Женя розгублено крутила в руках аркуш паперу: направлення на здачу аналізу ДНК для Юлі.
Навіщо? Кому це потрібно? Невже знайшлися батьки Юлі? Тоді чому вони не приїхали, не поговорили?
Питань було багато. Відповідей на них не було.
— Мамо, що з тобою? — Юля торкнулася її за плече. — Я кличу, кличу, а ти мовчиш.
— Задумалася.
— Хто пише?
— Та так, — Женя швидко засунула лист у кишеню фартуха.
– Тобі ще допомога потрібна? Ми з дівчатами зібралися на річку. Така спека.
Занурившись у свої думки, відповіла:
– Біжіть, тільки обережніше там.
Юлька схопила гарячі пиріжки, взяла рушник і побігла.
Жені потрібно було зібратися з думками. Вона вийшла на вулицю, присіла на ґанок:
«Що робити? Завтра у Юлі день народження. Ось такий подарунок вийшов. Недарма весь тиждень погано спала».
По дорозі повільно рухалася іномарка, зупинилася біля воріт. З машини вийшла літня елегантна жінка:
– Доброго дня, мені потрібна Євгенія Миколаївна.
Серце стиснулося в клубок. Вона відчула, що лист і ця жінка пов’язані між собою.
– Це я.
– Можна з вами поговорити? Мене звати Марина Григорівна.
– Та що ж я? Заходьте до будинку, – запросила Женя.
Жінка подала знак водієві, той дістав із багажника велику сумку. Женя з острахом дивилася на те, що відбувалося.
– Олександре, ви вільні до… – жінка поглянула на дорогий годинник, – третьої. Якщо знадобитеся раніше, я вам зателефоную.
– А ви сходіть до річки, – заметушилася Женя. – Ось цією стежкою до води й вийдете. – Вона вказала напрямок. – У нас там гарно. Я вам і рушник дам. А машину поставте в тіні під березами. Навіщо на дорозі залишати?
– Де можна присісти? – запитала Марина Григорівна, коли водій пішов.
– Розташовуйтеся, – Женя змахнула невидимі крихти зі столу. – Зараз вип’ємо чаю. Ви любите зі смородиною?
Вона поставила чайник на плиту, обернулася до жінки. Та дивилася на велику фотографію Юлі, яка висіла на стіні у вітальні. Марина Григорівна перевела сповнені сліз очі на Женю:
– Це Марія. Я її знайшла.
Ноги стали ватяними, перед очима все пливло, і, щоб не впасти, вона опустилася на стілець.
– Це Юля! Чуєте, Юля! – вигукнула Женя, опустила руки на стіл, впала на них обличчям і розплакалася.
Жінка підійшла до неї, погладила по спині:
– Я не хочу забирати у вас дівчинку. Я лише хочу брати участь у її житті. Заспокойтеся, – вона обійняла Женю, – нам потрібно серйозно поговорити.
Вона сіла навпроти Жені, взяла її за руки:
– Розкажіть, як дівчинка потрапила до вас. Дещо я знаю, але не все.
Женя подивилася жінці в очі: великі й сумні. У них відбивалися біль і скорбота.
– Я знайшла малечу на узліссі, коли шукала свою корову, – заридала Женя. – Завтра виповниться дванадцять років. У цей день ми святкуємо день народження Юлі.
Мокра, брудна, вона спала в канаві, обіймаючи такого ж брудного й мокрого ведмежа. Я навіть не відразу зрозуміла, що це дитина. Думала, що там валяється кольоровий пакет.
Женя скручувала пасмо волосся на палець:
— Вона, бідолашна, не могла стояти на ніжках, сил не було навіть плакати. Додому принесла її на руках. Нагодувала, і вона заснула.
Від спогадів її почало охоплювати нервове тремтіння.
– Сусідського хлопчика відправила до фельдшерки й у сільраду щоб подзвонили в поліцію. Ніна прибігла, хотіла оглянути дівчинку. А малятко вчепилося в мене ручками так, що пальчики побіліли, і не відпускає.
Фельдшерка сказала, що дівчинці близько двох років, на вигляд вона здорова, тільки сильно виснажена.
Чайник на плиті почав тихо свистіти, але жінки цього не чули.
– Потім приїхав дільничний, склав протокол, записав прикмети. Сказав, що у зведенні про зникнення дітей у районі нічого немає. Пообіцяв повідомити, куди слід. Пізніше з’явилися сусіди. Охали, ахали. Хтось приніс одяг, хтось — іграшки. А вона свого ведмедика з рук не випускає. Я й мила їх разом.
Женя замовкла, згадуючи пережите. Марина Григорівна не квапила її.
– Три дні не сходила з рук. І постійно просила їсти. Фельдшерка попередила, щоб годувала часто, але потроху. Юля потім ще цілий рік ховала шматочки хліба всюди. Я назвала її Юлею, бо так звали мою улюблену нянечку.
