Не те, щоб її дратувала ця дівчинка, ні, але вона… відштовхувала ніби.
Брудна якась, як попало заплетені косички, непрасована форма.
Дівчинка була неохайна, з забитим виглядом.
Раїса Дмитрівна скривилася, навіщо вона згадала про цю неохайну дівчинку? Вона відклала вбік улюблений еклер, де Єгор? Обіцяв же раніше прийти, сьогодні день пам’яті Олександра Петровича…
Їй здалося, що в двері постукали.
-Хто там? Єгор, ти? Ключі забув?
-Раїса Дмитрівна, ви залишили ключі на стільці.
-Що? Які ключі?
Раїса Дмитрівна відкрила двері і побачила… ту саму дівчинку. Що це?
-Седих? Які ключі? Як ти дізналася, що я тут живу? Ти що? Ти стежила за мною?
Дівчинка похитала головою. На ній була старенька шапка, зношене пальто з плямою на кишені, старі гетри і майже розвалене взуття.
Раїса Дмитрівна тільки зараз помітила, які у дівчинки красиві очі, сині-сині, в обрамленні чорних пухнастих вій.
Вона недавно прийшла в цю школу, її запросили вчителем української мови та літератури, все життя відпрацювала в технікумі, вийшла на пенсію, рік посиділа і не змогла без роботи…
Дивна ця дівчинка, ні з ким з дітей Седих не дружила, як її звати? Алла? А… Аліса, точно, Аліса Седих.
-Раїса Дмитрівна, ви ключі залишили на стільці, а я вам кричала, а ви не чули.
-Які ключі? Ах, ну дякую…ось це так. Я їх покласти в сумку забула, мабуть це старість, – вона чомусь захотіла пожартувати.
-Ні, ви не стара, – абсолютно серйозно сказала дівчинка. – Просто мабуть поспішали.
-Дякую…Аліса.
– Будь ласка, до побачення, Раїса Дмитрівна.
-До побачення…
Раїса Дмитрівна задумливо закрила двері, потім згадала… Відкрила і почула тихі кроки, дівчинка повільно спускалася вниз.
-Аліса, – Раїса Дмитрівна дивилася вниз, дівчинка ж вгору, – як ти дізналася, де я живу?
-Я живу в сусідньому будинку і часто бачу, як ви йдете на роботу або з роботи, а іноді йду позаду вас, там собака на повороті, я намагаюся триматися ближче до вас, тоді він на мене не гарчить. Від мене пахне кішками, я їх годую, на вулиці, там, у підвалі… а він гарчить, я не боюся. Я його Рексом кличу, він бездомний.
А адресу… я запитала у бабусь на лавочці, де ви живете, сказала, що ви працюєте в нашій школі. Ми їздимо з вами в одному автобусі…
“Яка дивна дівчинка, “- думає Раїса Дмитрівна.
-Будеш чай? – Несподівано запитує господиня і дівчинка моментально погоджується.
“Дивна і невихована, вона повинна була відмовитися взагалі.”
Раїса Дмитрівна розливає чай по чашках.
-А може… може ти хочеш їсти?
Дівчинка похитала головою негативно, але Раїса Дмитрівна зрозуміла, що дівчинка голодна. “Навіщо я з нею вожуся?”
-Знаєш що? А давай з тобою поїмо? Я не можу їсти одна, а Єгор… син він десь затримується… Зараз.
Вона раптом розхвилювалася, почала діставати все з холодильника і годувати дівчинку.
Та їла дуже акуратно, але було видно – голодна.
-Дякую, – каже Аліса і дивиться на котлети, – мені вже час, ви дуже смачно готуєте.
“Треба ж, дитина настільки голодна, що навіть мою їжу похвалила…”
Вона зібрала котлети, поклала в баночку макарони, висипала цукерки, віддала Алісі.
-Не треба дякувати…
Вже коли дівчинка пішла, Раїса Дмитрівна посварила себе, що це непедагогічно так поводитися.
– Завтра прийдеш на роботу, – каже вона собі, – а ця дівчинка підбіжить до тебе і обійме тебе при всіх.
Або скаже спасибі, мовляв, котлети були смачні або ще щось…
Єгор прийшов вранці, винувато поглянув на матір.
-Який вчора був день?- запитала суворо.
-Четвер, мамо, а сьогодні п’ятниця…
-Не жартуй, Єгор.
-О, а це вже серйозно, мамо… я дорослий хлопчик, мені вже тридцять років…
– Вчора був день пам’яті батька, я думаю… він не заслужив такого ставлення до себе.
-Мамо…послухай мене, йому все одно, вчора ми поїмо чи сьогодні, давай сьогодні влаштуємо цей день…все, я спати. У мене вихідний.
