Мариночка… Так її називають діти. Можливо, тому, що вона не робить уколів, а найчастіше просто розмовляє. Посміхаючись, запитує про те, про се, хвалить малюнки. Мовляв, виростеш, твої картини в Луврі висітимуть…
Ага, будуть – всім зрозуміло, що це втішає, заспокоює. Адже нас, дітей у відділенні онкології, лікарі, серед іншого, повинні забезпечувати надією. Як кажуть, “на позитив налаштовувати”…
А який тут позитив? Ми вже не дурні, знаємо, – навчені вусатою санітаркою тіткою Ольгою.
– Ось, – каже, коли миє підлоги під ліжками, – чуєте, як стукають молоточки? Це вам тру ни збивають…
Ось і весь позитив. Та ми і без неї розуміємо – який кінець буде. Але Мариночка все одно розповідає про наше майбутнє, фантазує. Буває, сяде на ліжко і давай вигадувати.
– У тебе, Славко, – це вона мені, – сім’я велика буде. Троє, ні, четверо дітей і дружина красуня…
– Нехай, – кажу, – вона лікарем працює, добре?
– Добре, нехай працює. Так ось, а ти відомим слідчим станеш, – це Мариночка мою пристрасть до книжкових детективів в реальність трансформує. – Всі дівчата в тебе закохані будуть.
– Та кому я потрібен, лисий, – і рукою показую на свій голий, як коліно, череп.
– Це дурниця, Славко, волосся – не головне. Набагато важливіше те, що в душі у тебе…
Правильно, душа важливіша…
Мені 11 років. У лікарні вже рік живу. Волосся не відразу випало. Хоча, якщо чесно, яким я був із зачіскою – зовсім не пам’ятаю. Мама все рідше стала приходити. Може, і добре, що так. А то прийде, сяде на табуретку поруч і плаче. Аж самому нудно стає.
І погано від неї пахне. Тітка Ольга каже, що здалася, мовляв, мати, заживо віднесла мене, ось і вживає. Поминає.
А батько вже місяця 3 не відвідував. Мама сказала, що у відрядження поїхав, не повернеться ніяк…
У палаті нас четверо. Я найстарший. Двоє зовсім малюків – 5 і 6 років – під крапельницями постійно. А недавно новенького на місце Мишка перевели, Олегом звуть – лежить, хникає всю дорогу. Боляче, каже. Я йому іноді свої вітамінки солодкі даю, заспокоюється.
Але дружити він все одно не хоче – мовляв, навіщо. Хоча, дивлюся, Мариночку з перших відвідувань полюбив. Та до неї й не можна інакше ставитися. Самій їй Бог дітей не дав і всю свою не витрачену материнську любов вона нам віддає. І лікує.
Мариночка – лікар.
Кажуть, що тут вона кілька років працює, з інституту відразу прийшла. І не зачерствіла ж поки! Хоча скільки нас, вже провести встигла…
Так день за днем і проходять – в очікуванні…
Сьогодні Мариночкина зміна. Чекаю, до кроків в коридорі прислухаюся. Вчора мені вставати нарешті дозволили. Але далеко ходити все одно не можна. Тому я біля вікна прилаштувався. Ах, як добре там!
Найкрасивіший листопад у моєму житті! Дерева в лікарняному дворі ранковий мороз сніговими гірляндами прикрасив, із застиглих гілок фігури сплів – можна хоч цілий день розгадувати. А сонце листки, що залишилися, немов струни, пальцями променів перебирає – мелодію до зими підбирає.
Якщо вухо до скла щільніше притиснути, то музику почути можна. Про життя вона і про кохання…
Тут двері відчинилися, і я вже хотів радісно привітати Мариночку, але це виявилася тітка Ольга. Відром посередині палати брязнула і мокру ганчірку на підлогу шльопнула. Мовчки все, без слів, навіть на нас не дивлячись. І швабру довгу з плеча зняла. Ну ось вилита та сама стара. Тільки замість коси – швабра.
Але я привітався.
– Вітаю, тітонько Олю, – кажу. – А чому до нас Мариночка не йде? Чи зміна не її?
– Її, її, – відповідає, – дурепи цієї.
А сама ганчіркою під Олежкіним ліжком шматує.