Спочатку вона почала стояти, потім — бігати. Я не могла натішитися — дівчинка набирала сил. Вона спала зі мною, сильно кричала уві сні. Мабуть, щось снилося. А говорити — нічого не говорила.
Женя перевела дух:
– Коли через місяць із районної служби опіки приїхали забирати Юлю, вона мене вже мамою називала. Відірвати її від мене не змогли. Так і поїхали ні з чим.
Залишили розпорядження, щоб я сама привезла дівчинку. Добре, що терміни не вказали. Я засмутилася. Як віддати її в дитячий будинок? Сама там була, знаю, що там за життя.
Марина Григорівна тихо погладжувала Женю по руці. Було видно, що вона хоче щось запитати, але не наважується.
– Захотіла усиновити дівчинку, а мені ставлять перешкоди: не заміжня. Тоді від відчаю сама запропонувала одному хлопцю: «Давай розпишемося. Мені це потрібно для оформлення». Пояснила все, сказала: «Як тільки усиновимо, одразу й розійдемося».
І написала заяву, що претензій не матиму. Так одразу й чоловіка, й доньку отримала. Життя склалося інакше. Живемо досі, добре, дружно.
Чи то від погладжувань, чи то від того, що жінка слухала з великою увагою та зацікавленістю, Женя зовсім заспокоїлася:
– Ви хотіли щось запитати?
– Так, люба. А як ти сама опинилася в дитячому будинку?
– Батьки пішли з життя під час експедиції. Вони були вулканологами. – Женя хотіла зняти чайник з плити, але почала відповідати Марині Григорівні й забула про нього.
– Мені щойно виповнилося вісім. Влітку я була тут, у бабусі в селі. Бабусі мене під опіку не віддали. За станом здоров’я вона підходила. І нікого з родичів не допустили. У когось дохід малий, у когось — погані житлові умови. Мабуть, боялися, що брудні справи випливуть назовні.
Хтось провернув хитру аферу. Нібито наша квартира була продана за день до трагедії.
Друзі батьків намагалися розібратися, та звідки там!
Марина Григорівна дивилася на Женю. Відкрите, добре обличчя. «Я не помилилася, хороша людина», — подумала вона.
— Ось і відправили мене до районного дитячого будинку подалі від столиці, але недалеко від бабусі. Я постійно тікала до бабусі. Мені, як некерованій, погрожували відправити до психіатричної лікарні. Потім директор місцевої школи, Іван Іванович, якимось чином домовився, щоб я жила вдома, а в дитячому будинку лише числилася.
А через три роки прийшов документ із столиці, що бабусі дозволили стати опікункою, як єдиній кровній родичці. Я дуже вдячна Івану Івановичу, він мені й Юлі допоміг.
Вона ненадовго замислилася.
— Та що ж я, обіцяла вас чаєм пригостити, а сама… — Підхопилася, почала швидко накривати на стіл. — У мене й пиріжки свіжі, зранку напекла.
— Я теж гостинці привезла. Гарні цукерки, печиво, фрукти, — жінка дістала гарні упаковки.
– Та у нас усе є. А ви хто Юлі?
– Рідна бабуся.
– Бабуся? – Женя знову сіла на стілець. – Як це? Ви ж казали, що не заберете її в мене?
– Заспокойся, люба, не заберу. Досить їй травм. У мене був час подумати. – Марина Григорівна дістала таблетки. – Можна водички?
Женя простягнула склянку:
– Хворієте?
– Так. І серйозніше, ніж хотілося б. – Вона помовчала. – Ти, я думаю, теж хочеш знати, як я тебе знайшла. Нічого, що я звертаюся до тебе на «ти»?
Женя лише похитала головою.
– Я найняла приватного детектива, щоб він знайшов дівчинку. Усі нитки збіглися сюди. Він і про тебе інформацію зібрав. А зараз, поговоривши з тобою, я лише зміцнилася у своєму рішенні залишити Марію тут.
Швидше за все, я куплю будинок у вашому селі, щоб бути ближче до онуки. Можливо, ми ще щось придумаємо.
– Ми? Нічого не розумію. Я ні від кого не ховалася, що дівчинка усиновлена, всі знають. І Юля теж. Вона іноді просить мене розповісти казку про те, як я знайшла її в лісі. Дістає ведмежа, мовчки дивиться на нього, ніби намагається щось пригадати.
Я не заважаю. Хоч вона й ділиться зі мною всім, але ж має бути й особистий простір, куди іншим вхід заборонено.
– Справа не в тобі. Це складна, заплутана історія, що тривала п’ятнадцять років. Наш син закохався в однокурсницю — яскраву, привабливу дівчину. У ній було щось відштовхуюче: цинізм у словах, грубість. Син цього не помічав, а ми списували це на недоліки виховання.
Вона була розумною, наполегливою. Два роки вони зустрічалися. Весілля відсвяткували, коли перейшли на останній курс. Не скажу, що ми з чоловіком раділи цьому шлюбу, але невістку прийняли добре.
