– Ось Надя, милуйся тепер, – виголошував злий Ігнат дружині. – Яку свиню нам дочка підклала. А все ти, балувала, не давала ременем змахнути!
Надія Богданович сиділа на кухні за столом, підпирала кулачком свою червону, немов яблуко, щоку і тихо плакала.
– Так вона ж у нас єдина. І що, кричиш, що дитину чекає, так не вона перша, не вона і остання! А коли народить, то й онук нам не зайвий! Чи що, ти їх виженеш?
– Ех! – сів за стіл теж, схилив голову і рукою махнув Ігнат Дмитрович. – Тобі одне кажеш, ти про інше мелеш. Як я тепер буду людям в очі дивитися?
Дружина зажурилася. Їхню сім’ю поважали в селі, ставилися до них з повагою. А тут ось дочка в подолі принесла!
– А ось це, мій дорогий, давай обговоримо, – повільно промовила Надія. – Нещодавно я розмовляла з Рябченко, Антоніною. У неї найстарший син з армії повернувся, Ромка. Роботу він знайшов, в райцентрі, та тільки жити йому там зовсім ніде. У палаті амбулаторії він поки ночує. Чого б нам з ними не поріднитися?
– З Рябченками? Та вони ж бідні!
– Так з багатими не домовитися! У багатих же вибір є, а у цих – в кишені вітер свистить і проблеми житлові.
Ігнат подивився на дружину і замислився, зрозумів він, до чого дружина хилить, не дурень був. Пропонувала вона нареченого купити.
***
Рябченко Антоніна на пропозицію не пручалася. Поплескала своїми круглими очима і зраділа:
– Ой, яка радість… Наталя ваша, мені так подобається! Я тільки “за”, а що дитину чекає, то це нічого. Ромка у мене добрий, дітей любить, самі знаєте, як він з молодшими братиками і сестрою няньчиться. (У Рябченків крім сина Роми, в родині було ще троє хлопців і дівчинка.)
Ігнат переглянувся зі своєю дружиною. Вони сиділи за круглим столом, заваленим фруктами, ковбасами, стравами і солодощами, це так Богдановичи прийшли «свататися». Ігнат весь час сором’язливо відводив очі – соромився, щоки у нього були червоними. Ще б пак, адже за дочку соромно.
Зате його дружина, Надя, синичкою вилася біля Рябченко.
– Ой, Тонечка, як породимося, допомагатиму молодим, і тобі теж. Ти ж будеш моя сваха. Я взагалі можу на три будинки жити: до тебе бігати, та до моєї дочки. А Ігнат зятю допомагати буде. У нього ж батька немає, у вашого Ромки. Ну, а Ігнат Дмитрович завжди про сина мріяв, чим йому Ромка не син буде?
Додому Богдановичи поверталися щасливими. І сп’янілими. Надія схопила чоловіка під лікоть і всю дорогу додому посміхалася, а Ігнат йшов і тихо бурмотів:
– Що ж ти їй обіцяла, що допомагатимемо, базіка?
– А що, не будемо га, Ігнат?..
***
Наступного дня Богдановичи сіли в автомобіль і поїхали до райцентру, там у маленькій квартирці жила їхня дочка Наталя; вона навчалася в місцевому професійному технікумі.
Квартиру цю Богданович прикупив недавно. Та хоч і однокімнатна, зате в новому будинку, що перспективно, тому що райцентр активно забудовується. Коштувала ця житлова площа пристойних грошей, Ігнат Дмитрович купував її з наміром подарувати дочці.
Але не встиг подарувати, дочка он що утнула.
Коли приїхали до новенького цегляного багатоквартирного будинку, Ігнат Дмитрович не захотів виходити з машини:
– Іди Надя сама, я почекаю тут. Не можу на Наталку дивитися, зрадницю. Ти поговори там з нею, обговори ситуацію. Скажи, тато лається, якщо наважиться не слухатися, нехай свої речі збирає і з моєї квартири забирається. Я краще мешканців пущу тоді.
Надія нахмурилася і почала захищати дочку, як завжди:
– Хіба можна так про рідну дочку? Ось побачиш, я вмовлю так, що на все буде згодна.
***
Це було дивне побачення. Роман йшов у той парк “знайомитися” з Наталею, немов теля на забій, голову похилив, вуха соромом горять, палають. Наталя сиділа в домовленому місці зла, погляд з-під лоба, принижуючий, губи щільно стиснуті.
