Я вважаю, головне завдання батьків – поставити дітей на ноги. Ні більше ні менше. Уже сюди входить забезпечення їм гідної освіти, виховання, відсутність якихось моральних травм і все інше. Але суть залишається та сама: діти мають стати нормальними людьми і гідними членами суспільства.
Коли я стала вдовою, моїм дітям було трохи більше 15 років. Той самий вік, коли гормони лізуть назовні і характер дитини занадто далекий від ідеального. Я доросла жінка і знаю, коли мати повинна вміти накричати, а коли похвалити, але для посилення цього образу завжди потрібен батько.
Без нього немає команди, а тому діти відчувають слабину і напирають ще сильніше. Без мого коханого чоловіка було дуже важко в усіх планах: моральному, фізичному, матеріальному. Син із донькою теж страждали, але негатив вони вихлюпували на мене.
Я ж намагалася зшити нашу сім’ю знову, і, треба сказати, врешті-решт у мене це вийшло. Я вдячна своїм дітям за розуміння і те, що вони вчасно змогли подорослішати, не зациклюючись на своєму его. Коли вони поїхали вчитися, стало простіше. Ми продовжували спілкуватися, постійно зідзвонювалися.
Знову ж таки, ніхто не скасовував канікули, і я завжди була рада бачити їхні розумні, дорослі обличчя. Але я зрозуміла для себе, що тиша і спокій – запорука чудових стосунків з усіма, включно з власними дітьми. Донька вийшла заміж на третьому курсі.
У неї зав’язалися стосунки зі старшокурсником, а потім, коли він випустився, знайшов дуже непогану роботу і одразу освідчився доньці. Вона погодилася, і я теж не стала заважати їх щастю. Я трохи спілкувалася з зятем, і він мені здався дуже надійним і гідним хлопцем. Як я могла сказати щось проти?
Потім одружився син. Батьки мого покійного чоловіка одразу сказали, що допоможуть йому з житлом. Вони вважали, що це їхній моральний обов’язок, адже власному синові такого жесту вони не зробили, часи були інші. Тож сину теж пощастило.
Молоду дружину він привів уже в квартиру з прекрасним плануванням і в гарному районі. Подивившись на те, як чудово складається життя у моїх дітей, я трохи задумалася. А що тепер робити мені? Адже в мої трошки за 50 я теж хочу якихось змін.
Чоловіки мене більше не цікавили, але й сидіти в чотирьох стінах було не варіант. Значить, потрібно змінювати обстановку. Виїхати кудись, дізнатися, як живуть люди в інших країнах. Може, навіть заробити вдасться. Сказано – зроблено. Півроку я вчила мову з репетитором.
Потім вирушила в одну з теплих країн. Ближче до моря і подалі від проблем. Паралельно я здавала власну квартиру, та й економити я завжди вміла. Головне – це отримувати емоції, а їжа і ганчірки для мене не мали жодного значення. Так я закохалася в життя вдруге.
Чесно кажучи, спочатку я сприймала свою поїздку як якусь аферу: просто відпочинок і невеликий підробіток, але на ділі все виявилося куди цікавіше. Я два тижні пропрацювала актрисою масовки біля самого берега моря. Ми жили в наметах, нас годували і поїли.
Зйомки проводилися вранці, а вдень і ввечері можна було купатися, засмагати і робити все що душа забажає. Потім я стала помічницею продавчині в магазин, який знаходився біля самого пірсу. Ми продавали всілякі дрібниці туристам.
Навіть на копійчаний товар знаходилося стільки покупців, що я відчувала себе справжнім професіоналом: як вам каса в кілька тисяч євро за чотири неповних години роботи? Ми могли торгуватися, строїти оченята, жартувати. Яка різниця? Люди там нікуди не поспішали!
Але найдовше, а саме п’ять років, я пропрацювала офіціанткою. Це було одне старовинне, тематичне кафе, в якому часто проводилися вечірки для тих, кому за 50. Весь обслуговуючий персонал був приблизно мого віку, як і клієнти. Кухня – традиційні страви, рецептам деяких дві-три сотні років.
Але завдяки якісним продуктам на смак вони були просто божественні. Коли настав час повертатися додому, у мої плани входив продаж квартири і купівля хоча б невеличкого будиночка в межах міста. Вже дуже я відвикла за цей час від тісної міської коробки.
Крім того, за кордоном мене всюди переслідували кондиціонери, а вдома такої розкоші в мене не було. Вже краще встановити його в будинку, ніж у квартирі – такими були мої думки. Ось уже рік, як я вдома. Все ще згадую ті часи, коли я весело проводила час в іншій країні, з іншими людьми.
Мені було добре і комфортно, але я все-таки повернулася додому. Я все ще живу у себе в квартирі, і ні, кондиціонер я собі не купила. Діти подарували мені вентилятор, який лише ганяє гаряче повітря по кімнаті влітку. Хочете дізнатися, чому ж так сталося? А причина проста і банальна.
Я повернулася додому і, звісно ж, запросила сім’ї сина і доньки всю цю справу відзначити. Ми пішли в невеликий ресторанчик, усе проходило добре. Але потім почалися розмови. То машину хочуть купити, то ремонт зробити, т ще щось, а мама допоможи.
Я не хотіла відмовлятися від своєї мрії, тому допомогла тільки по одному разу, синові й доньці. Ну а потім виявилося, що моя квартира коштує мало, бо будинок досить-таки старий. А от щоб приватна нерухомість, та ще й усередині міста? Вийшло дуже дорого.
Тому тепер мені залишається лише згадувати минуле на самоті. Діти мені подзвонювали перші місяці, а потім перестали. Я ж їм уже допомогла. Гроші ще в мене є, але й вони потихеньку витікають із рук.
Ціни вдома, до речі, мало не вищі, ніж там, де я жила, а ось якість продуктів – просто жах. Але я була одного разу щаслива, а деякі не знають і такого. Тож треба радіти й цьому. Адже інакше можна зовсім засумувати. А кому від цього стане легше?