-Тобто ти не виспався, так? А чим ти займався всю ніч, дозволь запитати.
-Ти точно хочеш це знати?
Раїса Дмитрівна не в дусі пішла на роботу.
Вона чекала… чекала, коли ця дівчина якось натякне їй, щось зробить, але… вона просто пройшла повз, як завжди, як кожен день, просто чергово привітавшись.
“Яка нахаба… Треба ж.”
Раїса Дмитрівна весь день намагалася зустрітися з тією, негідною дівчинкою, вона що? Уникає її?
Після роботи навмисно повільно пішла додому, сподіваючись побачити дівчинку, але ні.
Через три дні, коли йшла з зупинки додому, Раїса Дмитрівна почула крик. Кричала дівчинка.
Вона швидко пішла в той бік, величезний дворняга, вчепившись в рукав дівчинки в знайомому пальто, рвав цей рукав, намагаючись щось забрати у малечі.
-Пішов геть, – відігнала вона дворнягу, -Алісо, ти як, ціла?
Вона подивилася в перелякані очі дівчинки і так защеміло серце.
-Він накинувся… хотів кошеня роз… роз… розірвати.
Дівчинка заплакала.
-Все, заспокойся… Все минуло, все добре. Додому забереш?
-Ні.
-Зазвичай діти твого віку…
Раїса Дмитрівна замовкла, ну правда, дивна дівчинка.
-Я не можу. Мені не дозволять. Я сховаю його під сходами, якщо не виженуть знову.
-Хто?
-Вони…
-Добре, – Раїса Дмитрівна скривилася, ну зрозуміло…
У школі вона наводила довідки, хто ця Аліса і з ким живе, всі легковажно знизували плечима і лише вчителька математики, стара Анна Івановна з тремтячою головою, сказала, що знає цю дівчинку.
-Там сім’я не дуже благополучна, мати з вітчимом вживають або це бабуся…
-Зачекайте, а коли дитину приймали до школи, не дізналися?
-Не знаю, – знизала плечима математичка і ще більше затремтіла головою.
Вона все ж підкараулила дівчинку, та була в заштопаному абияк пальто і у Раїси Дмитрівни чомусь защеміло серце.
Вона простежила за дівчинкою, та з побоюванням пробігла те місце, де лежить великий собака і пішла додому.
Біля під’їзду зупинилася, сіла на лавку… о Боже, вона дістала зошит і підручник… що дівчинка збирається робити? Вчити уроки?
Раїса Дмитрівна задумливо пішла додому, там вона знову посварилася з сином.
Він розлучився з дружиною два роки тому, дітей не було, гуляє тепер… Наталя непогана дівчина була, у всьому влаштовувала Раїсу Дмитрівну, ну ось, не жилося йому…
Нудно і нецікаво з нею, заявив… Зараз, мабуть, знайшов цікаву.
Вона одяглася і вийшла на вулицю, потрібно було провітритися…
-Аліско… Аліско, – почула Раїса Дмитрівна чийсь хриплий голос, – де ця дівка…
Раїса Дмитрівна підійшла ближче, біля під’їзду стояла неохайна, вже немолода жінка, що Раїса Дмитрівна відзначила, так це очі… дуже схожі на очі Аліси.
“Мати чи бабуся?”
-Вибачте…
-Ну?
-Ви Алісі Седих хто?
-А ти хто? Іди куди йшла.
-Я вчитель Аліси…де ваша дитина.
-Вдома, спить, – сказала жінка, розвернулася і зайшла в під’їзд.
-Алісо… ти мене чуєш? Виходь, не бійся – покликала в порожнечу.
Дівчинка вийшла звідкись з-за будинку.
-Ходімо до нас.
-Вона потім покарає мене.
-Не посміє.
-Мене заберуть до дитбудинку, якщо її позбавлять опікунства.
-Хто вона тобі?
-Бабуся…
-Де твоя мама?
-Її немає.
-Поїхала?
-Її зовсім немає. Чотири роки вже…
-Вона…теж,як бабуся…?
-Ні, ми з мамою добре жили, але у неї… вона захворіла… У мене нікого немає… Віддали їм… Бабусі та її чоловікові, вона отримує гроші на мене…
-Так… Ходімо до мене, потім вирішимо…
-Я не можу, мене заберуть.
-Я ж сказала, вирішимо.
Єгор був удома, він кудись збирався, поглянув на матір… Потім на дівчинку.
-Хто це?
-Аліса.
Дівчинка дивилася на Єгора великими очима.
Він пішов, озираючись.
-Ти до ранку?
-Не знаю…
Вранці дала дівчинці виспатися, нагодувала сніданком.
-Ходімо.
-Куди? Ви мене в дитячий будинок поведете?
