– Бачила його дружину? Як стріла помчала на своїх коротеньких ніжках. І за що він її кохає? Вона ж огидна. Зморщена курага.
– Розставляй келихи, Оля, це не твоя справа.
– Як не моя? А якщо я теж хочу такого чоловіка, і це мій шанс, може, єдиний.
– Якого такого? – подруга Ольги Ірина швидко обернулася, побачила, що за ними ніхто не дивиться, повторила. – Якого? Старого.
– А можна й старого, що тут такого. Зате з грошима.
– А з чого ти вирішила, що в нього є гроші?
– Як з чого? Він депутат. Замовник — депутат Короткевич, ти хіба не читала чек-лист? А таким подобаються молоденькі, — Ольга посміхнулася сама собі.
Ірина раптом зупинилася і поглядом пробігла зверху вниз по Ользі. Подруга мала рацію. Коли, якщо не зараз, шукати собі чоловіка? Може, не таким способом, але час.
Обидві вони вчилися в університеті, підробляли в будь-який час, хапалися за будь-яку роботу. У кейтеринг їх взяли за рекомендацією через те, що двоє постійних працівників захворіли якраз у день виїзду, а в Ірини з Ольгою були медичні книжки та певний досвід роботи в кафе, та до того ж два вільних вихідних.
Влаштуватися студенткам на постійну роботу у виїзне обслуговування було проблематично, часто на такі вакансії не брали студентів через незручний навчальний графік, а ось як працівниці на заміну Ольга та Ірина підходили ідеально.
Ольга явно виділялася серед усіх працівників, які обслуговували виїзний банкет: висока, усміхнена, волосся зібране в довгу косу, та й уніформа тільки підкреслювала фігуру.
Дівчата розставляли посуд і чекали, коли привезуть їжу. Вантажівка десь затримувалася, а час тиснув. Господиня нервувала. Менеджерка Марина, яка відповідала за банкет, її заспокоювала, показуючи на офіціантів з купою пляшок, готових розливати бульбашки по келихах хоч зараз.
— Ми все встигнемо, все за графіком, Віолетта Костянтинівна. Закуски не можна виставляти раніше, вони завітряться, матимуть непривабливий вигляд, — заспокоювала Марина.
Господиня щойно щось сказала їй, дуже суворо й нервово, і пішла. Марина закотила очі, відвернувшись. Залишалося тільки чекати.
Господаря особняка, в якому проходив банкет, Ольга не бачила. Будинок був великий, красивий. Нічого вигадливого, сучасний стиль в оздобленні. Картини на стінах, ймовірно, дорогі, Ольга в них не розбиралася. Красиві меблі. А кухня! Просто краса, такого розмаху в площі та оснащенні Ольга ніколи раніше не бачила.
«Готується, промову вчить», — чомусь подумала вона і уявила себе на місці господині, як вона вранці готує сніданок на цій самій кухні в його сорочці.
— Дівчата, їжу привезли, біжіть допомагати розвантажувати! — швидко підійшла до студенток Марина і, взявши Ольгу під лікоть, повела до виходу з кухні.
— Євген де? Чому знову без дозволу пішов? — запитала менеджерка і взяла в руки телефон.
Тут же кухня почала заповнюватися коробками, ящиками. Запах пряний, святковий, підхоплюваний огірковою свіжістю, поширювався всюди. Коробки розкривали за номерами, з них виймали розкладені по тарілках закуски і несли до вітальні.
Ольга вийшла у найбільшу прохідну кімнату майже останньою, піднос несла обережно, маленькі тарталетки так і норовили зісковзнути з тарілки навіть при найменшому нахилі.
Борис Євгенович стояв на сходах, дивився на дійство і потирав руки. На ньому був сірий костюм-трійка з тканини тартан, хустинка, що стирчала з кишеньки, була в колір сукні дружини. Оля задивилася, ледь не врізалася в Євгенія, який розмовляв із господинею.
— Обережно, не поспішайте, — суворо промовила Віолетта Костянтинівна й оцінювально оглянула Ольгу.
— Я особисто простежу. Так, я зрозумів, — почула уривки слів Оля.
Ольга поставила на потрібний столик частування й стала поруч. З хвилини на хвилину мали приїхати перші гості. Запрошені не запізнювалися, скоро все мало розпочатися.
