Тільки зараз я розумію, що втратила своє Я ще в дитинстві, а не після того, як вийшла заміж. Із самого дитинства своїй матері я була взагалі не потрібна. Дітей мама приводила у цей світ тільки для мого батька, тому що дуже його любить.
Сама ж вона дітей ніколи не хотіла і не раз мені про це говорила. Уже з пелюшок я почувалася непотрібною. Любов свою давав мені мій батько, скільки міг, і то тільки років до 13. Тільки-но я перестала жити так, як він вважав правильним, він, можна сказати, морально відмовився від мене.
Уже з дитинства я потихеньку почала розуміти, що така, яка я є, мене не приймають, і почала відмовлятися від себе, свого я, своїх почуттів, почала робити все, щоб заслужити любов і схвалення близьких. Так людина з дитинства вчиться втрачати своє справжнє Я.
Далі – більше. Своїх інтересів і потреб я взагалі не розуміла і не відчувала, що мені насправді треба, чого я хочу, і просто робила те, що робили люди, які опинилися поруч: алкоголь, насильство, приниження… Уже років із 16 мені було байдуже, з ким спати і що робити.
Я була рада зробити все для того, хто просто звернув на мене увагу. Потім я народила доньку. З’явилася якась мета в житті. І роки через два я познайомилася з чоловіком.
Тут почався взагалі кошмар, я народила ще одну дитину, чоловік виявився дуже ревнивим, і я відчувала себе в сильній емоційній залежності від нього, плюс ще й від своїх батьків. У мене почалася страшна депресія. Чоловік взагалі не виявляв інтересу до моєї особистості.
Так на антидепресантах я прожила шість років, у результаті в мене в нервовій системі порушено все, що тільки можна. У папці в мого психіатра цілий список фобій, і хоч я не п’ю вже пігулки, у мене залишилися побічні ефекти, та такі, що я не на всякій роботі можу працювати.
Після шести років проживання з чоловіком я якимось дивом пішла від нього, тому що піти від нього було взагалі неможливо. Я жила як у в’язниці, своє Я взагалі не відчувала. Пішла до чоловіка, який виявився алкоголіком, але спасибі йому за те, що він витягнув мене зі ще більшої ями.
Після нього я познайомилася, як виявилося, з наркоманом і алкоголіком в одній особі. Тобто я впала на саме дно. Мені хотілося померти. Тільки після того, як я два роки тому потрапила до однієї жінки-психотерапевта, я почала розуміти, що взагалі відбувається. Мені стало легше.
Я дуже довго працювала над собою і над тим, щоб пробачити своїх батьків. Давалося мені це дуже важко, хоч мені й набагато легше зараз, тому що я вже розібралася, у чому причина всього. Мені ще дуже багато треба зробити, щоб повернути собі свої почуття.
Усе, що мене оточує зараз, мої батьки, подруги, навіть син, усе це підтримує в мені моє помилкове Я. Я почуваюся чужою самій собі. Але хочу сказати, що потрібно прощати людей, особливо близьких.
Я дуже багато чому навчилася, перечитала купу книжок, багато чого зрозуміла в цьому житті, найголовніше, що потрібно було зрозуміти. Я уявити собі не могла, що в мирний час можна так страждати.
