Катерина закрила двері машини і подивилася на годинник — пів на другу. Вона вирішила заскочити додому — потрібно було забрати документи для бухгалтерії і поїхати в офіс.
Вони з Олегом вже два роки намагалися зробити дитину. Не виходило. Місяць тому пройшли повне обстеження — результати виявилися несподіваними і важкими. У Олега серйозні проблеми зі здоров’ям, природне зачаття було практично неможливим. Лікар запропонував ЕКЗ з донорським матеріалом. Сказав, що шанси є, але потрібно починати швидше.
Вони вирішили нікому не говорити. Особливо матері Олега.
Ніна Степанівна останні два роки при кожній зустрічі заводила розмову про онуків. «Коли вже? Вам скоро тридцять п’ять, потім буде складніше». «У дочки Марії вже двоє дітей, а ви все тягнете». «Катя, ти кар’єристка, я розумію, але годинник тикає».
Катерина мовчки терпіла. Олег відмазувався або переводив розмову. Розповісти правду означало вислуховувати голосіння, поради про трав’яні збори, контакти «знайомих цілителів» і, найстрашніше, жалість. Олег не хотів, щоб мати знала про його діагноз. Катерина його розуміла.
Вона піднялася на четвертий поверх, відкрила двері квартири — і завмерла на порозі.
У передпокої стояла сумка свекрухи. Впізнавана чорна сумка з квітковим принтом.
Катерина відчула, як всередині все стиснулося. Вона тихо пройшла до вітальні. На журнальному столику лежали документи з клініки — ті самі, які вона вранці забула прибрати. Результати аналізів Олега, висновок лікаря з діагнозами, роздруківка попереднього протоколу ЕКЗ. Все з печатками, подробицями, медичними термінами.
Документи були зсунуті вбік, ніби хтось їх перекладав.
— Ніна Степанівна? — покликала Катерина, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
З кухні вийшла свекруха. Обличчя було блідим, губи стиснуті. В руках — пиріг на блюді, накритий серветкою.
— Катя, — голос був дивно тихим. — Я принесла вам пиріг. З капустою. Двері відкрила своїм ключем, думала, нікого немає.
Катерина повільно підійшла до столика, подивилася на документи. Свекруха простежила за її поглядом і відвела очі.
— Що це таке? — запитала Ніна Степанівна, хоча по обличчю було видно, що вона вже знає відповідь.
— Ніна Степанівна, це наші особисті документи, — Катерина взяла папери зі столу, склала їх.
— Я бачила, — голос свекрухи затремтів. — Там написано про Олега. Про його… про діагноз.
— Ви читали.
— Вони ж лежали на видноті! — Ніна Степанівна поставила пиріг на стіл, руки у неї тремтіли. — Я увійшла, побачила папери, подумала — може, рахунки якісь, щось важливе. Взяла подивитися — а там… — вона замовкла.
— Там написано, що у мого сина бе…ліддя. Що вам потрібне ЕКЗ. І ви мені нічого не сказали.
Катерина сіла на диван, поклала документи поруч із собою:
— Тому що це не ваша справа.
— Як це «не моя справа»?! — голос свекрухи підвищився. — Це мій син! У нього проблеми зі здоров’ям, а ви мовчите!
— Ми не хотіли, щоб хтось знав. Особливо ви.
— Чому «особливо я»?! Я що, чужа?!
— Тому що, — Катерина говорила повільно, підбираючи слова, — ви два роки питаєте про дітей. Натякаєте, що я винна. Кажете, що я тягну, що я кар’єристка, що я не хочу народжувати. А тепер знаєте правду. І що далі?
Ніна Степанівна опустилася на край дивана, ніби ноги не тримали:
— Я думала, це ти не хочеш дітей. Олег завжди мріяв про велику родину. Я була впевнена, що проблема в тобі. А виявляється…
— Ось саме, — Катерина подивилася на свекруху. — Ви були впевнені, що винна я. Не запитали, не уточнили. Просто вирішили. І щоразу тиснули на мене своїми питаннями.
