Прийшла жінка з сином. Син вже великий, і явно з якимись істотними порушеннями в розвитку – що називається, «на обличчі написано».
Я від такого завжди засмучуюсь. Адже допомогти начебто і повинна (до кого їм іти, як не до психолога?), і хочеться, але, як правило, нічим.
– Представся, – веліла мати.
– Доброго дня, – сказав хлопець. – Мене звати Василь. Мені сімнадцять років. Я вчуся в дев’ятому класі.
У його мовленні був якийсь логопедичний дефект, але він не заважав розуміти і був зовсім не неприємний – щось на зразок ґрасування.
– Дуже приємно, Василю, – відповіла я. – Мене звати Катерина Вадимівна.
– У нас діагноз – органічне ураження головного мозку, – повідомила мати. – По-людськи – недоумство. Але при цьому як людина наш Василь дуже хороший – добрий, чуйний, завжди всім готовий допомогти, якщо розуміє як.
«Застрягає» іноді, вчителі скаржаться. Але якщо йому нагадати, що він робив, і дати невеликого стусана, все знову рухається. У нас повна сім’я, є молодша дівчинка. Ми до вас прийшли щодо профорієнтації.
– Кого профорієнтації? – тупо запитала я.
– Василя, звичайно, – здивувалася жінка. – Сестричці ж нещодавно виповнилося сім, їй ще рано.
– Вибачте, – щиро вибачаюся я. – Я не зразу збагнула.
– Та це ж зрозуміло, – жінка сумно посміхнулася. – Адже їх таких – як? Поки маленькі – вчать-вчать, і корекція, і розвиток, пільги всякі, концерти, табори. А школа у них яка чудова! Вчителі – просто ангели.
А ось потім – все це відразу закінчується, і сидять вони по домівках перед телевізором або комп’ютером, і все, чого навчилися, поступово забувають. Скільки я таких історій знаю, на жаль.
Можна в коледж піти. Але там спеціальності такі, для яких потрібно концентруватися, і терпіння, і довго одноманітно, і руки хороші з тонкою моторикою, а з цим всім у нашого Василя проблеми..
Але ось ми з чоловіком подумали: а може, і не обов’язково так? Є ж прості роботи, де не обов’язково кожен день одне й те саме. Ну треба ж спробувати пошукати в будь-якому разі! Ось і прийшли порадитися.
Так. Такого ще в моїй роботі не було. Ну що ж, тим цікавіше. Чи є у Василя ресурси? Втім, один я вже знаю: любить допомагати.
Це означає – сфера обслуговування. Але в якому стані інтелект? Тестувати його за Векслером? Довго і нудно. Можливо, хтось уже зробив це до мене?
Ура! Зробили – для якоїсь комісії. Не дуже я їм довіряю – вони часто використовують скорочений варіант тесту, а висновки роблять приблизно, але нам приблизно і потрібно. Загальний коефіцієнт – сімдесят вісім. Дуже непогано насправді.
Що у нас є ще?
Василь розповідає про себе, адекватно реагує на мої уточнюючі запитання. Говорить короткими, але зрозумілими фразами – підмет, присудок, додаток.
Я впевнена, що його цьому спеціально навчили. І правильно зробили. Стільки я бачу цілком нормальних дітей і підлітків з каламутною, неструктурованою мовою.
Більше того, я підозрюю, що мати мене «прорахувала» (я явно не перший психолог на її життєвому шляху) і відповіді на мої запитання з сином заздалегідь підготувала і розучила.
Ну і що? Він може в змінених умовах відтворити завчений алгоритм, і це вже здорово.
Василь любить допомагати. Він любить дітей, жінок, людей похилого віку і тварин. Дорослих чоловіків він побоюється, навіть у присутності рідного батька губиться і виглядає більш недоумкуватим, ніж є насправді.
Ще боїться крові і до паніки – павуків. Василь фізично сильний і майже здоровий.
У Василя дуже виснажується увага. Він категорично не любить жодного виду спорту, але любить гуляти і взагалі багато ходити. Любить кіно і театр, особливо дитячий і ляльковий, але може висидіти і дорослу виставу, в якій майже нічого не розуміє.
