— Я не хочу переїжджати в цю глушину! — плакала Софія. — Михайле, давай не будемо цього робити!
Михайло похмуро поглянув на дружину. Йому самому не подобалася ідея переїжджати з мегаполісу в якесь занедбане містечко, але він давно усвідомив, що іншого вибору немає. Пора б і Софії це зрозуміти.
— Софіє, ну ми ж говорили про це! Може, досить ревіти?
— У мене тут друзі, робота і взагалі, тут все життя! Що ми будемо робити в тому містечку? Там же навіть торгових центрів немає!
— І що? Софіє, це не найголовніше!
— Це ти в усьому винен! Ти заліз у борги! — Софія обіцяла чоловікові, що не буде звинувачувати, але зараз не втрималася.
— Софіє, взагалі-то це було наше спільне рішення. Я радився з тобою, коли думав, що робити далі. Хто винен, що все пішло не так? Не я і не ти! Але тепер уже пізно щось змінювати.
Михайло пройшовся по кімнаті і, повернувшись до дружини, обійняв її. Він розумів, що Софії важко прийняти те, що відбувається. Вона завжди жила тільки у великому місті і навіть не уявляла, як це — жити там, де з розваг є тільки єдиний на всю округу кінотеатр.
Михайлу теж було непросто, але він колись жив з батьками в схожому містечку і міг пристосуватися. Хоча їхати з мегаполісу йому теж не хотілося. Це був ніби шлях у минуле.
Струснувши головою, щоб відігнати погані думки, Михайло погладив Софію по плечу і спині і прошепотів:
— Софіє, ми ж разом! Ми впораємося… а потім ще повернемося назад і всім покажемо, що ми з тобою ще багато чого можемо.
— Ми повернемося? — Софія зачепилася за ці слова.
— Звичайно! — Михайло не знав напевно, але дуже сподівався на повернення. Та й дружину треба було заспокоїти.
Ця обіцянка і справді трохи підбадьорила Софію. Вона витерла сльози, і якраз вчасно, адже в кімнату зайшли дві їхні дочки. Вони теж виглядали невеселими. Десятирічна Полінка і семирічна Дарина не хотіли їхати від друзів і міняти велике місто на якесь село, а досить великий котедж на трикімнатну квартиру.
Вони побачили, що батьки обіймаються, і теж підійшли до них. Михайло обійняв і дочок, розуміючи, що їм усім потрібна його підтримка.
— Тату, може, залишимося? — жалібно попросила Поліна.
— Поль, не починай, будь ласка!
Дівчинка сумно зітхнула, а Михайло в сотий раз почав звинувачувати себе за те, що не встиг вчасно побачити небезпеку для свого бізнесу, а потім не зумів з нею впоратися. Але тепер уже запізно для жалю. Потрібно рухатися далі, і Михайло був готовий на все заради сім’ї.
Через тиждень Михайло, Софія і їхні дочки стояли у вітальні нової квартири. Весь вільний простір був заставлений коробками, валізами і пакетами.
— Та вже… тут місця ще менше, ніж я думала, — пробурчала Поліна.
— Не бурчи, Поль, ми і тут зможемо прожити, — Михайло вирішив взяти все в свої руки і почав командувати, що і куди ставити.
— Ми що, будемо жити в одній кімнаті? — до Дарини це дійшло тільки зараз.
— Так, мала! Доведеться мені з тобою бути! — Поля показала сестрі язика.
— Дівчата, не сваряться! — Михайло суворо подивився на них. — Дарино, ми обговорювали це. Поки що вам доведеться пожити разом.
Дар’я надулася. Вона звикла, що у неї є окрема кімната, в якій вона може робити що завгодно. А ділити спальню зі старшою сестрою їй зовсім не хотілося.
Михайло зрозумів, що зараз почнеться сварка, і вирішив трохи згуртувати дівчаток. Він підморгнув дружині і сказав:
— У нас зовсім нічого немає до чаю. Поль, Даша, візьміть гроші і збігайте в магазин. Заразом місто подивіться.
— Ніби тут є на що дивитися!
— Може, мені з дівчатками сходити? — запитала Софія.
— Ні, у нас з тобою і так справ багато.
