Це було в листопаді. Пам’ятаю, як зараз – сиділа я в медпункті, заповнювала картки. За вікном мрячив дощ, сірий такий, нудний. Хвіртка скрипнула, і до мене увійшла Ольга Кравченко зі своєю донькою, Марійкою.
Дівчинці тоді було років вісім, худенька, світленька, коса до пояса. А очі – сірі, як те небо за вікном.
– Семенівна, – каже Ольга, і голос у неї тремтить, як струна на вітрі. – Подивіться Марію. Кашляє другий тиждень, якась слабкість. Вранці встати не може, до школи не пустила сьогодні. Думала – застуда, малиною поїла, а воно бачиш як… Не допомагає.
Послухала я дівчинку, температуру поміряла. Начебто нічого страшного, але щось мене кольнуло. Досвідом, знаєте, відчуваєш – не те все.
– Ольга, – кажу, – а на аналізи б вам з’їздити в район. Просто так, для спокою.
Вона кивнула, взяла направлення. Марія мовчала, тільки на мій старий годинник дивилася – там зозуля вискакувала щогодини.
Через тиждень Ольга повернулася. Одна. Сіла на стілець у медпункті і сидить, руки на колінах склала. А вони у неї тремтять, як осиковий лист.
– Семенівна, – каже ледь чутно, – у Марії лейкоз.
Знаєте, буває так, що слова чуєш, а до свідомості вони не відразу доходять. Я дивилася на Ольгу, на її біле обличчя, на губи, що тремтіли, коли вона говорила, і відчувала, як холод по спині поповз.
– Лікарі сказали – потрібна пересадка кісткового мозку. Шукати донора. А я одна, чоловік п’ять років як пішов з життя, родичів немає. Перевірили мене – не підходжу. Марії говорили, що у неї просто недокрів’я, щоб не лякати. Семенівна, що мені робити?
Я сіла поруч з нею, обійняла. А що скажеш? Слова всі якісь порожні, непотрібні здавалися. Ми просто так сиділи, мовчки. За вікном дощ стукав по склу, годинник на стіні цокав, а світ немов зупинився.
Марійку поклали в обласну лікарню. Ольга металася між селом і містом – тут город, корова, а там дочка. Я бачила, як вона на очах танула, сохла, як осіннє листя. Очі запали, руки тремтіли. Приїжджала вона раз на тиждень – то за довідкою, то просто поплакати.
– Донора не знаходять, – говорила вона, мнучи в пальцях мокру хустку. – У базі нікого підходящого немає. Марія питає, коли додому. А мені що відповісти?
Я заварювала їй чай з м’ятою, сідала поруч. Мовчали більше, ніж говорили. Що тут скажеш? Я ж фельдшер сільський, не чарівниця. Можу температуру збити, перев’язку зробити, укол поставити. А тут… тут я була безсила.
У грудні Марію відпустили додому на тиждень. Ольга привезла її ввечері. Я як побачила дівчинку – серце обірвалося. Худенька, бліда, під очима синці. Косу обстригли. Але очі ті самі – сірі, тихі.
– Семенівна, – каже Марія, – а ви кошеня бачили? У Петриченків кішка окотилася, три кошенята. Одне руде, з білою плямкою на грудях.
– Бачила, люба, – відповідаю. – Гарненькі вони.
– Мама обіцяла, що коли я одужаю, ми його візьмемо. Я вже й ім’я придумала – Надія. Красиво ж?
Ольга відвернулася до вікна. Плечі у неї затремтіли.
Ох, і важко було дивитися на це все. Марія ходила по селу, заходила до сусідів – прощалася, хоч сама того не розуміла. Всі вже знали, що з дівчинкою. Село невелике, таємниць не буває. Жінки пекли їй пиріжки, дядько Василь-пасічник приніс меду, тітка Клава зв’язала в’язану шапочку – м’яку, теплу.
А Марійка все про кошеня говорила. Кожен день до Петриченків бігала, на ґанку сиділа, кошенят гладила. Рудий до неї особливо тягнувся – муркотів, лапками перебирав.
Увечері, напередодні від’їзду назад до лікарні, прийшла до мене Ольга. Сіла, мовчить. Я дивлюся – щось не так.
– Семенівна, – каже нарешті, – я вирішила. Якщо Марія… . якщо вона не повернеться, я теж не хочу залишатися. Немає сенсу. Одну корову – сусідам віддам, будинок – нехай стоїть. А я… я до неї піду.
Знаєте, бувають моменти, коли розумієш – зараз все вирішується. Або людину втримаєш, або втратиш назавжди.
– Ольга, – кажу суворо, – а хто кошеня годуватиме? Марія ж ім’я придумала – Надія. Ти що, кинеш Надію?
Вона на мене подивилася, ніби не розуміє.
– Якого кошеня?
