Для Віри Павлівни побажання про здоров’я не були порожнім звуком. Ось уже тридцять п’ять років вона працювала в обласній лікарні і встигла побачити всяке.
Багато чого проносила через своє серце, плакала, засмучувалася. Згодом зачерствіла, відсторонилася, але до пацієнтів як і раніше ставилася тепло.
І все ж, незважаючи на досвід, Віру завжди зачіпали самотні люди. Їх було дуже шкода. Вона вважала, що ніхто не повинен залишатися один на один з хворобою. Підтримка з боку взагалі дуже багато значить, особливо коли мова стосується здоров’я.
Віра раніше вважала, що ніколи не залишиться одна. Зараз же, дивлячись у вікно на засніжені вулиці міста, відчула на душі тугу.
Цей Новий рік вона повинна була провести в стінах свого будинку, а не лікарні.
Уже як чотири роки в ніч з тридцять першого на перше вона виходила на чергування, не ображалася на хитрих колег, які, немов за помахом чарівної палички, починали хворіти. З кимось мінялася змінами. І все для того, щоб у свято не залишатися самотньою, не відчувати себе самотньою.
Дивно, але в стінах лікарні їй було краще, ніж вдома.
З чоловіком Віра розійшлася чотири роки тому. Офіційно не розлучалися. У них залишилося двоє дітей. Ну як дітей…
Дочки Віри виросли і побудували власні сім’ї. Старша дочка Ліда чекала дитину. Напрошуватися до них на свято вона не хотіла і вважала це чимось неправильним, непристойним. Дочки, звичайно, щороку нарікали на те, що Віра знову чергує. Вважали, що немає нічого гіршого, ніж проводити свято в стінах лікарні.
– А як же люди? – Відповідала Віра. – Хто з ними залишиться? Не всіх виписують на свята. Є люди, яким необхідне спостереження.
– У них вибору немає. Можливо, в їхньому житті це буде єдине свято, проведене таким чином. Вони одужають і забудуть про лікарню, як про найстрашніший сон. Ти ж щороку пропускаєш всі веселощі. – Сварилася старша дочка.
– Це неправильно. Невже тобі не хочеться залишитися вдома? Подивитися фільми, послухати концерти?
Віра мовчала. Не могла сказати, що найбільше цього і боїться, залишитися вдома одна, відчути гнітюче почуття самотності. У свята воно відчувається досить гостро.
Їй хотілося сказати, що вона не любить свята. Хоча колись це було не так. Колись всі свята були наповнені сміхом дочок, обіймами чоловіка, запахами гарячих смачних страв.
Тепло домашнього сімейного щастя витало в повітрі. Іноді чоловік чергував, як і Віра, і після зміни летів додому до дружини і дочок. Він був хірургом. Був відмінним фахівцем. Ставав пліч-о-пліч з пацієнтами проти їх хвороб і завжди перемагав. Слава про його професіоналізм швидко поширювалася.
Бажаючих оперуватися у Михайла було дуже багато. Віра ж була медсестрою. За весь час шлюбу чоловік жодного разу не дозволив хоч якось пожартувати над дружиною, поставити себе вище неї.
Вони познайомилися на дні відкритих дверей в інституті. Віра вчилася на останньому курсі медичного коледжу. У Михайла закохалася відразу. Просте спілкування незабаром переросло в щось більше.
Віра завагі тніла, але ні дня в своєму житті не пошкодувала, що вирішила залишити дитину і вийти заміж.
Свекри зустріли невістку холодно. Боялися, що син кине навчання. Потім звикли, прийняли, допомогли молодим з житловою площею. Про навчання в інституті довелося забути, весь час Віри був зайнятий турботами про новонароджену дочку.
Про роботу в медичній сфері Віра почала мріяти ще в вісім років. Тоді захворіла улюблена бабуся. Віра тоді ще нічого не розуміла в діагнозах, хворобах, знала тільки про застуду, грип і вітрянку, якими перехворіла сама.
Взагалі від спогадів восьмирічної себе у Віри залишилися лише «фантики», уривки. Вона пам’ятала, що мама в розмові злилася на бабусю за те, що та, знаючи про проблему, вирішила нічого не робити і роками мовчала про свої недуги.
Дійшло до того, що бабусі стало зовсім тяжко. Віра тоді здивувалася:
– Хіба можна мовчати, коли щось турбує. – Вона ж мамі доповідала про будь-яку дрібницю. Їй подобалося, як піклуються батьки. Іноді вигадувала симптоми, щоб не йти до школи або садочка.
Бабусю дуже довго возили по лікарях. Боролися за її здоров’я до кінця. Якось увечері, слухаючи нарікання батьків з приводу квот, свят та іншого, Віра подумала, що хоче стати лікарем. В першу чергу, щоб допомогти бабусі і рідним, якщо з ними трапиться щось погане.
Вона наївно вважала, що не буде нічого відзначати і святкувати, якщо поруч будуть люди, яким потрібна її допомога.
Бабусі не стало. Її відхід переживали дуже важко. Віра багато плакала, з’явився страх втратити і батьків. Будучи дитиною, дала собі клятву, що обов’язково стане лікарем і буде лікувати людей. Щоб ніхто більше в світі не зміг пережити таке ж горе, як і її сім’я.