Так почалося їхнє життя на новому місці. З притиранням одне до одного, невеликими поступками і величезним бажанням повернутися назад.
Михайло розумів, що все залежить від нього, і з усіх сил намагався чогось досягти. Правда, поки все, на що він міг розраховувати — це «робота на дядька». Про бізнес поки довелося забути, адже для цього потрібні гроші, а Михайло ще з минулими боргами не розрахувався.
Поки Михайло працював і намагався стати на ноги, Софія відверто мучилася від неробства. Коли вони їхали сюди, Софія знала, що не зможе знайти роботу за фахом. У цьому містечку просто не було таких вакансій. І тепер вона не знала, що їй робити. Чи то знижувати планку і влаштовуватися на роботу простішу, чи то продовжувати сидіти вдома.
Але це зводило її з розуму і сильно тиснуло на психіку. Якщо раніше Софія виходила з дому і могла не повертатися до вечора, гуляючи по місту і відвідуючи подруг, то тепер вона могла обійти все містечко буквально за годину. Це було нудно, і Софія поступово почала сумувати.
Софія розуміла, що вони повернуться додому ще нескоро, адже її чоловік зараз працював за не особливо великі гроші в компанії в сусідньому місті, виїжджаючи туди щоранку і повертаючись досить пізно. І якось ввечері вона не витримала і, поставивши перед Михайлом вечерю, сіла навпроти і твердо сказала:
— Михайле, я так більше не можу!
Втомлений Михайло поглянув на дружину і зрозумів, що на нього чекає серйозна розмова.
— Що ти хочеш від мене?
— Не знаю! — Софія була чесна. — Я в принципі не можу так жити. Це якесь виживання! У маленькому і сірому похмурому місті! Тут навіть люди якісь не такі! Я задихаюся тут!
Михайло напружився. Він раптом зрозумів, що дружина може поїхати. Їй було куди повертатися. Її мама цілком могла прийняти її до себе в дім, а там Софія знайшла б роботу і прекрасно влаштувалася. Софія знала, про що зараз думає чоловік, і важко зітхнула. Їй було нелегко говорити про це.
— Так, Михайле, ти правильно думаєш. Я хочу поїхати. Дівчатка поки залишаться з тобою, мені самій потрібно буде влаштуватися. А там, може, і ти переїдеш. Головне пам’ятай, що я тебе кохаю.
— Ага, і кидаєш мене!
— Михайле, я не кидаю! Я ж поїхала за тобою і спробувала пожити тут. Хто винен, що у мене це не вийшло? Ніхто! Але я хочу щось змінити.
Михайло знав, що дружина в чомусь права, але в той же час дуже не хотів відпускати її.
— Софіє, дівчатка будуть плакати. Вони ж ще маленькі і будуть думати, що ти їх залишила.
— Ми їм скажемо, що я швидко повернуся, — Софія вже думала над цим. — Повернуся і заберу їх.
— Софіє, я розумію, що ти хочеш як краще, але не можна жити окремо. Не можна кидати одне одного! Так не піде! Невідомо, коли ти повернешся і чи взагалі повернешся.
— Ти мені не довіряєш?
Михайло подивився в очі дружині і чесно сказав:
— Довіряю, але ніколи не знаєш, що або хто може трапитися в житті. А ти будеш далеко і забудеш мене. Захопитися іншою людиною можна дуже швидко. Згадай Лізу і Женьку. Вони ж теж жити один без одного не могли, поки Жені не знадобилося на півроку поїхати по роботі. Відразу собі інших знайшли.
— Михайле, ну чого ти нісенітниці говориш? Ніхто мені не потрібен, крім тебе!
Вони так і не дійшли до спільної думки, і через два дні Софія зібрала валізи. Поліна і Дарина плакали, коли прощалися з мамою на невеликому вокзалі. Михайло теж стояв похмурий, він відчував, що це початок кінця.
— Мамо, не кидай нас! Не їдь! Візьми і нас з собою, — ридала Полінка.
— Ти нас більше не любиш? — у сльозах запитувала Дарина.
— Мої любі, я вас дуже люблю! Я вас не кидаю і обов’язково повернуся.