– Не прийде сьогодні, не чекайте, – продовжує. – Сама захворіла з вами…
І тут швабру на підлогу кинула і руками сплеснула:
– Ну це ж додуматися треба! Свої гроші на вас витрачала! Ось дурепа!..
Тільки на третій день від іншого лікаря ми дізналися, що Мариночка на свою зарплату нам щось купувала: альбоми для малювання, книжки, фломастери. І минулої зими навіть ковдри нам теплі, стьобані, на все відділення сама пошила.
А пальто собі зимове купити не встигла… Звалилася із запаленням, в іншому корпусі тепер сама лежить. Теж, напевно, у вікно дивиться…
– Ага, дивиться, – чи то лається, чи то радіє тітка Ольга. – Температура 40. Лежить там бліда, зубами стукає під ковдрою лікарняною. Себе марно на вас проміняла. Ееех…
Ось воно що…
План в голові за секунди виник.
Палата наша на другому поверсі розташовувалася. Високо, але страшно не було.
Звичайно ж, дочекалися ночі. Вирішили брати участь вчотирьох, інакше нічого б не вийшло. Як тільки новенький черговий лікар обхід зробив, настав час.
Простирадла зв’язати – це пів справи. Двох хлопців з собою вирішили не брати – в палаті будуть наше з Олегом повернення стерегти, щоб назад простирадла скинути. Загалом, зібрали ми в один тюк всі ковдри наші – у нас в палаті і без них як в духовці – і першим його скинули. Простирадла я до ніжки свого ліжка прив’язав і за вікно виліз.
Та що ти! – вітер кігтями відразу під піжаму забрався, в тіло вчепився. Пожалів я, що тільки в капцях лікарняних і в шкарпетках легких, пальці на ногах в мить задерев’яніли. Але відступати не можна, там Мариночка через нас мучиться.
Від підвіконня відчепився і якось, кволими ручками перебираючи, як метелик на волосині, майже зірвався – спустився донизу. Пластмасовими підошвами об асфальт хлопнув, думав, всю лікарню розбуджу. Обійшлося ніби…
Олегу показую – давай, мовляв, спускайся. Дивлюся, він лізе. Ех, дурний, шкарпетки під капці навіть не одягнув. А штани піжамні у нього коротенькі, до середини гомілки. Ось замерзне-то! Шепочу голосно:
– А ну назад лізь, поки не спустився. Один впораюся…
Може, так безпечніше буде, надійніше вийде. Олег назад у палату заліз- знизу видно, що ніс синій від холоду – і простирадло за собою втягнув, щоб ніхто не помітив, вікно закрив відразу. Рукою через скло показує, мовляв, іди, я на «посту» буду.
Ну і добре. Тюк з ковдрами за спину звалив, крякнув по-дорослому, і пішов до сусіднього корпусу, ховаючись від ліхтарів.
Голова лиса жах як замерзла, до самих мізків мороз дістався. Йду, хитаюся, Мариночкою себе підбадьорюю, мовляв, пом ре вона без нашої допомоги, подбати про неї, крім нас, нікому.
У темряві бордюру не побачив, обома колінами прямо об бетон вдарився, бризки яскраві з очей висипалися. Але губу нижню прикусив, щоб не закричати, не завити від болю. Посидів трохи, поки холод у хребет через п’яту точку не проник, – далі йти треба.
Один капець кудись у темряву полетів. Руками помацав – ніде немає. Гаразд, думаю, нічого, і так дійду. А в одному шаркати не зручно – і другий капець кинув.
Тюк знову за плече – як картоплю носять – закинув і далі в дорогу вирушив. Думаю, побачив би мене зараз хтось, реготав: йде сірник, метр тридцять зростом, мішок більший за себе несе, лисина інеєм покрита, і в одних шкарпетках з діркою на п’яті.
Смішно… А до того ж сльози на щоках кристалами від холоду застигли.
Плакав від болю, звичайно…
Палата Мариночкина на першому поверсі була – ми все заздалегідь дізналися – інакше не зважилися б на цю нічну “операцію”. Вікно її підсвічувалося нічником – що всередині можна розгледіти. Я тюк з ковдрами прямо під підвіконня поставив і замороженими ступнями на нього заліз, щоб вище було.
