Микиті було чотирнадцять, і весь світ був проти нього. Точніше — не хотів його розуміти.
— Знову цей хуліган! — бурмотіла тітка Клава з третього під’їзду, поспішно переходячи на інший бік двору. — Одна мати виховує. Ось і результат!
А Микита йшов повз, засунувши руки в кишені подертих джинсів, і робив вигляд, що не чує. Хоча чув.
Мати працювала — знову допізна. На кухонному столі записка: «Котлети в холодильнику, розігрій». І тиша. Завжди тиша.
Ось і зараз він йшов зі школи, де вчителі вкотре «проводили бесіду» з приводу його поведінки. Ніби він не розумів, що став для всіх проблемою. Розумів. Тільки що з того?
— Гей, хлопче! — окликнув його дядько Вітя, сусід з першого поверху. — Бачив тут кульгавого собаку? Треба б його прогнати.
Микита зупинився. Придивився.
Біля сміттєвих баків дійсно лежав собака. Не цуценя — дорослий пес, рудий з білими плямами. Лежав нерухомо, тільки очі стежили за людьми. Розумні такі очі. І сумні.
— Та виженіть його хто-небудь! — підтакувала тітка Клава. — Хворий, мабуть!
Микита підійшов ближче. Пес не ворухнувся, лише слабо виляв хвостом. На задній лапі — рвана рана, запечена кров.
— Чого встав? — роздратовано кинув дядько Вітя. — Візьми палицю, прожени!
І тоді щось всередині Микити зірвалося.
— Тільки спробуйте його торкнутися! — різко випалив він, затуляючи собою собаку. — Він нікому нічого поганого не робить!
— Оце так, — здивувався дядько Вітя. — Захисник знайшовся.
— І буду захищати! — Микита присів поруч із псом, обережно простягнув руку. Той обнюхав пальці і тихонько лизнув долоню.
Щось тепле розлилося в грудях хлопчика. Вперше за довгий час хтось поставився до нього по-доброму.
— Ходімо, — прошепотів він собаці. — Ходімо зі мною.
Вдома Микита влаштував собаці лежанку зі старих курток у кутку своєї кімнати. Мати на роботі до вечора — значить, ніхто не буде лаяти і виганяти «заразу».
Рана на лапі виглядала погано. Микита заліз в інтернет, знайшов статті про надання першої допомоги тваринам. Читав, морщачись від медичних термінів, але наполегливо запам’ятовував кожне слово.
— Треба промити перекисом, — бурмотів він, порпаючись у домашній аптечці. — Потім йодом обробити краї. Тільки обережно, щоб не боляче було.
Пес лежав спокійно, довірливо підставляв поранену лапу. Дивився на Микиту вдячно — так, як на нього давно ніхто не дивився.
— Як же тебе звати? — Микита акуратно бинтував лапу. — Рудий ти. Рудим, чи що, назвати?
Пес тихо гавкнув — немов погодився.
Увечері прийшла мати. Микита приготувався до скандалу, але мати мовчки оглянула Рудого, помацала бинт на лапі.
— Сам перев’язував? — тихо запитала вона.
— Сам. В інтернеті знайшов, як правильно.
— Чим годуватимеш?
— Придумаю щось.
Мати довго дивилася на сина. Потім — на собаку, який довірливо лизав їй руку.
— Завтра до ветеринара поведемо, — вирішила вона. — Подивимося, що з лапою. А ім’я вже придумав?
— Рудий, — просяявши, відповів Микита.
Вперше за довгі місяці між ними не було стіни нерозуміння.
Вранці Микита встав на годину раніше, ніж зазвичай. Рудий намагався встати, скиглячи від болю.
— Лежи-лежи, — заспокоїв його хлопчик. — Зараз водички принесу, поїсти дам.
Вдома ніякого собачого корму не було. Довелося віддати останню котлету, розмочити в молоці хліб. Рудий їв жадібно, але акуратно, облизуючи кожну крихту.
