Я ніколи не нарікав на долю. Сам з села. Мені подобалося спокійне життя та добрі люди по сусідству. Але все ж таки я завжди розумів, що коли виросту, хочу чогось більшого, ніж оброблювати город та займатися господарством.
У сім’ї я наймолодший, тому батьки, як це часто буває, намагалися дати мені все найкраще. І я з радістю приймав усе, не замислюючись про те, що одного разу мені доведеться за це добре заплатити.
Шість років тому старший брат переїхав на вільні хліби до столиці. Слідом за ним з від батьків переїхала й сестра. Після її від’їзду мені лишався ще цілий рік до випуску зі школи. Я з нетерпінням чекав, коли настане моя черга підкорювати світ.
Спочатку батьки вдавали, що не проти мого навчання в інституті, а після випуску зі школи почали благати мене залишитися жити з ними в селі, бо начебто без мене вони з господарством не впораються.
Я не хотів руйнувати своє майбутнє, але й батьків покинути не міг. Тож у результаті все ж таки піддався їхнім умовлянням і залишився допомагати з господарством. Але вже за кілька років зрозумів, яку велику помилку зробив
Село у нас досить велике, народу хоч відбавляй. Молоді повно, тож без розваг сидіти не залишився. Якось улітку на купальських святкуваннях познайомився з дівчиною й одразу закохався.
Вже за кілька місяців наважився зробити їй пропозицію. Вона погодилася, і я просто був на сьомому небі від щастя. Тоді, пам’ятаю, думав, як добре, що все ж таки залишився жити з батьками, інакше так і не зустрів би своє кохання.
І думав я так рівно до того часу, поки це саме кохання не втратив з тієї ж причини, з якої і знайшов. Через те, що мама завжди вигадувала нові невідкладні справи, з якими міг впоратися тільки я, весілля постійно відкладали.
Так два роки поспіль ми відкладали свято нашого кохання з одного сезону на інший. І врешті-решт їй все це набридло. До неї посватався інший і невдовзі вона вийшла за нього. А я залишився наодинці з жоржинами та теплицями.
Тепер сиджу і згадую, скільки ж було втрачено вдалих моментів, скориставшись якими, я міг би докорінно змінити своє життя. Втім, про що тепер шкодувати. Ні освіти, ні коханої, тільки господарство батьків.
Чи варто зараз намагатися надолужити втрачене та щось міняти? Чи вже все залишити так, як є? Мені вже не 18. Куди тепер бігти? Начебто вже й звик. Начебто вже й упокорився…