Ось вона, Мариночка наша, лежить бліда обличчям, як віск. Великі краплі поту на лобі блищать і важко так, уривчасто, з надривом, дихає. Моє серце стиснулося в грудку і піднялося до горла. Як же її шкода!
Я, ми, адже добре, з нами все ясно, нас багато таких. А вона – одна на всіх. Всіх нас любить, надію дає. Та й саме життя, може, дає по другому колу. Дивлюся на неї через вікно і сльози кулаком по щоках розмазую, шкодую найближчу людину свою.
Але справу довести треба. Постукав тихо – немає реакції. Думаю, а що якщо без свідомості раптом? У детективі читав, згадав, що не можна в таких випадках людині спати давати – може не прокинутися. Згадав і злякався! І з усієї сили у вікно замерзлими кулаками забарабанив з криком:
– Марино! Мариночко! Ти тільки не спи! Чуєш?! Не спи тільки!
А через ридання слова вже в рев перетворилися. Але стукаю по склу, аби тільки прокинулася.
І тут, дивлюся, її очі затремтіли, прочинилися. Подивилася на мене і знову повіки без сил опустилися, тільки сльоза по щоці скотилася – значить, побачила мене, значить – зрозуміла. Жива, значить.
А в лікарняних коридорах вже світло загорілося, голоси гучні навколо. Двері в палату Мариночки розчиняються і лікар з медсестрою забігають. Тільки це і пам’ятаю…
Кажуть, що я сам від переохолодження без свідомості впав – добре, що був мішок з ковдрами, на нього прямо. Ноги сильно відморозив, довго ще нічого не відчували, як деревинки. Потім боляче жахливо стало. Тому мене вже Олег своїми вітамінками підгодовував.
Я став місцевою лікарняною легендою, з усіх відділень на мене подивитися приходили. І хто чого тільки не розповідав! Мовляв, мене до Мариночки в палату через її вікно затягли. Разом з тими ковдрами. Кажуть, що вона мене до себе в ліжко поклала, відігрівати.
І що всю ніч сама на мене своїм теплом дихала. Загалом, вийшло так, що врятувала свого невдалого рятівника.
Сама вона одужала, звичайно – не знаю точно: ковдри наші допомогли чи лікування. Але вже через місяць знову до нас прийшла. З посмішкою і сльозами.
Лицарі, каже, ви мої, казкові…
Але казка і в житті трапляється.
Я одужав. Не відразу, звичайно, довелося в столиці в якомусь Центрі побувати – там ще з півроку полікувався. Як виявилося, допомогло.
І тільки недавно дізнався, що моє лікування коштувало великих грошей. Почав з’ясовувати – слідчим працюю все-таки – хто оплатив. Думав, може, мати перед своєю сме ртю або батько, який загубився…
Виявилося, що Мариночка…
…Вікно своє впізнав відразу. Рука сама до голови, яка так і залишилася без волосся, піднялася. І серце защеміло щось.
Опустився на осінню лавочку у дворі лікарні – як і не йшов звідси: все ті ж голі дерева, той же запах з харчоблоку і тиша… Ніби час тут спеціально в кисіль перетворився, щоб життя на довше розтягнути.
З дверей корпусу вийшов силует у білому халаті – обличчя не розгледіти ніяк, сльози заважають, а змахнути ніби соромно – дорослий же. Тільки зблизька по посмішці зрозумів: Мариночка…
Вже з сивиною, в окулярах, з добрими і розуміючими очима. Зупинилася, подивилася уважно.
– Ну, Славко, а ти казав, що виростеш некрасивим… А сам дивись який!
І посміхається крізь сльози… А я б хотів хоч щось сказати, але ніяк не можу. Взяв її долоню і притиснувся до неї обличчям, схилившись. А вона гладить мене по голові, заспокоює:
– Не треба, Славко, нічого не кажи. Все добре…
Та чого соромитися своїх сліз! Обійняв її.
– Дякую, – кажу, – і не тільки від себе…
І за лікарняний паркан показую. А там моя кохана дружина хусткою сльози витирає, і двоє синочків – не розуміють: чого це тато соплі на кулак намотує.
– Все, як обіцяли, – посміхаюся, – так і сталося. Дітей тільки двоє поки…
З тих пір Марина Володимирівна стала членом нашої родини. Хоча, напевно, її родиною я завжди був…
Спеціально для сайту Stories