Але лікарем Віра так і не стала. Та й дитячі фантазії, мрії сильно відрізнялися від дійсності. З’явилися різні інтереси, хотілося гуляти, спілкуватися з однолітками, а не сидіти цілими днями над підручниками. Тим більше, що оцінки непогані, нехай і не відмінниця. Та й пережите горе розмилося, розвіялося, шрами на серці зарубцювалися і життя продовжилося.
Батьки на Віру не тиснули. Вважали, що не мають права змушувати її стрибати вище своєї голови.
Мама все життя пропрацювала на складі, батько працював на заводі слюсарем. У родині не було людини з вищою освітою. Батьки вважали, що диплом мало на що впливає в житті. І все ж після школи Вірі потрібно було думати про те, куди вона піде далі.
До інституту вона вступити не змогла і вибір зупинила на медичному коледжі.
У коледжі Віра вчилася добре. Багато одногрупників, як і вона, збиралися потім вступати до інституту. Для когось це були просто слова, для когось конкретна мета. Але життя Віри склалося так, що після коледжу вона вийшла заміж і народила дитину.
Багато знайомих пророкували Вірі та Михайлу розлучення. Мовляв, у них все склалося занадто швидко. Але всі передбачення не збулися. Віра вважала, що вони прожили досить хороше життя.
Ні, труднощі, звичайно, були, як і важкі часи. Але все це були звичайні побутові дрібниці та розбіжності. Найбільше Віра боялася все це втратити. Вона бачила, як змінювалося життя людей, коли озвучували діагнози, бачила, як губляться, ламаються люди. Нехай вона і була простою медсестрою, але намагалася підтримати, допомогти кожному, навіть тому, хто був з нею грубий.
Дуже боялася, що в її тихе, спокійне, стабільне життя ввірветься щось жахливе. Станеться непередбачене.
У Михайла були зовсім інші страхи. Він боявся втратити свою кар’єру. Про втрату сім’ї не думав, вважаючи це неможливим.
Однак його страх збувся. П’ять років тому потрапив в аварію. Довго відновлювався. Віра від чоловіка не відходила, наплювала на все. Ночами плакала, цілувала руки чоловіка. Вона була рада, що він живий і буде жити. Михайла ж здолала депресія. Оперувати людей він більше не міг, тремтіли руки, погано слухалися ноги. Він закрився в собі. І як би Віра не намагалася, не могла до нього докричатися. Не могла донести, що життя це найголовніше.
В один із днів він зібрав свої речі і пішов, Віра в той день була на зміні. Михайло змінив номер телефону і ніяк не давав про себе знати.
Віра його шукала, питала знайомих, обдзвонювала всіх, кого тільки можна. Дочки також намагалися його знайти. Три роки тому стало відомо, що він переїхав до іншого міста, влаштувався на роботу в лікарню.
Віра до нього не поїхала, образилася. Подумала, що він зробив свій вибір. Однак на душі було сумно і тужливо. Особливо це відчувалося у свята.
У цьому ж році на неї чекало справжнє випробування. Віра ще якийсь час постояла біля вікна, думаючи, як проведе свято. І вирішила, що воно не буде відрізнятися від інших днів. Прийде додому, заварить чай, прийме душ, подивиться серіал або почитає книгу, потім ляже спати. А вранці першого числа приїдуть дочки. І тоді вже не буде так тужливо і самотньо. А якщо дочки приїдуть, то треба щось приготувати, купити заздалегідь.
Після роботи Віра зайшла в магазин. Набрала всього потроху. Додому йшла, проливаючи сльози. Подумала, що стала надто сентиментальною. Може, криза? Аналізи здати треба б, з лікарями поспілкуватися.
Підходячи до квартири, Віра відчула запах чогось горілого. Злякалася, що вранці не вимкнула праску або плиту. Не відразу збагнула, що за цей час все б згоріло.
У квартиру залетіла, кидаючи сумки. Не здивувалася увімкненому світлу. Не роззуваючись і не роздягаючись, забігла на кухню.
Михайло стояв, тримаючи в руках нову сковорідку, від якої йшла пара. Віра сіла на стілець і закрила долонями обличчя.
– Сковорода була зовсім новою, – заплакала вона.
Михайло кинув сковорідку в раковину. І підійшов до Віри, присів поруч, взяв її руки в свої.
– Я куплю десять таких, а хочеш двадцять… Сотню, – говорив він. У його очах стояли сльози. Віра не пам’ятала, коли б бачила, що чоловік плаче. Навіть після аварії він не проронив сльозинки.
– Тільки не плач… – Продовжував він, заспокоюючи Віру. – Можемо прямо зараз піти в магазин.
Віра ж плакала далеко не через нову сковорідку. Кухонне начиння було останнім, що займало зараз її думки. Так і сиділи, кожен думаючи про своє, поки Віра не запитала:
– Чому?
– Дурниця, егоїзм, – знизав плечима Михайло. – Мрійливість. Я майже відразу пошкодував, як пішов. І повернутися не міг. Думав, не приймеш. Але жити так більше не можу. Ще одне свято без тебе не переживу.
– Я продукти в коридорі залишила. Трохи купила до Нового року.
– Розберемося. – Михайло стиснув руку дружини і притягнув Віру до себе. Вона не пручалася. У її житті ніби сталося новорічне диво. Самотність вже не відчувалася так гостро.
Спеціально для сайту Stories
