Софія Марківна поклала слухавку і сліпим поглядом втупилася у вікно. Сльози стікали по щоках, лоскотали шию і капали на кухонний фартух.
Жінка вирішила спекти святковий пиріг, ось і наділа його, адже сьогодні була пам’ятна дата — річниця весілля з коханим чоловіком Інокентієм.
Як не вистачало його Софії Марківні. Але доля розпорядилася так, що він пішов раніше. У них було справжнє кохання, все своє спільне життя душа в душу прожили, грубого слова один одному не сказали.
Сина виростили, здавалося, все правильно робили. Виховували, старалися і ні в кого йому поганим бути. Та й не поганий він, начебто… Добрий, турботливий. Подзвонив, ось, сьогодні мамі, запитав як справи.
Але, правда, потім у своєму репертуарі, відразу з місця в кар’єр:
— Мамо! Ми тут з Наталкою подумали… Треба тобі твою стару квартиру продати, навіщо тобі одній така площа? А купити однокімнатку десь на околиці, дешевше, ну а різниці… якраз нам на перший внесок повинно вистачити, на іпотеку.
Наталка на четвертому місяці, тісно ж буде нам, коли малюк народиться!
Софія Марківна ошелешилася. «Вони подумали!» — як завжди, а її навіть запитати не хочуть, так, мимохідь, до відома ставлять.
«Ні. Ні за що!» — гнівно подумала жінка, — «Тут пройшла моя молодість, щасливі роки з чоловіком… Кожна річ просякнута добрими спогадами… Вид з вікна… Стара тополя… Двір, лавочка, доріжки, кущі, квіти під вікном, все це таке рідне і знайоме…»
Дуже любила свою стару квартиру Софія Марківна, ніколи не думала нікуди переїжджати.
— Мамо! Мамо! Чого ти мовчиш? Нам треба швидше все це провернути. Не переживай, ми все самі швидко оформимо, і не помітиш, як опинишся на новому місці!
Софія Марківна мовчки дивилася у вікно.
“Ось так. Їм треба. А що треба мені? Сина це ніколи не цікавило. Захотів — отримав. Ось і знову він розраховує здійснити задумане, наплювавши на почуття матері, на її бажання і її думку. Нічого не змінилося. Він все такий же розпещений хлопчик.
Іграшки тільки дорожчими стали. Але цього разу з нею цей номер не пройде, — вирішила жінка.
— Я не продам цю квартиру.
— Що? Як не продаси? Мамо! Ну, я ж тобі все пояснив, яка ситуація! — роздратовано промовив син.
— Ти чув мою відповідь: Ні.
Син кинув слухавку. А Софія Марківна так і сиділа на стільці і плакала. Пиріг давно пора було витягувати з духовки, але було вже не до нього.
Підійшов кіт Маркіз, віддано заглянув в очі і потерся об ногу. Софія Марківна встала, машинально наповнила миску котячою їжею, Маркіз почав їсти, а вона подумала:
«З чого це я так засмутилася? А то не знала, який син! Колись мало статися щось подібне. Він думає, я ні на що не годна і яка, мовляв, різниця, де доживати свій вік…»
— Ти помиляєшся, дорогий, — змахнула злі сльози жінка.— Ти помиляєшся!
Вона рішуче вийняла пиріг з духовки і поставила холонути. Потім дістала дорогу упаковку чаю і вирішила заварити його на честь пам’ятної дати.
«Ех, любий, якби ти був живий, він би не посмів запропонувати мені таке! Ну, нічого, прорвемося. Не отримає він мою квартиру!»
***
Поруч з будинком Софії Марківни розташовувалися Курси живопису.
Як давно вона мріяла зайнятися малюванням! Кожного разу, проходячи повз цю будівлю, вона уявляла, що колись здійснить свою мрію. Але якось все не було часу, потім шкода було грошей, хоча пенсія у жінки була хороша, але ось малювання, живопис — це якось несерйозно здавалося, баловство.
Але зараз вона подумала: живемо один раз! А про себе, про свої бажання так і не було коли подумати.
І ще й синок! Грошима вона йому допомагала регулярно. Адже молоді: то того, то іншого хочеться, звичайно.
Софія Марківна завжди все розуміла і входила в становище. Поїхати до моря — будь ласка, не питання! Додати на новий телевізор — так, без проблем.
” А пора б уже самим на свої бажання заробляти, або апетити стримати, — думала жінка. — А для себе я пожити і не встигла…”
Рішуче пішла і записалася Софія Марківна на заняття. Обзавелася всім, що було потрібно для навчання. Замовила через інтернет мольберт, пензлі, фарби. Все швидко привезли і додому доставили.
Жінка відчувала, що з великим нетерпінням чекає першого заняття. Вона часто підходила до мольберта, торкалася його рукою, задумливо перебирала пензлі та олівці, брала в руку палітру.
І в ці хвилини вона відчувала себе ніби зовсім молодою. Ніби щось хороше ось-ось станеться, і тужливе очікування народжувало трепетне почуття в грудях, як у дитинстві, коли хочеться підстрибнути і заплескати в долоні.
Але Софія Марківна просто щасливо посміхалася…. Було трохи ніяково. У групі вона була найстаршою. Але жінка рішуче подолала сором’язливість і почала уважно слухати те, що говорив викладач.
Перше заняття пройшло дуже успішно. Все-таки в молодості Софія Марківна трохи малювала, для себе, і деякі навички залишилися. Викладач, молодий чоловік, похвалив жінку і сказав, що у неї все виходить.
Натхненна, вона прийшла додому і знову почала малювати. Заняття відбувалися раз на тиждень, по неділях, а між цими днями Софія Марківна наполегливо тренувалася вдома. Робила багато ескізів, малювала з натури натюрморти і навіть одного разу вирішила відправитися в парк.
Пейзаж вийшов красивим і життєствердним.
Жінка відвідувала заняття три місяці, і весь цей час літала, як на крилах. Вона постійно думала про те, що б їй хотілося ще намалювати, була сповнена планів та ідей.
Викладач малювання її дуже хвалив і говорив, що вона найстаранніша учениця і робить великі успіхи. В інтернеті вона подружилася з такими ж художниками-аматорами, і їм було про що поговорити. Вони ділилися фотографіями своїх робіт і обговорювали побачене.
А одного разу їй навіть довелося взяти участь у виставці, яка відбувалася в місті. Кілька її робіт, серед інших, гордо красувалися на спеціальних стендах у виставковому залі. А сама художниця перебувала тут же, в залі, і бачила, що її роботи викликають інтерес у відвідувачів.
Це було неймовірно приємно.
Син, з тих пір, як завів ту розмову про продаж квартири, ще пару разів намагався вмовити Софію Марківну на угоду, навіть приїжджав в гості за цим, але та була непохитна.
Він з подивом подивився на мольберт, який в розкладеному вигляді стояв посеред кімнати, і фарби, знизав плечима і зробив такий вигляд, що мовляв, мати зовсім вже, того…
Але Софія Марківна тільки посміхнулася і випровадила сина за двері.
Нехай тепер самі на свої поїздки гроші заробляють, а вона буде, нарешті, жити своїм повним насиченим життям, так, як хочеться їй, а не на догоду іншим.
І чомусь їй здавалося, що якби з нею поруч був зараз коханий чоловік, то він підтримав би її захоплення і був би тільки радий за неї…
Спеціально для сайту Stories