У школі Микита вперше за довгий час не огризався з вчителями. Думав тільки про одне — як там Рудий? Чи не боляче йому? Чи не нудьгує?
— Сьогодні ти якийсь не такий, — здивувалася класна керівниця.
Микита тільки знизав плечима. Розповідати не хотілося — засміють.
Після школи мчав додому, ігноруючи незадоволені погляди сусідів. Рудий зустрів його радісним виском — вже міг стояти на трьох лапах.
— Ну що, друже, на вулицю хочеш? — Микита зробив з мотузки повідець. — Тільки обережно, лапу бережи.
У дворі відбувалося щось неймовірне. Тітка Клава, побачивши їх, ледь не подавилася насінням:
— Так він же його додому потягнув! Микита! Ти зовсім здурів?!
— А що такого? — спокійно відповів хлопчик. — Лікую його. Скоро одужає.
— Лікуєш?! — підійшла сусідка. — А гроші на ліки де береш? У матері крадеш?
Микита стиснув кулаки, але стримався. Рудий притиснувся до його ноги — немов відчував напругу.
— Не краду. Свої гроші витрачаю. На сніданках збирав, — тихо сказав він.
Дядько Вітя похитав головою:
— Хлопче, ти розумієш, що взявся за живу душу? Це ж не іграшка. Його треба годувати, лікувати, гуляти з ним.
Кожен день тепер починався з прогулянки. Рудий швидко одужував, вже міг бігати, хоча злегка кульгав. Микита вчив його командам — терпляче, годинами.
— Сидіти! Молодець! Дай лапу! Ось так!
Сусіди спостерігали здалеку. Хтось хитав головою, хтось посміхався. А Микита не помічав нічого, крім відданих очей Рудого.
Він змінився. Не відразу — поступово. Перестав грубити, почав прибирати вдома, навіть оцінки підтягнулися. У нього з’явилася мета. І це був тільки початок.
Через три тижні сталося те, чого Микита найбільше боявся.
Він йшов з Рудим з вечірньої прогулянки, коли з-за гаражів вискочила зграя дворняг. П’ять або шість псів — злих, голодних, з палаючими в темряві очима. Ватажок, здоровенний чорний пес, оскалився і пішов вперед.
Рудий інстинктивно відступив за спину Микити. Лапа ще боліла, бігати нормально не міг. А ці відчули слабкість.
— Назад! — крикнув Микита, розмахуючи повідцем. — Пішли звідси!
Але зграя не відступала. Оточувала. Чорний ватажок гарчав все голосніше, готуючись до стрибка.
— Микито! — звідкись зверху долинув жіночий крик. — Біжи! Кинь собаку і біжи!
Це була тітка Клава, яка висунулася з вікна. За нею маячили ще кілька сусідських облич.
— Хлопче, не геройствуй! — кричав дядько Вітя. — Він ж кульгавий, все одно не втече!
Микита озирнувся на Рудого. Той тремтів, але не тікав. Притискався до ноги господаря, готовий розділити будь-яку долю.
Чорний пес стрибнув першим. Микита інстинктивно закрився руками, але удар припав у плече. Гострі ікла прокусили куртку, дісталися до шкіри.
А Рудий, незважаючи на хвору лапу, незважаючи на страх — кинувся захищати господаря. Вчепився зубами в ногу ватажка, повис на ній усім тілом.
Почалася бій ка. Микита відбивався ногами, руками, намагався прикрити Рудого від іклів. Отримував укуси, подряпини, але не відступав ні на крок.
— Господи, що ж це робиться! — голосила зверху тітка Клава. — Вітя, ну зроби щось!
Дядько Вітя спускався по сходах, хапав палицю, арматуру — що потрапляло під руку.
— Тримайся, хлопче! — кричав він. — Зараз допоможу!
Микита вже падав під натиском зграї, коли почув знайомий голос:
— А ну геть!
Це була мати. Вона вискочила з під’їзду з відром води і облила псів. Зграя відскочила, огризаючись.
