Наш із Марією батько поїхав кудись на заробітки, і пропав, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра – у першому.
Точніше, тоді він зник із кінцями. А до цього просто їхав і пропадав на кілька місяців. Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. Ось і їздив світом то туди, то сюди. Повертався, коли і як хотів, щоправда, завжди з грошима і подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.
– Володенька, ти вже повертайся скоріше. – просила вона.
– Ну, гаразд тобі. Не розводь вогкість. Чекай із подарунками.
Недбало цілував її, і зникав. Поки його не було, за нами наглядав брат батька, дядько Микола.
Мамка, напевно, подобалася йому – він ніколи не говорив про це. Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми просто завжди могли на нього розраховувати.
– Ну, як ти тут, Таїсіє? – запитував дядько Микола, заходячи до нас. – Як малі?
– Ур-р-р-а, дядько Микола прийшов! – волав я, і біг до дядька обійматися.
– Здоров, Денисе. – Микола коротко притискав мене до себе.
Як на мене, так краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Микола возив нас із Марійкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.
Коли я підріс, дядько Микола приніс додому гімнастичну стінку і встановив у передпокої.
Батька на той час удома не було майже півроку. Я допомагав прикручувати снаряди. Марійка стояла осторонь і спостерігала за тим, як вправно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.
– Дядьку Миколо, а чого ти не одружуєшся? Ти он який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве. – прокоментувала Марія, не по-дитячому мудра жіночою мудрістю.
Жіноча мудрість німало ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.
– Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.
– А дітей-то тобі своїх-то не хочеться, чи що?
Марійка смішно розвела руки.
Дядя Микола відклав інструменти і серйозно сказав:
– Мені поки що вас вистачає. А ти чого, спровадити мене намагаєшся? – примружився він.
Марійка не була дурепою.
– Я?! – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку Миколо. Я тобі завжди рада.
Увечері я запитав у Марійки:
– Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і ходити перестане.
– А татко подарунки привозить… – мрійливо сказала сестричка. – Скоро вже приїде, напевно.
– У-у-у, дурепа. Купили тебе за подарунки. Та ти знаєш, скільки ці снаряди коштують, які він нам приніс?
– А мені-то вони навіщо? Я суконь хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турніках лазити.
Марійка цього разу батька чекала марно. Він не приїхав.
Одного разу дядько Микола прийшов до нас і замкнувся з мамою в кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.
– Таю, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де посолодше…
Мама завила в голос. Прямо ось так “Ой-ой-ой-ой-ой-ой”, після чого ще довго гірко ридала.
Дядя Микола приходив до нас, як раніше. Допомогти, полагодити, погуляти.
Одного разу наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.
– Миколо, та не потрібна я тобі! Ти он який чоловік хороший. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.
– Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібен. – вперто сказав дядько Микола.
– А якщо він повернеться?
Микола нічого не відповідав.
– Я його все одно чекати буду. Кохаю я його, Миколо! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти впевнений, що потрібна тобі така. Без почуттів.
Я навшпиньки відійшов від дверей. Мати я готовий був покарати. Треба ж, дурепа яка! Знайшла кого кохати й чекати. Тьху.
Стали жити. Марійка та була вся в батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати батька з подарунками немає сенсу.
А дядько Микола старався. Працював на нашу велику родину. Мама подарувала йому сина, Вадика. Щастю дядька Миколи не було ні кінця, ні краю. Вони розписалися з матір’ю, і все почало входити в колію.
Я закінчив школу без трійок, і мав пройти в інститут на бюджет. Мати сяяла, як самовар.
– У нас у сім’ї вчений буде, га, Миколо?
– Ну,так,дай Бог!
– Та перестаньте ви! Який учений. – червонів і відмахувався я. – Налийте мені он краще ігристого. Спробувати.
– Ой, а то ти не пробував. – фиркала Марійка, а я робив їй страшні очі.
Вадик безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і зруйнувати його. Микола схопив його і посадив до себе на коліна.
– Ну-ка, синку, поводься добре. Ти ж уже не грудний!
Вадик негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі, дуріючи. Усі розреготалися.
– У двері чи що дзвонять? – нагострила вуха Марійка.
Мати відчинила і позадкувала в кімнату. У дверному отворі намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:
– А чого ви? Гуляйте далі.
Ми мовчали. Вадик сповз із дядька Миколи й пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадика на руки і закрилася ним, як щитом. Дядько Микола встав і похитнувся.
– Куди? – запитала мати не своїм голосом.
– Я… подихати мені треба.
І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і зібрався йти за ним. А Марійка за мною.
– Доню, подивися, які я тобі сукні модні привіз. – запропонував батько.
На мій подив, Марійка на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в передпокої і зашепотіла на вухо.
– Давай, я за ним піду. А ти краще послухай, що тут буде.
– Але…
– Ну, Денисе! Ну, у тебе краще виходить підслуховувати!
От же, але вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.
Марійка вибігла за Миколою, а я причаївся в передпокої, з жахом думаючи про те, що мати нарешті… дочекалася. Кохання всього свого життя. Що ж тепер буде з нашою сім’єю?
– Таю, ти що? Заміж, чи що, за Миколу вийшла? – єхидно запитав батько.
Мати мовчала.
– Таю… ну, було й було. Хіба мало, хто там де згрішив. Усе. Я повернувся!
Почулася якась метушня, звук ляпаса і рев наляканого Вадика.
– Ішов би ти, Володю… до біса звідси.
– Таю, та ти чого?
– Усе, я сказала! Іди. Ніхто тебе тут не чекав.
– Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.
– Ну, а я все сказала. – відрізала мати.
Батько вийшов за мить, побачив мене в передпокої.
– Підслуховуєш? Ну-ну. Далеко підеш.
Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я сунувся в кімнату, думаючи, що мати сидить, побивається. Але вона, заспокоювала Вадьку, поправляла зачіску і стіл одночасно. Як Юлій Цезар.
– Уф-ф. Мало свято-то нам не зіпсував, так? – мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де там вони всі?
Вадик уже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, ворушив стілець.
Я вийшов на вулицю. Марійка з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в його руку своїми рученятами і поклала голову йому на плече. Ніби боялася, що якщо розчепить руки, дядько кудись подінеться.
Я підійшов ззаду, подивився на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився в Миколине загублене обличчя:
– Батьку, досить тут сидіти. Пішли додому. Мама кличе.
У Миколи затремтіли руки. Марійка тут же поклала на них зверху свої долоньки. Відірвала голову, подивилася на нього:
– Правда, підемо, тату?
Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу.Спеціально для сайту Stories