– Того, рудого. Ти ж обіцяла, що як Марійка одужає – візьмете його. Чи ти свого слова не дотримуєшся?
Щось здригнулося в її очах.
– Але ж вона не… донора немає, Семенівна.
– Шукають ще. А ти давай, бери кошеня. Нехай воно там живе, місце гріє. Марійці треба знати: раз Надію її бережуть, годують – значить, і саму її додому чекають. Обов’язково чекають. Не можна будинок порожнім залишати, Оля.
Наступного дня, перед самим від’їздом, Ольга з Марією зайшли до мене попрощатися. Дівчинка притискала до грудей рудий клубочок. Кошеня пищало тоненько, але не виривалося.
– Семенівна, дивіться! Мама дозволила! Надія тепер вдома на мене чекатиме. Правда ж, мамо?
– Правда, донечко.
Я погладила кошеня по м’якій шерстці, погладила Марію по щоці.
– Їдь спокійно, люба, лікуйся. А за Надією я догляну, обіцяю.
Село, знаєте, як одна людина, живе. Хто скільки міг – несли. Тітка Клава свою пенсію віддала, дядько Михайло від продажу поросят гроші приніс. Навіть Колька, що по світу ходить, приніс зім’яту купюру – знайшов десь, каже.
Я дивилася на них, на цих простих, часто грубих людей, і розуміла: ось вона, справжня любов. Не в словах, а в справах.
Операція тривала вісім годин. Ольга дзвонила мені кожні пів години, голос тремтів.
– Семенівна, ще не вийшли. Боюся.
– Тримайся, Оленька. Тримайся.
Коли все закінчилося, я почула в трубці її ридання. Серце в п’яти пішло.
– Ольга! Що? Що сталося?
– Семенівна… – схлипувала вона. – Семенівна, лікар сказав… сказав, що все пройшло добре. Марійка впоралася. Вона жива, Семенівна!
Я опустилася на стілець. Руки тремтіли так, що ледве тримала трубку. А по обличчю текли сльози – самі, я й не помітила коли.
Але радіти було зарано. Почалося найстрашніше – очікування. Чи приживеться, чи не почнеться відторгнення? Місяць Марія лежала в реанімації. Ольга не відходила, спала на розкладачці в коридорі.
Я дзвонила щодня. Іноді Ольга брала трубку, іноді ні – значить, було погано. У такі моменти я сиділа в медпункті, дивилася у вікно і думала: скільки ж сили потрібно матері, щоб не зламатися? Скільки віри?
В кінці травня зателефонувала Ольга. Голос втомлений, але спокійний:
– Семенівна, нас з боксу виписали!
Я аж підстрибнула:
– Додому їдете?!
– Ні, – зітхнула вона. – Лікарі сказали, треба ще все літо тут побути, під наглядом, на денному стаціонарі.
Все літо ми селом посилки їм збирали. Хто ягоди, хто варення, хто копієчку малу. Щоб знали: їх тут не забули.
Повернулися вони тільки у вересні, на саме Бабине літо.
День стояв – золото з блакиттю. Повітря прозоре, павутинки літають, пахне айстрами і димком.
Автобус зупинився біля клубу, і вийшла Ольга, а за нею – Марійка. Я не впізнала її відразу. Погладшала, почервоніла. На голові пробивався світленький пушок. Очі блищали.
– Семенівна! – крикнула вона і кинулася до мене.
Я обійняла її, притиснула до себе. Ольга стояла поруч, плакала і посміхалася одночасно.
– Семенівна, а Надія як? Ви за нею доглядали?
– Доглядала, люба. Вона на тебе чекає.
Ми пішли до них додому. Відчинили хвіртку – і тут з сіней вискочила руда кішка. Вже велика, пухнаста. Побачила Марійку і закричала. Вона сіла навпочіпки, розплакалася, обійняла її.
– Надія, Наденька… Я ж казала, що повернуся!
Увечері все село зібралося у Кравченків. Столи накрили прямо у дворі, під старою яблунею. Тітка Клава напекла пирогів, дядько Василь приніс мед. Сиділи до темряви, розмовляли, сміялися. Марійка бігала між столами з кішкою на руках, показувала всім.
А я сиділа на лавочці, дивилася на ці обличчя – прості, добрі – і думала: ось воно, справжнє життя. Де люди один за одного горою стоять. Де чужого горя не буває. Де ім’я кошеняті дають не просто так, а тому що Надія – це єдине, що у нас залишається, коли все інше руйнується.
Дивлюся я зараз на Марійку – і не віриться… Витягнулася, розквітла – справжня красуня. Коса знову відросла, товста, важка, золотом на сонці відливає. У дев’ятий клас нині пішла. Вчиться відмінно, гордість школи.
Ось така історія. Виходить, і правда: поки є заради кого повертатися, будь-яка біда відступає.
Спеціально для сайту Stories
