Дивлячись у дзеркало на своє відображення, Тоня важко зітхнула. Когось криза середнього віку обходила стороною, а ось її накрило справжнісіньким ураганом, що збиває з ніг. Все-то в собі не подобалося, все хотілося змінити.
– Ти маєш шикарний вигляд, люба! Ніхто навіть не скаже, що тобі сорок! – говорила колега. Тоня тільки відмахувалася. Сама не знаючи, що саме їй не подобалося, жінка хотіла змінитися. І начебто справді мала чудовий вигляд, але… щось було не так.
Чоловік уже давно не робив жодних компліментів. Він не дарував подарунків, і навіть про їхню річницю забув. Син пропадав із друзями і взагалі рідко спілкувався з батьками. Не так давно він почав зустрічатися з дівчиною і заявив, що вирішив з’їхатися з нею.
Наближався Новий рік, і Тоні хотілося блищати, бути найкрасивішою для коханого чоловіка. Вона загорілася бажанням запалити ту іскорку стосунків, що почала поступово згасати. Начебто Антоніна робила все для чоловіка, але чогось йому не вистачало.
– Ігорю, що б ти хотів у мені змінити? – запитала Тоня в чоловіка, коли той щось активно друкував у комп’ютері.
Сама жінка стояла біля вікна, дивлячись на сріблясте блискуче полотно морозного снігу, що закутав їхній двір.
– Мозок, Тонечко. Щоб не ставила таких запитань. Зібралася змінюватися під старість років?
– Ігорю, ну чому відразу старість? Ми з тобою ще молоді ж. Знаєш, я тут подумала… Якщо Іван все одно хоче з’їжджатися з дівчиною і планує святкувати Новий рік разом із нею, то давай вирушимо з тобою в гори? Знімемо шикарний номер і відпочинемо? Покатаємося на снігоходах, може, на лижах навіть? Як ти на це дивишся? Не хотілося б сидіти вдома і нудьгувати.
Чоловік насупився. Він потер перенісся, роблячи зморшки на лобі ще глибшими своїми рухами. Потім підняв чорні очі на дружину.
Вона все продовжувала дивитися у вікно і мрійливо посміхатися.
– Новий рік я буду відзначати з коханкою, Тоню. Тебе вже стало соромно друзям показувати, і ти маєш це сама розуміти. Усі вони чоловіки заможні, у всіх молоденькі дівчата, а то й не одна. Хтось розлучився і почав нові стосунки, а хтось вирішив як я – залишитися в шлюбі, але спробувати нове.
Кидати мені тебе шкода. Ти ж пропадеш без мене. Кому ти така потрібна будеш? Тому вибач, що кажу прямо, як є. Домовся з подружками, відсвяткуй із ними.
Тоня механічно повернула голову і застигла зі здивуванням на обличчі. Вона не могла повірити, що почула від коханого чоловіка. Яка коханка? Як він міг говорити настільки спокійно про такі страшні речі? Він, мабуть, жартував? Та ні ж… На жарт зовсім не було схоже. Тоді що ж це було?
– Ти ж несерйозно, Ігоре?
– Я не хочу тебе обманювати. Ми з тобою двадцять два роки разом. Все-таки великий термін. Колись ти була не розумною вісімнадцятирічною дівчинкою, гарною і молодою, а зараз… скільки не ходи ти по косметологах, Тоню, – вік все одно не приховаєш. У наших колах непристойно приводити із собою дружин, а друзі – це святе.
Вигідні зв’язки, партнерство. Загалом якось так. Ти тільки сварок не влаштовуй – я від тебе нікуди не подінуся, так що все залишиться як і раніше, просто набридло камінь за пазухою носити і переживати, що від якогось недруга правду дізнаєшся.
Сенс сказаного доходив до Антоніни надто повільно. Вона навіть не ворухнулася, коли чоловік наблизився і сухо мазнув губами по скроні. Він заявив, що поїхав на роботу, а Тоня нічого відповісти не змогла.