Груба моторика цілком задовільна, дрібна – між поганою і дуже поганою (дуже погано пише і насилу потрапляє в потрібні клавіші комп’ютера).
Дивний ресурс – дуже любить арифметику, обожнює цифри як сутність, любить їх писати, малювати, розфарбовувати, вирішувати приклади в межах сотні. Знає поняття від’ємних чисел, вміє ними оперувати.
– Дивно! – кажу я.
– Так, – з посмішкою погоджується мати. – Він, коли був меншим, навіть такі компліменти говорив: «Яка ви добра, красива тітка! Зовсім як цифра три!» Всі дуже дивувалися.
– Я хочу працювати! – каже Василь. – Не хочу вдома сидіти. Вдома нудно. Хочу багато ходити, робити щось корисне, як доросла людина. І гроші заробляти, і мамі їх віддавати, щоб вона могла нам їсти купляти.
Ми довго все обговорювали. Догляд за тваринами – небезпечно. Догляд за важкохворими – боїться крові, виключено. Щось на комп’ютері – неможливо через моторику. Сфера обслуговування?
Торгівля? Для того, щоб розставляти по полицях продукцію, йому явно не вистачить обсягу і концентрації уваги. Але ж є й інші робочі місця у великих магазинах – наприклад, вантажники, пакувальник, працівник складу.
– О, мені дуже подобається збирати візки! – з натхненням вигукнув Василь.
– Добре, ми спробуємо, – сказала мати. – Можна, ми потім ще прийдемо, розповімо?
– Так, звичайно.
***
– Нічого у нас не вийшло, – жінка прийшла одна. – Він скількись збирав ці візки, а потім йому набридло, і він просто пішов додому. Нікому нічого не сказав. Та ще й пляшку кефіру з собою забрав, не заплативши. Дуже незручно.
– А як він вам пояснив, чому пішов?
– Сказав: мені нудно, ходити нікуди, піти не можна, ніхто зі мною не розмовляє.
– Ви хочете продовжувати спроби?
– Так, однозначно. Василь сам дуже хоче. Насправді ідея роботи йому дуже подобається. Він сам дуже засмутився, що нічого не вийшло, і переживав через кефір – він потім зрозумів, що вийшло так, ніби він його вкрав.
– Василь любить багато ходити. І вміє читати. Може, кур’єром? Це відрядна робота. Він зможе ходити стільки, скільки захоче.
– Так, точно, ви праві, це йому може підійти.
***
– У нього навіть не стільки розуму, скільки витримки не вистачило! – Василь прийшов разом з батьком, високим чоловіком із сивими скронями.
– Майже три місяці все йшло добре. А потім він неправильно зрозумів складну адресу, дві години бігав колами навколо великої будівлі, вдерся в дві чужі контори, налякав там дівчат, зателефонував відправникам, намагався уточнити, а там якийсь клерк повторив ту саму адресу і сказав: це ваша робота!
Він намагався зателефонувати матері, вона не почула дзвінка, я був на нараді, тоді він психанув, викинув пакет в урну і побіг на вокзал – поїхати з сорому куди подалі і ніколи більше додому не повертатися.
Добре, зателефонував перед тим сестрі – попрощатися. Вона відразу передзвонила нам, і ми перехопили його на вокзалі…
– Мені дуже соромно, я вчинив неправильно, – понуро сказав Василь, крутячи на пальці номерок від гардеробу.
– Але? – це батько.
– Але я все одно хочу! – Василь підвів голову, погладив пальцями цифру на номерку і щільно стиснув товсті губи. Тут стало видно, що син з батьком схожі.
– Я дуже хочу працювати! Мені сподобалося насправді! Я себе так добре почував! І сестрі кошеня іграшкове купив. А мамі – цукерок.
– О так, – підтвердив батько. – Він дійсно дуже прямо виріс за ці місяці. Ми всі помітили. Тому ми хочемо продовжувати спроби.
Я сповнилася поваги до їхньої впертої і позитивної сімейної волі. Але що ж їм ще запропонувати?
– Ми якось поки що не задіяли його арифметичне хобі, – згадала я.
– На жаль! – невесело посміхнувся батько. – В епоху електронно-обчислювальних машин це буде важко використовувати.
