Якось під час чергової поїздки до батьків моя мати почала цікавитись моєю квартирою, чи знайдеться місце для однієї людини. На запитання про причину цікавості мати відповіла, що донька подруги потребує допомоги.
Ця дівчина моя однокласниця. В неї життя не складалося, от і вирішила в місті щастя пошукати, але треба було десь зупинитися на перший час. Я досить добре пам’ятало її, хоч ми й не дуже дружили.
Мені не важко було допомогти їй. Зрештою, кожен заслуговує на допомогу знайомих. Тим паче, що час невблаганно біг у перед, нам вже 32 роки. На тому й вирішили, що я забере з собою однокласницю.
Н перший час в мене поживе, а там на ноги стане. І доки нова сусідка шукала роботу, вона не цуралася і прибрати за собою, і чимось по господарству допомогти. Це було цілком справедливо, адже я й копійки з неї не брала.
Десь за тиждень та таки знайшла роботу. Це було добре, і не дуже. Спочатку я не звертала уваги і намагалася ставитися з розумінням до колишньої однокласниці.
З того часу, як вона влаштувалася на роботу, перестала допомагати по дому взагалі. З думкою про те, що людині поки що потрібно звикнути до нового життя, я домивала посуд за нею. Так минуло два тижні.
Я не думала, що мій терпець урветься так швидко. А сталося все після відвертої розмови з сусідкою. Я нагадала їй, що було б добре прибирати після себе. У відповідь почула, що це не її квартира, тому нічого вона не робитиме
Я не кричала і навіть не підвищувало голос. Мені не хотілося витрачати свої нерви на цю людину. Тому дуже спокійним, але безапеляційним голосом вона сказала, щоб вона шукала своє власне житло.
Дала їй два тижні, щоб вона забрала всі свої речі і переїхала. Сусідка виїхала за тиждень. Ми майже не розмовляли, а замість прощання побажала мені удачі.
Отак, намагаєшся допомогти людині, а у відповідь нічого. Потім допомагай колишнім однокласницям. Ну нічого. Ось приїду знову в гості до матері, буде що розповісти.