У цей час оголосили про прибуття поїзда, і Софія випросталася. Вона ще раз обійняла дочок і підійшла до чоловіка.
— Михайле, я буду писати і дзвонити. Я люблю вас! Чуєш?
Софія обійняла Михайла, який міцно обхопив її, ніби не хотів відпускати, і ще раз запитав:
— Може, залишишся? Софіє, нам треба триматися разом.
Софія тільки похитала головою, ніжно і поспішно поцілувала Михайла, потім вивільнилася з його обіймів, окинула сім’ю поглядом і поспішила до платформи.
Михайло обійняв дочок, які втупилися в нього, і ласкаво погладив по головах. Він і сам відчував гіркоту і смуток всередині. Так не повинно було бути…
Тепер всі турботи про дім і дочок лягли на його плечі. Після роботи доводилося возитися з готуванням і перевіряти уроки. Прибирання вони робили всі разом у вихідні, хоча дівчата і бурчали, що вони не хочуть це робити.
В цілому, як вважав Михайло, вони справлялися не так вже й погано, хоча Софії, звичайно, не вистачало. Спочатку вона дзвонила і писала щодня, ще й не по одному разу, але з часом дзвінки стали рідшими.
І ось настав той день, якого Михайло і боявся спочатку. Софія перестала писати. Вона мовчала вже два дні, хоча нічого не віщувало біди. Тільки її голос по телефону останнім часом був сумним, і ось, вона замовкла.
— Тату, чому мама мені не відповідає? — поскаржилася Поліна. — Я її просила мені гроші скинути ще позавчора, а вона досі не відповіла.
— І мені теж не пише! — підключилася Дарина. — Я їй смайлики відправляю, а вона мені ні.
— Я подзвоню їй і скажу, щоб відповіла вам, — крім цього Михайлу не було що сказати. Він же не міг відповісти дочкам, що Софія і з ним більше не спілкується.
Михайло боявся уявити, що Софія покинула їх, але, здається, сталося саме це. Він сумно зітхнув… і раптом у двері пролунав дзвінок.
— Може, це до мене? — Поліна вже встигла завести друзів.
— Або до мене! — Дарина теж була товариською.
— Відчиняйте, — посміхнувся їм Михайло. Він був радий, що дівчата облаштовуються на новому місці і звикають до цього міста, хоча вони й скаржилися іноді, що хочуть назад.
Він теж підвівся і неквапливо пішов у передпокій, щоб переконатися, що прийшли саме до дівчаток. А потім почув гучні вигуки Поліни, Дарини… і Софії.
— Софіє? — не зрозумів Михайло і поспішив до них.
Софія обіймала плачучих дочок і сама витирала мокрі очі, потім підняла погляд на чоловіка і прошепотіла:
— Не можу я без вас! Не хочу так жити…
— Написала б, що їдеш, ми б тебе зустріли, — Михайло міцно обійняв Софію і прошепотів на вухо:
— Тепер ми тебе точно нікуди не відпустимо.
— І не треба! Я краще буду тут, у цій глушині, жити, але з вами, ніж у місті, але на самоті.
Софія багато чого усвідомила за час, проведений без сім’ї. Вона кохала Михайла і хотіла бути поруч з ним. А Поліна і Дарина були її маленькими частинками. Вони міцно займали місце в серці, і жити без них означало вирвати цей шматочок геть. Зробити це Софія не могла. Вона витерла сльози і подивилася на сім’ю.
— Будете дивитися подарунки?
Дівчата радісно завищали, а Михайло раптом запитав:
— Софіє, а як же ти тут будеш? Чим будеш займатися?
— Я все влаштувала, — посміхнулася Софія. — Я все ще працюю в тій компанії, куди влаштувалася, але мене перевели на віддалену роботу. Треба буде тільки раз на кілька місяців їздити в офіс, але це буде ненадовго. А так я завжди буду тут.
Михайло розумів, що це найкращий варіант для них усіх. Він був дуже радий, що дружина повернулася і як і раніше кохає його.
За останній час Михайло багато чого усвідомив, зокрема й те, що гроші хоч і відіграють важливу роль, але все ж є речі й важливіші. І це були сім’я та їхня любов одне до одного.
Спеціально для сайту Stories