Але тут мій погляд знову впав на номерок.
– Гардероб! – вигукнула я. – Цифри. Зрозуміло, що огороджене стійкою. І, здається, в сусідній дорослій поліклініці знову звільнився гардеробник…
– Ми йдемо туди прямо зараз! – рішуче заявив батько. Василь з готовністю підхопився.
Минув… рік? Два? Три? Знову Василь з мамою. Коло замикається? У них знову не вийшло? Бідні вони, бідні…
Але мати посміхається.
– Ми не про профорієнтацію цього разу. Ми – про кар’єру.
Ми з третьої спроби так влучно потрапили, що це просто диво! – пояснює жінка. – Він ці номерки хіба що собі під подушку не кладе, у нього там якісь складні системи, як що куди вішати, і взагалі… І стареньким він пальто подавав, і посміхався всім, і любили його, і навіть (у поліклініці-то!) чайові давали.
Або цукерку там. Йому прибиральниця в поліклініці сказала: Василю, та у тебе просто покликання якесь до цієї гардеробної справи, вперше таке бачу! Ти явно нашу поліклініку переріс.
Зараз літо настане, все одно звільнятися, і треба тобі далі рухатися, гардеробну кар’єру робити. Він її-то засоромився, прийшов додому і мене питає: мамо, що таке гардероб, я знаю, а що таке кар’єра?
Ну, я йому як могла пояснила, він надихнувся і каже: так там ще більше номерків буде? Тоді я хочу її робити! Ну що ж, я його до себе в технічну бібліотеку в гардероб влаштувала. Нові номерки, нові вішаки – він був у повному захваті.
Півроку у нього пішло тільки на те, щоб з усіма ними познайомитися (це він так про номерки говорить) і виробити свою систему, куди що і в якому порядку вішати.
Потім чисто насолоджувався. Одна проблема: коли номерки губляться, він плаче. Але я вже навчила його ховатися в комірчину. А так все чудово, ми, самі розумієте, раді до нестями.
Але ось влітку він приходить до мене і каже: що ж, мамо, час мені рухатися далі.
Ми з батьком так і сіли. У якому сенсі, питаємо. Ну, відповідає, з новими номерками знайомитися, кар’єру робити. Ми йому: Василю, від добра добра не шукають, треба ж розуміти… але він уперся.
– Чудово! – вигукнула я, несподівано надихнувшись. – Василю, ти абсолютно правий! Людина повинна рости, поки це можливо. У тебе ж явно є резерв. Ти ще не досяг свого максимального обсягу номерків і граничної швидкості взаємодії з ними.
Василю, зараз я скажу тобі, де знаходиться вершина гардеробної кар’єри! І куди тобі треба прагнути, – мати дивилася на мене з тривогою. («Остапа понесло», – подумала я тверезою частиною своєї свідомості).
– Це театральний гардероб, Василю! Гардероб у театрі, розумієш? – Вася завзято кивнув.
– Там дуже багато номерків, і коли закінчується вистава, треба моментально обслужити багато-багато народу. І номерки там дуже красиві.
– Дякую. Я зрозумів. Я буду далі робити кар’єру. І я стану гардеробником у театрі. Я бачив там номерки. Вони прекрасні.
***
Мама без Василя. З цукерками і сльозами. Минуло багато часу, я її не пам’ятаю. Вона нагадує: Недоумкуватий юнак, який любить номерки.
– Дякую, дякую. Ви знаєте, нам не відразу, але вдалося – в театр. І його там всі знають. Він мало не знаменитістю став.
І одного разу – це правда, мені інші службовці підтвердили – відомий режисер привів до нього в гардероб своїх студійців, попросив Василь розповісти про себе, а потім сказав: ось дивіться, ось це – покликання!
Ось так треба служити театру! Чи у всіх у вас є таке ж – сильне, красиве – до професії актора? У кого немає – йдіть, поки не пізно, і шукайте своє, як Василь знайшов! Дякую вам…
– Та мені за що? – здивувалася я. – Це ж ви все самі зробили. Вся ваша родина. І Василь, звичайно. А режисер правий: у всіх є покликання, головне – його вчасно знайти.
Спеціально для сайту Stories
