Я щиро не розумію, звідки взявся культ недоторканності батьківського дому. Моїм батькам дісталася трикімнатна квартира лише тому, що в них є я та мій брат. Не було б в них дітей, досі тулилися б у тісній малосімейці.
Вони ж вважають, що я не правий, і всіляко намагаються мене спровадити на вільні хліби. Мовляв, мені вже за 30, настав час заробляти на свій кут. А нічого, що я вже маю цей кут?
Держава дала їм таку квартиру з розрахунком на те, що там проживатимемо ще й ми з братом. Мати постійно наводить приклад брата, який ще у 24 роки з’їхав на орендоване житло.
Я ж вважаю, що витрачати гроші на оренду квартири безглуздо, коли є власні квадратні метри, нехай і в рідному домі. Я не раз пропонував розміняти трикімнатну на дві квартири менше.
Якщо я їм з батьком так заважаю, це вирішило б усі проблеми. Так вони рогом уперлися. Мама заявила, що вона на це житло всю свою молодість витратили — працювали день і ніч, тому про обмін мови бути не може.
Брат мене також не підтримує. Каже, що батьківський дім — це святиня і нема чого на нього зазіхати. Звичайно, він у нас щасливчик. Пощастило отримати гарну роботу, тепер спокійно може жити окремо та повчати.
Я ж простий охоронець в супермаркеті, зірок із неба не хватаю. Ось куди мені з’їжджати зі своєю мінімалкою? Навіть на продукти не вистачатиме. Ось був би дівчинкою, і ніхто б мені й слова не сказав.
Жінки можуть хоч у 20, хоч у 30, хоч у 40 сидіти вдома і чекай, поки заміж покличуть. А доти їм можна взагалі ні про що не думати. А мені от роботи знайди, від батьків з’їдь. Хіба це справедливо?
