Ірина стояла біля вікна, бездумно дивлячись на падаючий сніг. Телефонна розмова з чоловіком добігала кінця – звичайний, нічим не примітний дзвінок, яких було безліч за п’ятнадцять років їхнього шлюбу.
Юра звітував про «відрядження»: все добре, зустрічі проходять успішно, повернеться через три дні.
«Гаразд, коханий, тоді до зв’язку», – Ірина відібрала телефон від вуха, збираючись натиснути на червону кнопку, але щось зупинило її. Жіночий голос, мелодійний і молодий, виразно промовив десь на тому кінці:
” Юрочко, іди до мене ,будемо приймати ванну разом”
Рука Ірини завмерла. Серце пропустило удар, а потім забилося як скажене. Вона притиснула телефон назад до вуха, але почула тільки короткі гудки – чоловік встиг скинути дзвінок.
Ірина повільно опустилася в крісло, відчуваючи, як підкошуються ноги. У голові крутилися уривки думок: «Юрочка… Ванна… Яка ванна у відрядженні?»
Пам’ять послужливо підкинула дивні події останніх місяців: часті поїздки, пізні дзвінки, які Юра приймав на балконі, новий парфум, що з’явився в його машині.
Руки тремтіли, коли вона відкривала ноутбук. Увійти в його пошту не склало труднощів – пароль вона знала давно, ще з тих часів, коли між ними були довіра і чесність.
Квитки, бронь готелю… «Люкс для молодят» у п’ятизірковому готелі в центрі Києва. На двох осіб.
В пошті виявилася і переписка. Христина. Двадцять шість років, фітнес-тренер. «Коханий, я більше не можу так. Ти обіцяв, що розлучишся ще три місяці тому. Скільки можна чекати?»
Ірина відчула нудоту. Перед очима спливло їхнє перше побачення з Юрою – він тоді був простим менеджером, вона – початківцем-бухгалтером. Вони збирали гроші на весілля більше року, живучи на орендованій квартирі. Разом раділи першим успіхам, підтримували один одного в невдачах.
А тепер він – успішний комерційний директор, вона – головний бухгалтер у тій же компанії, і між ними прірва довжиною в п’ятнадцять років і шириною в двадцять шість років якоїсь Христини.
****
У номері готелю Юрій нервово ходив з кута в кут.
«Навіщо ти це зробила?» – його голос тремтів від люті.
Христина лежала на ліжку, недбало накинувши шовковий халат. Її довге світле волосся розкидалося по подушці.
«А що такого? – вона потягнулася, як сита кішка. – Ти ж сам говорив, що збираєшся з нею розлучитися».
«Я сам вирішу, коли і як це зробити! Ти розумієш, що накоїла? Ірина не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! – Христина різко сіла на ліжку. – Мені набридло бути коханкою, яку ховають по готелях. Я хочу ходити з тобою в ресторани, зустрічатися з твоїми друзями, бути твоєю дружиною, врешті-решт!»
«Ти поводишся як дитина,» – процідив Юрій.
«А ти як боягуз! – вона підхопилася, підбігла до нього. – Подивися на мене! Я молода, красива, я можу народити тобі дітей. А що може вона? Рахувати твої гроші?»
Юрій схопив її за плечі:
«Не смій так говорити про Ірину! Ти нічого не знаєш про неї, про нас!»
«Знаю достатньо, – вирвалася Христина. – Знаю, що ти нещасливий з нею. Що вона загрузла в роботі і побуті. Коли ви востаннє кохалися? А в відпустку разом їздили?»
Юрій відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому Дніпрі , в їхній з Іриною квартирі все руйнувалося. П’ятнадцять років життя розсипалися, як картковий будиночок, від однієї фрази навіженої дівчини.
****
Ірина сиділа в темряві кухні, стискаючи в руках охололу чашку чаю. На телефоні – десятки пропущених дзвінків від чоловіка. Вона не брала трубку. Що тут скажеш?
«Коханий, я чула, як твоя коханка кличе тебе у ванну»?
Пам’ять послужливо підкидала картинки їхнього спільного життя. Ось Юра дарує їй каблучку, ставши на одне коліно прямо посеред ресторану. Ось вони в’їжджають у свою першу квартиру – маленьку двокімнатну в спальному районі. Ось він підтримує її, коли пішла з життя її мама. Ось вони святкують його підвищення…
А потім почалися ці нескінченні аврали на роботі, кредити, ремонт… Коли вони востаннє просто говорили по душах? Коли дивилися фільми в обіймах на дивані? Коли будували плани на майбутнє?