– Ой що ж вона, – кусала губи, ховаючись за пам’ятником в парку мати, Надя. – Я ж їй сукню купила, наказала ж… А вона з’явилася в обтислій сукні.
…Роман мовчки подивився на живіт “нареченої”.
– Ми так не домовлялися, – сказав він після, тестю, що не відбувся, Ігнату Дмитровичу. – Їй же скоро народжувати, а ви весілля зібралися грати, ні, ні, я не згоден на таке.
Ігнат Дмитрович міцно схопив бажаного зятя за плече руками:
– Почекай, не рубай з плеча, хлопче. За доплату. Квартира в райцентрі. Що скажеш?
– Та ви з глузду з’їхали, – Роман запнувся. – А квартира яка?
***
Наталя цілими днями сиділа біля телевізора і поглинала їжу, яку привозила мати, або готував чоловік, Ромка.
– Ну що ти витріщився? – бурчала вона на нього. – Вперше жінку бачиш?
– Таку як ти – вперше. У халаті і неохайну.
– А мені красуватися ні для кого, – зухвало сказала Наталя. – Я у себе вдома! З’явився тут на мою голову. Ти так і знай: мені не потрібен чоловік, ти моїм татові з мамою знадобився! Я дитину на світ приведу і буду жити в кімнаті разом з малюком, а ти так в кухні на розкладачці і залишишся. А коли підросте малий, ти вже і не потрібен станеш. Так що не звикай тут.
Роман дивився скоса, всередині все вирувало, от би і нагрубити у відповідь, щоб поставити на місце зарозумілу дамочку. Він давно вже отримав від свого тестя дарчу на цю квартиру, тільки промовчав поки, не хотів нервувати квартиранику. Ну а хто вона, якщо не квартирантка? Адже в його квартирі, виходить, живе зараз. Промовчали і Богдановичи, не зізналися дочці.
Так що всі ось ці слова злої Наталки – жалюгідне чхання в його бік.
…Роман сам мив підлогу в квартирі і прибирав, без підказки. Наталя спочатку бурчала, а потім почала поглядати на “співмешканця”.
“Він дивний. Господарює, їжу готує, таких хлопців вже ніде не знайти.”
Сергій, від якого Наталя чекала дитину, домоводством подібним не відрізнявся, все носився по гаражах з хлопцями і мотоцикли лагодив, добре б свої, так чужі ж і безкоштовно.
…А тут розхворілася Наталя, пролежала весь день у ліжку, вкрившись з головою, так їй було погано, але мовчала, тільки в подушку плакала.
Роман у кухні приготував довгі спагетті з печінкою, благо тесть з тещею повно їжі привозили; зробив салат і сів їсти. Поїв і в двері Наталі постукав:
– Іди їсти.
Та не показувалася. Ось уже й стемніло, молодий чоловік постукав і увійшов до кімнати з підносом їжі.
– Ось, я тобі поїсти приніс. Раз ти вередуєш.
– Не хочу їсти, – стукаючи зубами, промовила Наталя.
– Ти захворіла чи що? А чого лежиш, треба викликати лікаря.
– Не треба! Кому я потрібна… Полежу – пройде. Я навіть мамі не можу сказати, що мені погано! Адже я… Я нікому не потрібна, розумієш? І моя дитина нікому не потрібна!
Істерика наближалася. Роман терпляче взяв телефон і подзвонив у «швидку», потім доторкнувся до чола Наталії і приніс змочену водою ганчірку.
– Не переживай так, нічого страшного, – обтерши чоло і губи жінки, сказав він. – Звичайна застуда. У моєї матері також бувало, я пам’ятаю, все було так само, коли вона ходила з моєю сестричкою під серцем.
– Правда? – забувши про неприязнь, з надією подивилася на “чоловіка” Наталя.
– Звичайно. Ти давай підіймайся, приведи себе трохи до ладу. Тобі потрібно переодягнутися в сухе.
Селяни цікавилися Наталею, а Богданович відповідав сухо:
– Видав заміж за Рябченко, вже давно. Молоді таємно від мене зустрічалися, виявляється. Ну а що, він у райцентрі, а вона там же, ось і закохалися, скоро дитина з’явиться на світ.
Йому вірили беззаперечно, адже людина чесна.
Дружина Богдановича, Надя, все носилася до свекрухи Антоніни, жінки стали подружками.
– Рома, можна я до вас додому в гості приїду, – попросилася Наталя. – Так скучила за рідними місцями, та батькові соромно на очі показуватися. А так хоч у вас буду.
– Я тільки радий буду, сам в село хочу, – просяяв Рома.