Женя підійшов до Ольги й обережно, майже пошепки, сказав:
— Якщо Борис Євгенович підійде до фужерів, дай мені знак. А ще краще, відволікай його, якщо потягнеться до пляшок. Господиня обіцяла накинути зверху, якщо ми проконтролюємо. Впораєшся?
– Впораюся, без питань, а хто за моїм столиком стежитиме?
– Ірку поставимо, зараз Марині скажу, – Євген покликав Ірину, що стояла біля дверей кухні, і пояснив, що вона робитиме.
Про такий збіг обставин Ольга навіть і мріяти не могла. Усе складалося краще, ніж вона думала. Оля поправила бездоганно укладене волосся й пішла модельною ходою до столиків із фужерами.
Борис Євгенович на той момент уже спустився з широких сходів і попрямував у той самий бік.
Оля обернулася і, посміхаючись, запитала:
— Вам мінералку з газом чи без?
Господар навіть хмикнув від несподіваної пропозиції, що не відповідала його бажанням.
— Мінералку потрібно обов’язково випити до всього іншого, повірте, я на багатьох заходах була. Нам же треба стояти на ногах весь вечір, — вигадувала вона на ходу.
— Так, ви праві, з газом і лимоном.
— Чудовий вибір! — Ольга красиво повернулася і, підійшовши до одного зі столиків, взяла потрібну склянку.
Борис Євгенович не відводив від неї погляду.
А далі…
Вітальня наповнювалася людьми. Ольга мило всім посміхалася, сильно розбавляла вміст склянки, яку передавала Борису Євгеновичу, і не відходила від нього весь вечір.
Борис Євгенович, трохи захмелівши, непомітно для інших торкався Ольги, підморгував. Руки не розпускав, розумів, що хтось може побачити. А Ольга майже не дихала і відповідала. Вона боялася злякати те, що могло стати початком її багатого життя.
Борис Євгенович ні слова не промовив, а Ользі хотілося. Хотілося побачити, почути, яким цей депутат є на людях. Віолетта Костянтинівна на самому початку банкету лише піднялася на кілька сходинок вище по сходах і звернулася до гостей, подякувавши їм за те, що вони прийшли.
Через чотири години Ольга ледве стояла на ногах. Туфлі тиснули, були новими, до них Ольга ще не звикла, не розносила, не взяла до уваги, що доведеться працювати, а не красуватися, хоча все вона встигала.
— Через п’ять хвилин чекаю на тебе в підсобці, двері навпроти кухні, — наспівуючи, промовив Борис Євгенович і тут же пішов.
Від цих слів у Ольги затремтіли коліна й почервоніли щоки. Вона розгубилася, але тут же зібралася з думками й, взявши піднос із порожнім посудом, попрямувала на кухню. На кухні було гамірно: хтось збирав порожні коробки, хтось складає брудний посуд, всім було не до неї.
Ольга видихнула і вийшла з кухні. Двері підсобки були трохи зміщені по коридору, розташовувалися ближче до виходу. Ольга повернула ручку і зайшла в темне приміщення.
– Оля, я тут, – промурмотів Борис Євгенович з-за морозильної камери. Ольга одразу ж зачинила двері й зробила кілька кроків йому назустріч, проходячи повз невеликий столик біля входу.
– Я не така, не подумайте, – одразу ж вимовила вона.
– Так-так, – сказав він, занурившись у її уніформу.
Раптом двері відчинилися, і в отворі з’явилися дві постаті. Ольга і Борис Євгенович завмерли на місці.
– Двері зачини зсередини, щоб ніхто не зайшов, — пролунав тихий голос Віолетти Костянтинівни.
– Вже, — відповів Євген.
Оля прикрила рот руками, щоб не скрикнути. Скреготіння морозильної камери трохи заглушало шуми, що було на руку всім, хто перебував у підсобці.
Борис Євгенович не ворушився. Але навіть у темряві Ольга відчувала, як він покривався пітом, намагався дихати рідше. І вона, і він прекрасно розуміли, що відбувалося там, на тому самому столику.
Через десять хвилин двері знову відчинилися й зачинилися.
Борис Євгенович зітхнув.
— Нікому ні слова. Зрозуміла?
— Вона ж вас обманює! Ми їх застукали. Це ж не можна пробачати! — Ольга розгублено стояла, так і не наважуючись відійти від холодної морозильної камери.
— Ти нічого не розумієш, дівчинко.