— Але я ж не знала! — в очах свекрухи заблищали сльози. — Якби я знала, я б ніколи…
— Саме тому ми й не говорили. Ми не хотіли, щоб ви знали. Не хотіли жалю. Не хотіли порад. Не хотіли, щоб наш біль став темою для обговорення.
Ніна Степанівна мовчала, дивлячись у підлогу. Потім підняла голову:
— А Олег знає, що ти так тримаєш мене осторонь?
— Олег сам попросив нікому не говорити, — Катерина зітхнула. — Йому важко це прийняти. Він не хоче обговорювати це ні з ким. Навіть зі мною він про це майже не говорить.
— Мій хлопчик… — свекруха прикрила обличчя долонями. — Йому, напевно, так важко. І він один з усім цим.
— Він не один. Він зі мною. Ми разом проходимо через це.
— І що тепер? Ви будете робити це… ЕКЗ?
— Так. Наступного місяця почнемо протокол.
— А якщо не вийде?
— Спробуємо ще раз. І ще, якщо потрібно. А якщо зовсім не вийде — подумаємо про інші варіанти. Але це наше рішення. Тільки наше.
Ніна Степанівна встала, взяла сумку. Пиріг залишився на столі.
— Я не хотіла дізнаватися ось так. Чесне слово. Я просто хотіла принести пиріг, порадувати вас. Побачила папери, подумала — може, щось термінове лежить.
— Ніна Степанівна, — Катерина теж підвелася. — Саме тому я стільки разів просила вас дзвонити перед візитом. У людей є речі, які не призначені для чужих очей.
— Я не чужа! Я його мати!
— Але це не ваша квартира. І не ваша таємниця. Це наше життя, наш біль.
Свекруха пішла, не попрощавшись. Двері зачинилися тихо, без гупання.
Катерина сіла назад на диван і закрила обличчя руками. Все, що вони так ретельно приховували, зруйнувалося за одну секунду.
Увечері Олегу зателефонувала мати. Катерина чула, як він говорив у слухавку:
— Мамо, будь ласка, заспокойся… Ні, я не хотів тебе образити… Мамо, не плач…
Коли він поклав слухавку, обличчя було сірим.
— Як вона дізналася? — тихо запитав він.
— Прийшла без попередження. Документи лежали на столі. Я вранці забула прибрати після того, як ми повернулися з клініки.
— Господи… — Олег опустився на стілець. — Тепер вона буде дзвонити щодня. Радити. Тягнути до якихось бабок. Шукати цілителів.
— Я знаю.
— Вона вже запитала, чи не хочу я спробувати трав’яні збори. Сказала, що у її знайомої був схожий випадок, і вони вилікувалися травами.
— Олег, — Катерина сіла поруч. — Потрібно забрати у неї ключі.
— Що?
— Ключі від нашої квартири. Я більше не можу жити з відчуттям, що хтось може увійти в будь-який момент.
— Катю, це моя мати…
— І це наш дім. Наш особистий простір. Сьогодні вона дізналася те, що не повинна була знати. А завтра? Що ще вона може побачити або почути?
Олег мовчав. Катерина бачила, як він бореться всередині — між матір’ю і дружиною, між почуттям провини і розумінням, що дружина права.
— Добре, — нарешті сказав він. — Я поговорю з нею.
Ця розмова тривала тиждень. Ніна Степанівна плакала, ображалася, говорила, що її виганяють з життя сина. Олег пояснював, вмовляв, просив зрозуміти. У підсумку вона повернула ключі, але сказала:
— Значить, я тепер чужа. Дізналася правду про сина — і мене за це покарали.
З тих пір стосунки стали холодними. Ніна Степанівна приходила тільки на запрошення, але кожен візит супроводжувався важкими зітханнями і фразами на зразок: «Раніше у мене були ключі, я могла допомогти. А тепер ви мене як сторонню тримаєте».
Катерина мовчки терпіла. Вона розуміла: навіть якби документи не лежали на столі того дня, рано чи пізно щось подібне сталося б. Тому що меж не було. Тому що свекруха вважала, що має право входити в їхнє життя, коли захоче.
Таємниця розкрилася випадково. Але причина була глибшою — у відсутності поваги до чужого простору, до права людей вирішувати самим, що про себе розповідати, а що приховувати.
Спеціально для сайту Stories