Телефон знову задзвонив. Цього разу прийшло повідомлення:
«Іра, давай поговоримо. Я все поясню».
Що тут пояснювати? Що вона постаріла? Що загрузла в побуті? Що молода фітнес-тренерка краще розуміє його потреби?
Ірина підійшла до дзеркала. Сорок два роки. Зморшки в куточках очей, сивина, яку вона старанно зафарбовує щомісяця. Коли це почалося – ця втома в очах, ця звичка жити за розкладом, ця нескінченна гонитва за стабільністю?
«Юра, ти де ходиш?» – Христина зустріла його незадоволеним поглядом, коли він повернувся в номер після чергової спроби додзвонитися до дружини.
«Не зараз,» – він впав у крісло, послаблюючи краватку.
«Ні, зараз! – вона встала перед ним, поклавши руки на стегна. – Я хочу знати, що буде далі. Ти ж розумієш, що тепер доведеться все вирішити?»
Юрій подивився на неї – красиву, впевнену в собі, повну енергії. Такою була Ірина п’ятнадцять років тому. Господи, як він міг так вчинити з нею?
«Христино, – він втомлено потер обличчя руками, – ти права. Треба все вирішувати».
Вона просяяла, кинулася до нього:
«Коханий! Я знала, що ти приймеш правильне рішення!»
«Так, – він м’яко відсунув її. – Нам потрібно припинити це».
«Що?!» – вона відсахнулася, немов її вдарили.
«Це помилка, – він встав. – Я кохаю свою дружину. Так, у нас проблеми. Так, ми віддалилися одне від одного. Але я не можу… не хочу перекреслити все, що між нами було.»
«Ти… ти просто боягуз!» – сльози покотилися по її обличчю.
«Ні, Христино. Боягузом я був, коли завів цей роман. Коли брехав жінці, яка п’ятнадцять років ділила зі мною все: радості, прикрощі, перемоги, поразки. Ти права – я нещасливий. Але щастя потрібно будувати, а не шукати на стороні.»
****
Дзвінок у двері пролунав близько опівночі. Ірина знала, що це він.
«Іра, відчини, будь ласка,» – його голос звучав глухо через двері.
Вона відчинила. Юра стояв на порозі – неголений, у пом’ятому костюмі, з винуватими очима.
«Можна увійти?»
Вона мовчки відступила вбік. Вони пройшли на кухню – туди, де колись мріяли про майбутнє, де приймали важливі рішення.
«Іра…»
«Не треба, – вона підняла руку. – Я все знаю. Христина, двадцять шість років, фітнес-тренер. Я читала твою пошту».
Він кивнув, не підібравши слів.
«Чому, Юра?»
Він довго мовчав, дивлячись у вікно на нічне місто.
«Тому що я слабак. Тому що злякався, що ми стали чужими. Тому що вона нагадала мені тебе – колишню тебе, повну енергії і планів».
«І що тепер?»
«Тепер… – він повернувся до неї. – Тепер я хочу все виправити. Якщо ти дозволиш.»
«А вона?»
«Все скінчено. Я зрозумів, що не можу втратити тебе. Не хочу втрачати. Іра, я знаю, що не заслуговую прощення. Але давай спробуємо почати спочатку? Сходимо до психолога, почнемо більше часу проводити разом, станемо тими, ким були раніше…»
Ірина дивилася на чоловіка – постарілого, посивілого, рідного до болю. П’ятнадцять років – це не просто цифра. Це спільні спогади, звички, жарти, зрозумілі тільки їм двом. Це вміння мовчати разом. Це здатність прощати.
«Я не знаю, Юра, – вона вперше за вечір заплакала. – Я просто не знаю…»
Він обережно обійняв її, і вона не відсторонилася. За вікном падав сніг, вкриваючи місто білим покривалом.
А десь там, у Києві, в готельному номері плакала дівчина, яка вперше зіткнулася з жорстокою правдою: справжнє кохання – це не пристрасть і не романтика. Це вибір, який потрібно робити щодня.
А тут, на кухні, двоє немолодих людей намагалися зібрати уламки свого життя. Попереду на них чекав довгий шлях – через образи і недовіру, через сеанси у психолога і болісні розмови, через спроби заново пізнати одне одного.
Але вони обоє знали: іноді потрібно втратити щось, щоб зрозуміти його цінність.
Спеціально для сайту Stories