У чоловіка є коханка. Якесь молоденьке дівчисько… Тепер стало ясно, чому він відсторонився. Просто знайшов молоду. Ну і нехай котиться!.. Сліз не було, але від образи душа розліталася на шматки. Скільки всього вони пережили разом? Скільки разів балансували на межі? Антоніна робила все, що від неї залежало, щоб зберегти їхній шлюб.
До того часу, поки не зрозуміла, що це було потрібно їй одній. Тепер усі замки з піску, збудовані роками, миттєво впали.
Дійшовши до ліжка та присівши на край, жінка схрестила руки. Вона не знала, як тепер поводитися. Зрозуміло, що в їхній ситуації розлучення буде важким, але залишатися поруч із чоловіком, який відверто начхав на неї, і прощати зраду не планувала.
Вирішивши, що до Нового року залишилося замало часу, а подавати до суду зараз не було жодного сенсу, оскільки справу навіть не візьмуть до закінчення свят до розгляду, Антоніна потяглася до телефону.
Вона відкрила сайт турагентства та забронювала собі путівку в гори. Раз вже хотіла зустріти цей Новий рік активно – так і слід було вчинити. Нехай і без чоловіка.
Свідомість все ще дуже погано розуміла, але Антоніна намагалася не піддаватися паніці. Вона звикла до Ігоря так сильно, що зараз навіть ображатися на нього не могла. За двадцять два роки вони стали надто рідними один одному. Чи просто так думала Тоня, а чоловік давно перестав сприймати її? Як давно він знайшов собі іншу жінку?
Увечері за вечерею жінка намагалася тримати себе в руках. Вона не хотіла влаштовувати сварок і псувати настрій усім довкола. Після відпочинку вона спокійно збере речі і переїде в квартиру, що залишилася їй у спадок. Будинок залишати чоловікові Тоня не планувала.
Іван поділився з батьками радісною новиною – вони з коханою вже обрали квартиру та підписали договір оренди.
– Ну, а ви як хочете Новий рік відзначати? Ми, звичайно, з Ганною можемо приїхати до вас на пару годин…
– У цьому немає потреби, – прокашлявшись, заявив Ігор. – Я планую відзначати цей Новий рік за містом із друзями. І мама планує з подругами.
Антоніна скривила губи.
– Ага… з подругами, – крізь стиснуті зуби процідила жінка. Вона не планувала говорити чоловікові про те, що вже купила путівку.
Іван зрадів, що питання вирішилося, адже йому здавалося, що кидає батьків, і він почував себе винним з цієї причини.
З чоловіком Антоніна не розмовляла. Вона пішла спати в гостьову кімнату, а Ігор не став зупиняти. не став приховувати правду від дружини та вигадувати відмовки, як це робили інші. Зрештою, він же чоловік Тоня змириться – куди вона подінеться?
Наступного дня Тоня зібрала речі і поїхала на вокзал. Вона тільки синові сказала, куди зібралася їхати, просила не переживати, адже вона проведе найкращі дні за останні кілька років. З тону матері Іван почав здогадуватися, що у стосунках батьків назріває розлад, але ставити зайвих запитань не став.
Хлопець будував своє щастя і вирішив, що дорослі чудово розберуться без нього. Антоніна навіть не знала – радіти їй такій байдужості чи засмутитися. Син виріс.Він більше не потребував батьків.
Гори зустріли найсвіжішим повітрям, від якого спочатку паморочилося в голові, і красивою природою. Як же давно хотілося вибратися в таке містечко. З номера відкривався чудовий вид. Можна було сидіти в кріслі-гойдалці біля вікна в підлогу і милуватися, але Тоня приїхала за активним проведенням часу, тому швиденько переодяглася і пішла кататися на лижах.
