— Ну що ж це таке! — Світлана Ігорівна в серцях вдарила кулаком по керму своєї малолітражки. — Знову ций собака!
— Мамо, обережніше! — Катя інстинктивно схопилася за ручку дверей. — Він ж не винен.
Машина різко загальмувала за кілька сантиметрів від великої рудої собаки, яка нерухомо стояла посеред вузької дороги.
Вівчарка навіть не здригнулася — лише повернула голову в бік автомобіля і подивилася прямо в очі водієві. В її карих очах читалася якась дивна рішучість.
— Четвертий раз за місяць! — процідила крізь зуби Світлана Ігорівна, нервово поправляючи окуляри. — Колись не встигну зреагувати! А що потім?
— Та годі тобі, мамо, — спробувала заспокоїти дочка. — Може, вона просто грається? Собаки ж люблять увагу.
Але вівчарка, схоже, зовсім не збиралася гратися. Постоявши ще кілька секунд, вона велично відійшла до старого сараю, що стояв на краю селища. Хвіст не виляв — тримався прямо, як флагшток.
— Грається! — пирхнула Світлана Ігорівна. — Та вона ж як прикордонник на посту! Стоїть і дивиться, ніби когось охороняє.
У невеликому дачному селищі новини поширювалися миттєво. Особливо якщо справа стосувалася чогось незвичайного.
Головним центром інформації служив єдиний магазин «Врожай» — старенька дерев’яна будівля з похиленою верандою, де місцеві жителі не тільки купували продукти, а й обговорювали всі події.
— Кажу вам, ця собака ненормальна! — розмахувала руками продавчиня Галина Василівна, розставляючи на прилавку банки з тушонкою. — Вже й Петрович із третього будинку вчора ледь не з’їхав у кювет!
— А мені її шкода, — зітхнула бабуся Ганна, притискаючи до грудей пакет. — Така красива, породиста, а господарів немає. Мабуть, голодна бродить.
— Голодна? — перепитала Галина Василівна. — Та її все селище підгодовує! Он Марія Петрівна щоранку миску з кашею виставляє.
За стелажем з крупами тихо стояв Андрій — новий дачник, який купив тут будинок місяць тому. Високий, худорлявий чоловік років сорока, він працював ветеринаром у місті, а на дачу приїжджав відпочити від суєти.
Але відпочити не виходило. Вже тричі йому доводилося екстрено гальмувати перед цією рудою вівчаркою, яка з’являлася на дорозі завжди в один і той же час — близько восьмої вечора.
Андрій відразу звернув увагу на закономірність. У нього було гостре професійне око — за п’ятнадцять років роботи з тваринами він навчився помічати деталі, які інші пропускали.
— А чия це собака? — поцікавився він, підходячи до каси з пакетом молока.
— Була Сергія Михайловича, — сумно відповіла Галина Василівна. — Тільки його вже рік як немає. Автокатастрофа. Звуть Рада, здається.
— А собака де живе?
— Та в тому сараї, мабуть. Або під ґанком у когось. Дворняжки якось виживають, — жінка знизала плечима, рахуючи решту.
— Це не дворняжка, — твердо сказав Андрій. — Це німецька вівчарка, до того ж породиста. І поводиться вона не просто так.
Увечері Андрій вирішив перевірити своє припущення. Він сів у машину і поїхав тією ж дорогою, де зазвичай з’являлася собака. Годинник показував чверть до восьмої вечора.
І точно — вівчарка вже стояла біля узбіччя. Коли помітила знайому машину, повільно вийшла на середину дороги.
Але цього разу Андрій не став гальмувати в паніці. Він обережно зупинився метрів за десять від собаки і заглушив двигун. Вийшов назовні.
— Рада, йди сюди, — тихо покликав він.
Собака здригнулася. В її очах промайнуло здивування — хтось назвав її по імені!
— Рада, дівчинко, — повторив Андрій, присідаючи навпочіпки. — Ти чекаєш господаря?