-У магазин…
Встав Єгор, ночував вдома, знову дивився на дівчинку задумливо.
-Ти де її взяла?
-Моя учениця.
-Аааа.
У магазині вибирала речі на свій смак. Одягла все нове, дівчинка розквітла, ну така, що іграшка…
-Яка в вас гарна онучка, – не стрималася продавчиня, – на вас така схожа.
Посміхнулася, чомусь радісно на душі стало.
-А це викинемо.
– Не можна, – вчепилася в старі речі, – вони продадуть нові речі… А мене покарають, не можна. Даремно я погодилася.
– Що ж робити?
– Не знаю.
– Підемо… в кафе?
– З вами?
– Ну так… не хочеш?
– А ви вмієте торт робити?
-Я… чесно… ну, у мене…
-Ходімо, я вас навчу.
-Ти? Мене?
-Ми з мамою готували, а потім вона захворіла.
-Ходімо. Треба в магазин?
-Ну якщо у вас чогось немає…
Раїса Дмитрівна давно не була такою щасливою, вони готували торт, сміялися, було так добре, весело, пили чай, прийшов син.
Господи… ніколи Раїса не думала, що так скаже, але сказала, про себе звичайно, вона пошкодувала, що він так рано прийшов… прийшов і зіпсував вечір.
-Мені, мабуть, час, – сказала дівчинка.
-Я проводжу.
-Як тебе звати? – запитав Єгор, дивлячись на дитину.
-Аліса… Я ж тобі казала, Єгор, – нервово сказала Раїса.
-Вона тебе послала?
Він дивився впритул на дівчинку. Малятко похитало головою.
-Її немає, вже чотири роки… тато.
-Єгор? Що все це означає? Зачекай, Алісо.
Дівчинка завмерла на порозі.
-Що це означає, Алісо? Хто тебе послав? Ви знайомі?
-Так, мамо… це моя дочка, Аліса.
-Що? Хтось мені пояснить…
Історія стара як світ.
-Мамо, Діану Седих, пам’ятаєш? Вона її мати.
-Ні, не пам’ятаю.
– Діанка, вона на два роки молодша за мене, її мати сильно вживала, вони жили в сусідньому будинку… Ми з нею… ну вона… Загалом… мамо, ти не подумай, я кохав її, ну таке дитяче кохання…
-А Аліса?
-Вона не сказала мені про дитину, я тоді вже був з Наталкою, тобі Наталка подобалася, ну як би з одного кола…
-Коли ж ти дізнався?
-Коли побачив її… вона ж схожа на неї. Ми з Наталкою вже жили, я Діанку зустрів, вона мені сказала, що у нас дочка, я не повірив і відправив її, вона мене кинула, мамо… Так, я розумів, що ти її не приймеш, але від дитини я не відмовився б. Я ж не козел якийсь, мамо.
– Відмовився ж…
-Я не повірив їй, три роки ж минуло. Ти знаєш мене, Алісо?
-Так, у мене є ваша фотографія. Я тоді, коли приносила ключі, побачила портрет і зрозуміла…
-Я не віддам її туди, чуєш? Не знаю, що ти будеш робити, але я не віддам її туди. Аліса, йди до мене, йди, дитинко… Вона… моя онука.
Здали тест, звичайно, спорідненість підтвердилася. Олена, дівчина Єгора, була з ним на суді, підтримувала його.
Раїса Дмитрівна тримала Алісу за руку, немов боялася, що її відберуть у неї.
-Тату, а можна я буду жити з бабусею?
-А якщо бабуся не погодиться?
-Погодиться… їй одній нудно.
-А я? Мені що, не нудно?
-У тебе є Олена…
Раїса Дмитрівна йде за руку з онукою, їй абсолютно байдуже, хто і що може сказати, вона знайшла своє щастя, свою онуку.
Єгор дуже здружився з дочкою, так вийшло, що з Оленою їхні шляхи розійшлися.
-Тату, це не через мене? Точно?
-Ні, звичайно… Я тебе тепер ні на кого не проміняю, ну ти що? Шкода, що дідусь не бачить, яка у нього онука.
Єгор, прийшовши на шкільні збори, познайомився з вчителькою Аліси… Тепер Аліса ходить до школи і з бабусею, і з мамою…
– Важко, напевно, коли мама і бабуся вчителі? – Питають подружки в школі.
-Ні, круто…- сміється Аліса.
-Як же я жив стільки років без неї, як? Діанка, ти пробач мене… Я не кину нашу дочку, ніколи.
Іноді Аліса бігає до тієї бабусі — прибирає у них, готує, лається, щоб не вживали.
Бабуся плаче і цілує онучці ручки…
-Онучко, моя кровиночко, — плаче друга бабуся і обіцяє зав’язати…
Спеціально для сайту Stories