Вона прекрасно розуміла, що біль усе ще кипить у грудях і не сягнув критичної точки, що одного разу греблю прорве, емоції вирвуться назовні, але як же сильно хотілося уникнути сильного потрясіння. Щоразу, коли хотілося плакати, Антоніна посміхалася.
Взявши обладнання на прокат, Антоніна пішла на трасу для новачків. Вона давно не стояла на лижах, тому боялася покотитися стрімголов униз. Для активності зовсім необов’язково вдавати з себе професіонала.
– Перший раз стали на лижі? – запитав приємний оксамитовий голос.
– Не перший… але давно не стояла.
– Я теж ось перший раз після травми. Мене звуть Михайлом. Ви одна?
– Антоніна. Одна.
– Тоді пропоную якось об’єднатися, щоб підтримати одне одного в разі чого. Теж приїхав сюди один.
Антоніні чомусь не сподобалася настирливість чоловіка, але вона вирішила не надавати цьому значення. У чомусь він усе-таки мав рацію – краще триматися разом із кимось. Хіба мало що може статися. Та й загалом гуляти в компанії було цікавіше.
Кілька разів упавши, Антоніна вже не могла стримувати нестримний сміх. Вона почувалася дитиною, яка робить перші кроки і не боїться падати. Завжди можна піднятися. Замерзлі і втомлені, але щасливі, вони з Михайлом повернулися до готельного комплексу, переодягнулися і поспішили в кафе, щоб зігрітися кухликом гарячого какао.
– Я дуже сумував за лижами. Здається, що зараз почав знову жити.
Михайло розповів, що раніше без лиж не міг жити. Це було його улюбленим захопленням, але одного разу потрапив під лавину. Його знайшли швидко і врятували, але були сильні ушкодження через які довелося надовго залишити улюблену справу.
Дружина кинула, вважаючи, що Михайло до кінця днів своїх залишиться інвалідом, забрала доньку і заборонила спілкуватися з нею. Однак вдалося встати на ноги, і тепер він повернувся до улюбленого заняття.
– Із донькою так і не спілкуєтеся?
– Донька виросла. Сама вийшла зі мною на зв’язок. Спілкуємося, але не так як хотілося б, звісно. Все-таки вона виросла без мене.
Антоніна ділитися подробицями свого особистого життя не поспішала, а Михайло не наполягав. У них знайшлося чимало спільних тем для розмов.
За три дні вони вже розмовляли про все і ні про що, як старі друзі, які знають одне одного все життя. Антоніна помічала, що вже давно вона не спілкувалася так само зі своїм чоловіком. У них немов узагалі нічого спільного не залишилося, а коли жінка намагалася заговорити, чоловік тільки відмахувався від неї і говорив, що йому зовсім не до бабських пліток, роботи по горло.
Ігор Антоніні зателефонував лише один раз. Він заспокоївся, дізнавшись, що дружина поїхала відпочивати в гори. Навіть сказав, щоб вона була обережнішою, але це було лише напускною турботою. Навряд чи він переживав насправді.
Вбираючись до святкування Нового року, яке мало відбутися в актовій залі готельного комплексу, Антоніна вперше подивилася в дзеркало без презирства до себе. Вона зрозуміла, чого не вистачало їй увесь цей час – радісного життєвого блиску в очах. Тепер він з’явився, як і бажання жити.
Антоніна зовсім не думала, як там зараз її чоловік… їй стало все одно. Під бій курантів, вдихаючи в себе насичені аромати хвої, мандаринів та ігристого, жінка загадала бажання, щоб кожен новий день був сповнений приємних подій. За її плечем стояв Михайло. Він милувався чудовим краєвидом за вікном і мріяв ще раз приїхати в гори і зустрітися з Тонею.
Через два дні настав час повертатися по домівках. Антоніна і Михайло обмінялися контактами, щоб не загубити одне одного. Додому повернулася жінка з посмішкою на губах. Її радості Ігор не поділяв. Він виглядав роздратованим, немов заздрив щастю дружини.