— Як, не розумію? Чудово розумію. Розлучіться з нею. Ви мені подобаєтеся, Борисе Євгеновичу. У нас вийде чудова сім’я.
— Правда? — він одразу ніби пожвавішав, у голосі з’явилися радісні нотки.
– Так, а чому ні? Приймайте рішення швидко, поки вона не зможе заперечити все. Треба виходити, помітять, що мене довго немає, – Ольга підійшла до дверей і, спочатку прочинивши їх, одразу вийшла з підсобки та пройшла на кухню.
З кухонного вікна було видно, що Євген стояв на вулиці. Ольга одразу вийшла на ґанок і спустилася до нього.
– Ти чого втік? Марина знову шукатиме, пора прибирати все.
– Зараз. Іду вже, мені треба подумати.
– Про що, якщо не секрет?
– Уперше мені пощастило, от думаю, як би не упустити цей шанс.
– Який? — нерозуміючи, перепитала Ольга.
– З депутатом я закрутив справу. Хочу спробувати розкрутити її на гроші.
– Це як?
– Ну як, а ти що, не знаєш? Не тільки дівчат утримують депутати, депутатки теж хочуть тепла і ласки.
– Дізнається її чоловік, і ви обоє отримаєте. Розлучиться з нею і залишить без гроша.
– Ха. Це вона його залишить без гроша. Вона працює і його утримує. Він весь хворий, до того ж ще й вживає. Він їй для прикриття тільки й потрібен. Типу сім’я.
– Стривай. Він же депутат. Короткевич?
Євген розсміявся.
– Ні-і-і. Це вона депутат. Короткевич Віолетта Костянтинівна.
Ольга подивилася у вікно кухні й прикусила губу.
– Ходімо, – покликав Євген Ольгу. – Треба тут все доробити. Вже хочеться їсти, аж живіт скручує.
Вона кивнула і увійшла слідом.
Ірина, яка складала посуд у коробку, побачивши Ольгу, одразу запитала:
– Що з тобою? Чому ти вся біла?
– Мені якось погано стало.
– Голодна, напевно, сидимо тут уже півдня. Ось, — і Ірина простягнула подрузі тарталетку з ікрою. — Давай, їж. Це я з нашого столу зібрала, поки ніхто не бачив, їж, винести не вийде.
Ольга почала повільно жувати.
– То що там у тебе з цим Борисом Євгеновичем, весь вечір біля тебе крутився?
– А, все мимо, – махнула рукою Оля.
У кухню почали заносити підноси та посуд, розбирати все. Ольга встала допомагати.
– Так. Євген зі мною, хто ще? Потрібно двоє людей, щоб до кінця залишилися. Хто? — Марина оглянула всіх. — Іра, Оля, залишитеся?
— Я погано почуваюся, Марино Олександрівно, вибачте.
— Тоді хто? Костя, залишишся з Людою? Ти ж на машині приїхав.
– Так. Гаразд, залишимося.
– Чудово, — Марина вийшла з кухні. А всі почали збирати коробки й завантажувати їх у вантажівку. Пасажирська «Газель» уже чекала біля воріт.
– Ходімо швидше, — підганяла Ольга подругу.
А Ірина тим часом засовувала собі в рот їжу:
– Іду вже.
– Оля, Оленька, ось ви де? – Борис Євгенович відчинив двері й швидко увійшов до кухні. – Куди ж ви поділися, ходімо. Я поговорив із дружиною. Вона не проти, ходімо.
Оля почала хитати головою і відходити до дверей.
– Вибачте, мені треба додому.
І туфлі вже не тиснули, Ользі було байдуже. Так швидко вона не бігала, як зараз ці двісті метрів до газелі. Вона навіть не сіла в неї, стояла поруч і дивилася на ґанок, готова бігти по дорозі. Борис Євгенович вискочив слідом за нею і завмер на ґанку. Він так і не зрозумів, що сталося, не усвідомив.
– Оля, Ольга, повернися!
Вона сіла в «Газель» останньою, зачинила двері і тільки коли поїхали, озирнулася назад. На дорозі нікого не було. Ольга видихнула.
– Що, втекла, чайові не потрібні? – розсміялася жінка біля вікна, помітивши її хвилювання. – Була б я молодшою, то залишилася б, але мені ніхто не запропонував.
Усі в маршрутці розсміялися. А Ольга відвернулася до вікна. Не таким вона собі уявляла багате життя і свого чоловіка.