— Вітя, допомагай! — крикнула вона.
Дядько Вітя підбіг з палицею, ще кілька сусідів спустилися з верхніх поверхів. Дворняги, зрозумівши, що сили нерівні, кинулися навтьоки.
Микита лежав на асфальті, притискаючи до себе Рудого. Обидва були в крові, обидва тремтіли. Але живі. Цілі.
— Синку, — мати присіла поруч, обережно оглядала подряпини. — Як же ти мене налякав.
— Я не міг його кинути, мамо, — прошепотів Микита. — Розумієш? Не міг.
— Розумію, — тихо відповіла вона.
Тітка Клава спустилася у двір, підійшла ближче. Дивилася на Микиту дивно — ніби бачила вперше.
— Хлопчик, — розгублено промовила вона. — Ти ж міг заги…и. Через якогось собаку.
— Він не «через собаку», — несподівано втрутився дядько Вітя. — Він за друга. Розумієте різницю, Клавдія Степанівна?
Сусідка мовчки кивнула. По її щоках текли сльози.
— Ходімо додому, — сказала мати. — Потрібно обробити рани. І Рудого теж.
Микита насилу підвівся, взяв собаку на руки. Рудий тихо скиглив, але хвіст ледь-ледь ворушився — радів, що господар поруч.
— Зачекайте, — зупинив їх дядько Вітя. — Завтра до ветеринара поїдете?
— Поїдемо.
— Я відвезу. На машині. І за лікування заплачу — собака-то героїчним виявився.
Микита здивовано подивився на сусіда.
— Дякую, дядьку Вітю. Але я сам.
— Не сперечайся. Заробиш потім — віддаси. А поки… — чоловік поплескав хлопчика по плечу. — Поки що пишаємося тобою. Правда?
Сусіди мовчки кивали.
Минув місяць. Звичайний жовтневий вечір, а Микита повертався з ветеринарної клініки, де тепер допомагав волонтерам у вихідні. Рудий бігав поруч — лапа зажила, кульгавість майже минула.
— Микита! — окликнула його тітка Клава. — Зачекай-но!
Хлопчик зупинився, готуючись до чергової нотації. Але сусідка простягнула йому сумку з кормом.
— Це Рудому, — збентежено промовила вона. — Хороший корм, дорогий. Ти так про нього дбаєш.
— Дякую, тітонько Клаво, — щиро відповів Микита. — Але у нас є корм. Я тепер підробляю в клініці, лікарка Анна Петрівна платить.
— Все одно бери. На майбутнє знадобиться.
Вдома мати готувала вечерю. Побачивши сина, посміхнулася:
— Як справи в клініці? Анна Петрівна задоволена тобою?
— Каже, що в мене правильні руки. І терпіння є. — Микита погладив Рудого по голові. — Може, ветеринаром стану. Серйозно думаю.
— А навчання як?
— Нормально. Навіть Петрович з фізики хвалить. Каже, став уважним.
Мати кивнула. За цей місяць син змінився до невпізнання. Не грубив, допомагав по дому, навіть з сусідами вітався. А головне — з’явилася мета. Мрія.
— Знаєш, — сказала вона, — завтра Вітя прийде. Хоче запропонувати тобі ще один підробіток. У його знайомого розплідник, потрібен помічник.
Микита просяяв:
— Правда? А Рудого можна з собою брати?
— Думаю, так. Він же тепер майже службовий собака.
Увечері Микита сидів у дворі з Рудим. Тренували нову команду — «охороняти». Пес старанно виконував вправи, поглядаючи на господаря відданими очима.
Дядько Вітя підійшов, присів поруч на лавочку.
— А завтра точно в розплідник поїдеш?
— Поїду. З Рудим.
— Тоді рано лягай. День буде важкий.
Коли дядько Вітя пішов, Микита ще трохи посидів у дворі. Рудий поклав морду на коліна господаря, задоволено зітхнув.
Вони знайшли один одного. І більше ніколи не будуть самотніми.
Спеціально для сайту Stories