– Нагулялася? Сподіваюся, не наставила мені роги? Оленем я ходити не планую.
– Це ти у своєї коханки питай, з ким вона ще крутить. Я тобі роги не зможу наставити, любий мій, тому що я вирішила розлучитися з тобою. І змінювати своє рішення я не планую. Просто змирися і відпусти мене.
– Цьому не бувати!
Ігор схопив дружину за руку і смикнув, розраховуючи що хороший струс допоможе поставити її на місце.
– Я не дозволю тобі піти. А якщо посмієш, ти ні копійки не отримаєш.
– Це вже не тобі вирішувати, а судді.
– І так ти дякуєш мені за правду? Я міг сказати, що поїду у відрядження, але розкрився перед тобою… А ти тікаєш? Знайшла собі яякогось залицяльника в горах, тож осміліла?
– Справді вважаєш себе героєм? Корона не тисне? Яка різниця – правду ти сказав чи обдурив? Ти зрадив мене, і я не збираюся пробачати цього.
Антоніна вирвала руку. Вона швидко зібрала необхідні речі та документи і з’їхала в невелику квартирку. Хоч вона і потребувала ремонту, але там було всяко краще, ніж у будинку зі зрадником.
Приховувати правду від сина Антоніна не планувала. Вони зустрілися з Іваном, і жінка все чесно розповіла йому. Хлопець став на бік матері і сказав, що допоможе їй усім, чим тільки зможе.
Після новорічних свят Антоніна подала заяву на розлучення. Як і очікувалося, ділити майно чоловікові не хотілося, тож довелося неабияк потріпати нерви, але невдовзі Антоніна отримала таке омріяне свідоцтво про розлучення. Вона відчула себе вільною від кайданів шлюбу і з полегшенням зітхнула.
Для боротьби за стосунки потрібні двоє. Увесь цей час Антоніна боролася сама, а чоловік усе далі віддалявся від неї. Тепер Ігор одумався і хотів усе повернути, але пізно кусати лікті.
Антоніна охолола, дізнавшись про зраду, і вже не змогла б почати з нового аркуша, як це зараз модно робити.
Розподіл майна виявився не менш складним процесом, ніж саме розлучення, адже для продажу доводилося обговорювати всі моменти з колишнім чоловіком, а Ігор не упускав можливості образити Тоню і змусити її відчувати себе винуватою. Нехай спроби і не приводили до потрібних результатів, але щоразу Ігор опускався все нижче у своїх висловлюваннях.
Незабаром не залишилося нічого, що пов’язувало б подружжя. Іван був дорослим і міг сам вирішувати, з ким йому спілкуватися. Антоніна почала займатися собою активніше: вона ходила на йогу, багато читала у вільний від роботи час. Колеги помічали, що жінка помолодшала на десяток років, і розлучення явно пішло їй на користь.
Минув рік…
Незабаром на землю знову опустився перший сніг. Ловлячи сніжинки на витягнуту долоню, Антоніна посміхалася. Вона вже передчувала, як скоро поїде в гори, де вони з Михайлом домовилися зустрітися ще раз.
Ні в двадцять, ні в сорок, ні в шістдесят не можна ставити хрест на своєму житті. Антоніна точно знала, що справжнє жіноче щастя в неї ще попереду, а поки що вона насолоджувалася тим, що могла дихати, ходити на двох ногах і дивитися на світ своїми очима.
Ігор же розлютився на всіх навколо і втратив тих, кого вважав друзями. Він міняв дівчат, знаходив дурненьких мисливиць за чужим гаманцем, але жодна не могла замінити йому Антоніну.
Зрозумів про це чоловік, тільки втративши. Він кохав дружину, але спроби стати таким самим, як і всі, змусили закопати це кохання глибоко всередині, і в підсумку чоловік залишився ні з чим.