Кирило й Таня були гарною парою. Одне здивувало — на весіллі не було родичів нареченої. Вона белькотіла щось нерозбірливе про батьків-пройдисвітів, якось мимохідь згадала, що має братів. Вона не впускала нас у своє минуле.
Марина Григорівна говорила тихо, ретельно підбираючи слова.
— Ми залишили молодим квартиру, а самі поїхали жити в заміський будинок. У травні народилася онучка, ми були на сьомому небі від щастя. Кирило доньку обожнював. Син захистив дисертацію, а невістка — ні.
Вона оформила академічну відпустку, сиділа вдома з донькою. Потім ми найняли няню для дівчинки. Таня повернулася до інституту.
Пізніше з’ясувалося, що на заняття вона не ходила. Де і з ким вона проводила час, для нас залишилося загадкою. Почала влаштовувати істерики, що їй потрібні гроші. Дорікала мені, що не купили їй машину, як обіцяли, за народження онуки.
А ми розпочали великий сімейний бізнес. Усе пішло на розвиток. Син одразу влився в роботу. Ми давно в бізнесі, починали з нуля. У той момент усе так склалося, що відкрилися нові можливості.
Кілька разів літали до Німеччини на переговори, закуповували обладнання. І Кирило з нами. Одного разу дзвонимо звідти, няня каже, що Таня забрала Марію одразу, як тільки ми поїхали. А Таня на дзвінки не відповідає.
Ми кинули все й повернулися до Києва. У міській квартирі — погром, частина речей зникла. Викликали поліцію. Вони прийняли заяву, зняли відбитки пальців. Виявилося, що в базі є певні дані. Але нікого знайти не вдалося.
Марина Григорівна витерла краплі піту, що виступили на лобі. Розповідати їй було нелегко.
– Про зникнення дружини та доньки Кирило теж заявив. Його особливо не слухали: «Мати має право на дитину». Відповіли відпискою: «За результатами проведеної роботи встановити місце проживання зазначених осіб не вдалося». Пошуки періодично поновлювалися, але справа не рухалася.
Чайник уже давно свистів на плиті, але жінки не звертали на це уваги.
– Дев’ять місяців тому я залишилася сама. Чоловік сидів за кермом, коли у нього стався серцевий напад. Син сидів поруч. Коли я приїхала до лікарні, Кирило попросив лише про одне: «Знайди Марію».
Врятувати його не вдалося. Для мене це був удар. Але я впоралася. Треба було виконати прохання сина.
Вона говорила рівно, монотонно, а в словах відчувався біль.
– Я звернулася до досвідченого фахівця з колишніх співробітників поліції. Про все, що він робив, розповідати не буду. Він взяв за основу відбитки пальців, які були виявлені в квартирі. Чоловік, якому вони належать, сидить у колонії.
Я організувала з ним зустріч. Той виявився зведеним братом нашої невістки. Коли він вийшов на свободу після чергового терміну, то з’явився до сестри. Та не сам, а з спільником. У Тані закрутилася історія кохання з одним із друзів.
Він згадав, що в Тані була донечка і що її просто викинули з машини на трасі, коли маля почало плакати. І приблизно вказав напрямок. Де зараз сестра, він не знає.
Женя, слухаючи розповідь, хитала головою. Не вірилося, що з дитиною можна так вчинити.
– Далі — справа техніки. Переглянув поліцейські архіви, знайшов протокол дільничного, сходив до опікунської служби. Усе зійшлося. Правда, трохи переборщив.
Взяв постанову про проведення експертизи й надіслав вам. Я була в Ізраїлі, не знала про це. Як тільки повернулася до країни, одразу до вас.
Женя мовчки дістала лист і поклала на стіл.
– Вибач, люба. Мабуть, сильно злякалася. – Марина Григорівна знову потягнулася за сумочкою. – Ось фотографії сина й онуки. Тут навіть експертиза не потрібна. Але робити її доведеться. Марія — спадкоємиця Кирила.
Женя розглядала фотографії. Здавалося, вона пропустила повз вуха слова про спадщину. Дійсно, з фотографій на неї дивилася Юля.
– Як Юлі сказати?
– У нас гості? Вітаю! Що ти мені хочеш сказати? І чого у вас чайник википає?
Жінки не почули, як увійшла Юля. Марина Григорівна зблідла й притиснула руку до серця.
– Юленька, це твоя бабуся, – від розгубленості Женя не знайшла інших слів.
– Бабуся? – дівчинка насторожено поглянула на жінку. – Бабуся! Я знала, що ти мене знайдеш! – Вона кинулася до Марини Григорівни. – Це ж ти мені подарувала ведмедика!
Обійнявшись, всі троє плакали. Попереду ще було багато чого вирішити й зробити. Одне було ясно — Марина Григорівна знайшла не тільки онуку.
А на плиті продовжував свистіти чайник…