Відносини між “подружжям” згладилися після того випадку і Наталя стала ставитися до чоловіка як до друга.
…У будинку Рябченків було шумно – зграя дітей носилася навколо Наталії, та спілкувалася з дітьми, привезла їм подаруночки. Щось сталося з характером молодої жінки, вона стала сентиментальною, ніжною.
Цілий день просиділа Наталя в чужому будинку, чекаючи батька. Мама прибігла відразу ж, а ось Ігнат – ні.
“Тато досі злий на мене і не пробачив, значить”.
***
Ігнат Дмитрович сидів сумний біля свого будинку на лавочці. Та на будинок Рябченків все поглядав. Він знав, що приїхала Наталка з чоловіком, але не міг піти побачити дочку. Щось всередині не давало, не дозволяло…
Біля будинку зупинився мотоцикл і з нього зістрибнув ошатний хлопець.
– Не підкажете, де Богданович Наталя проживає? – поцікавився він голосно, і серце Богдановича забилося.
– Тут живе, а ти хто їй?
Незнайомець пригнув голову, коли почув це, потім випростався, пригладив рукою зачіску:
– А ви її батько, так?
– Ну я.
– Потрібно поговорити.
…Богданович супроводив гостя у двір, в літню кухню:
– Слухаю.
– Я чув, що ви Наталю заміж віддали. Та не просто так, за квартиру.
– Звідки знаєш? – злякався Богданович .
– Так , я не дурний, сам здогадався. Я ось до вас з якою справою приїхав: Наталка ж від мене дитину чекає. Ну і характер у неї поганий був, мене вигнала, тому й розлучилися ми. Але якби я знав, що ви за неї квартиру подаруєте, побіг би прямо в РАЦС.
Хлопець подивився на замовклого Ігната і раптом весело кивнув головою, похитавши чубчиком:
– До речі, ось дивлюся я на вас і розумію: ви мені так подобаєтеся! Мені б такого батька, як ви! Я б вас татом називав і на руках носив! А давайте вже родичатися будемо. Я ж не чужий , справжній батько вашого онука.
– У мене квартир більше немає, щоб дарувати, – тихо промовив Ігнат.
– Так ви що, вже все оформили на того хлопця? І що, прямо нічого не зробити вже? А може спробуємо?
…Біг гість, трясучи чубчиком з двору Богдановичів швидше за вітер. Ігнат Дмитрович підганяв його ззаду вилами. Навіть трішки вколов ззаду, а це з умислом, щоб точно ніколи більше не бачити.
– Старий дурень! – помахавши кулачком, кричав Сергій, тікаючи, дзижчачи своїм мотоциклом, зібраним зі старих…
***
Ігнат Дмитрович повільно відкрив ворота будинку Рябченків і зупинився, замилувавшись картиною:
Посеред двору, в кульбабах сиділа прямо на траві Наталя і плела вінок. Поруч перекидалися діти, у кожного на голові вінок з жовтих квіток.
– Тату, – побачивши батька, прошепотіла жінка. – Не йди, тату…
– Я нікуди від тебе не піду, донечко, – закрив за собою ворота Богданович.
З сараю вийшов зять, Ромка, з оберемком дров.
– Ігнат Дмитрович. Ви якраз вчасно… Я тут не встигаю сам, треба піч у лазні топити, воду носити… А тут вже шашлики чекають, замариновані…
Богданович підійшов до дочки, поцілував у чоло, ніжно погладив круглий, як кавун, живіт. І повернувся до Ромки:
– Іду, іду, зятю… Звичайно, допоможу. Я завжди тобі допоможу…
Свого зятя він дуже поважав. Після того як прийшов і зізнався:
– Ігнат Дмитрович, я не можу так. Ця квартира не моя, повертаю вам, ось ваша дарча.
– Так ти що, досі не оформив? – здивувався Богданович.
– Я не став оформляти. А Наталка… Якщо не захоче жити зі мною, то піду сам. А квартиру я собі сам зароблю.
…У будинку Рябченків сиділи допізна, розходитися не хотіли. Пісні співали біля багаття, шашлики їли. Вже давно стемніло. Ромка вкривав своєю курткою плечі Наталії, а та тримала в руках сплячу сестричку Ромки, Даринку.
Надя з Тонею співали жалісно; Богданович розглядав зірки. А коли побачив, як Роман потайки цілує в губи Наталку, посміхнувся радісно.
“Ось тепер я спокійний за дочку”.
Спеціально для сайту Stories
