувала, їй просто не до цього було. А сама Свєта толком і не вміла. Та й важко навчитися, коли вдома найчастіше немає ніяких продуктів.
Наступного дня Антоніна Михайлівна, поглянувши на рвані кросівки Свєти, важко зітхнула.
– Сьогодні я зустріну тебе після школи. Купимо тобі нормальне взуття та одяг, – промовила вона тоном, що не терпить заперечень.
– У мене немає грошей, – буркнула Свєта.
– Я все оплачу. Мені простіше витратитися, ніж ганьбитися.
Свєта лише кивнула. Що ж, вона не проти.
Антоніна Михайлівна накупила їй купу речей. Свєті навіть ніяково було. Притому, вона навіть цікавилася її думкою, хоча Свєта думала, що їй право вибору не дадуть.
Через тиждень Антоніна Михайлівна покликала Свєту до себе.
– Як у тебе справи з навчанням?
– Так нормально, – знизала Свєта плечима.
– Покажи мені свій щоденник.
Світлані не було соромно демонструвати оцінки. Вона справді добре вчилася, досить рано дівчинка зрозуміла, що ніхто не буде оплачувати її навчання і влаштовувати на роботу. Усього доведеться досягати лише своїм розумом і стараннями.
– Молодець, – промовила Антоніна Михайлівна. А Свєта навіть зніяковіла. – З такими оцінками потрібно йти в десятий клас, а потім вступати до ВНЗ.
– Це якщо є батьки, які будуть тебе утримувати, – скривилася Свєта. – У мене ситуація інша.
– Загалом так, – Антоніна Михайлівна відкашлялася, як перед серйозною розмовою, – підеш в десятий клас. Жити будеш у мене. До інституту, ясно?
– Ясно…
Свєта не вірила своєму щастю. Вона і сама хотіла продовжити навчання в школі, та ось тільки можливості не було. А зараз з’явилася.
Поступово стіна між Антоніною Михайлівною і Свєтою руйнувалася. Бабуся все більше цікавилася життям онуки, іноді запитуючи і про свого сина. Але як би мимохідь, мабуть, їй було соромно визнати, що вона хоче про нього щось знати.
Свєта закінчила школу, сама змогла вступити до ВНЗ. Правда, Антоніна Михайлівна найняла їй репетиторів, і в останні два роки перед інститутом Свєта підтягнула всі свої хвости.
На літо перед ВНЗ Свєта знайшла роботу. Хоч їй і дали гуртожиток, вона розуміла, що потрібно буде на щось жити. Адже так вони домовилися з Антоніною Михайлівною, що вона виїде, як закінчить школу.
А в самому кінці серпня Антоніна Михайлівна потрапила до лікарні. Інфаркт.
Світлана тоді повернулася додому і виявила її на підлозі без свідомості. І дуже злякалася.
На щастя, все обійшлося. Коли Свєті дозволили відвідати Антоніну Михайлівну, вона відразу примчала до лікарні.
– Бабусю, – влетіла вона в палату. – Ти як?
А потім осіклася.
– Вибачте… Антоніна Михайлівна, як ви себе почуваєте?
Жінка посміхнулася і погладила свою онуку по волоссю.
– Клич мене бабусею. Це, виявляється, приємно. Я в порядку, та от тільки відновлюватися буду довго. Але, нічого, впораюся.
– Я буду за тобою доглядати! Поки ти не одужаєш остаточно, поживу з тобою!
– Не хочу бути тягарем, – стиснула губи Антоніна Михайлівна.
– Я була твоїм тягарем два роки. Онука, яка звалилася тобі на голову. І ти стільки всього мені дала, скільки не дала моя мати за всі мої роки. І я подбаю про тебе, хочеш ти того, чи ні.
Антоніна Михайлівна зробила глибокий вдих, намагаючись стримати сльози.
– Гаразд. Але є умова.
– Яка? – посміхнулася Свєта.
– Ні в який гуртожиток ти не поїдеш. Там бозна-що твориться! Будеш жити зі мною.
– Домовилися, – погодилася Свєта, а потім обійняла свою бабусю. Давно вже хотіла це зробити, та все ніяк не наважувалася.
Спеціально для сайту Stories