Вівчарка невпевнено наблизилася. Обнюхала простягнуту руку, дозволила себе погладити. І раптом тихо заскиглила — так, як скиглять собаки, коли їм дуже боляче.
— Зрозуміло, — прошепотів Андрій. — Ти чекаєш, коли він повернеться додому з роботи.
Наступного дня ветеринар вирішив розшукати сусідів покійного Сергія Михайловича. Довго шукати не довелося — у селищі всі знали всіх.
Будинок виявився занедбаним — вікна забиті, ділянка заросла бур’яном. Але сусідка, тітка Зіна, охоче поговорила.
— Ох, Радочка наша! — сплеснула руками літня жінка. — Та вона ж з Сергієм все життя прожила! Він її цуценям підібрав, виходив. Куди він — туди і вона. На роботу тільки без неї їздив, а так — не розлий воду були.
— А де він працював?
— На фермі, в сусідньому районі. Кожен день туди-сюди мотався. Завжди рівно о восьмій повертався — точний був, як годинник. А Рада його завжди зустрічала на тій самій дорозі. Як почує мотор — бігом назустріч!
Тітка Зіна витерла сльози хусткою.
— Після похорону я її до себе кликала, і інші пропонували прихистити. Але вона не йде. Все чекає. Думає, що він повернеться.
Андрій мовчки слухав, і серце у нього стискалося. Він бачив багато випадків, коли тварини тужили за покійними господарями, але така відданість вражала навіть його.
Того ж вечора він знову поїхав до того місця, де зазвичай з’являлася Рада. Цього разу взяв із собою консерви, миску з водою. А ще прихопив спеціальні краплі, які допомогли б заспокоїти собаку. Недарма він був ветеринаром.
Собака недовірливо дивилася, як чужа людина влаштовує їй імпровізовану їдальню прямо на узбіччі.
— Їж, дівчинко, — тихо сказав Андрій.
Рада обережно підійшла. Понюхала їжу. Голод взяв своє — вона швидко з’їла все до крихти.
— Я не заміню тобі Сергія Михайловича, — продовжив ветеринар. — Але можу бути другом.
З тих пір щовечора Андрій привозив Раді їжу. Поступово вона звикла до нього, почала радіти його приїзду. Але з дороги не йшла — все так само терпляче чекала свого господаря.
Минали тижні. Андрій розумів, що просто годувати собаку — не вихід. Їй потрібен був дім, сім’я. Але як пояснити це вірному серцю?
Одного вечора, коли він вкотре приїхав погодувати Раду, поруч зупинилася ще одна машина. З неї вийшла Світлана Ігорівна з дочкою Катериною.
– Вибачте, – звернулася до Андрія жінка. – Ми дізналися від сусідів, що ви дбаєте про цю собаку. Ми хотіли б, тобто, моя дочка дуже просила…
— Мамо, ну скажи вже! — нетерпляче вигукнула дівчинка років дванадцяти. — Ми хочемо її забрати до себе! У нас великий будинок, і я завжди мріяла про собаку!
Андрій подивився на Раду. Вівчарка сиділа осторонь, насторожено спостерігаючи за новими людьми.
— Це непросто, — повільно сказав він. — Вона дуже прив’язана до цього місця. І до пам’яті про свого господаря.
— А можна я спробую з нею поговорити? — боязко запитала Катя.
Дівчинка підійшла до собаки і присіла поруч, не намагаючись її погладити.
— Я знаю, що ти сумуєш, — тихо сказала вона. — Мій дідусь теж пішов минулого року. Я його дуже любила, і мені досі сумно. Але мама каже, що дідусь не хотів би, щоб я все життя плакала. Він хотів, щоб я була щасливою.
Рада уважно слухала, немов розуміючи кожне слово.
— Напевно, і твій господар хотів, щоб ти була щасливою, — продовжила Катя. — Хочеш, я буду твоєю подругою?
Щось здригнулося в очах вівчарки. Вона повільно підійшла до дівчинки і поклала голову їй на коліна.
Це був момент, коли вірне собаче серце зрозуміло: можна сумувати за минулим і одночасно впустити в своє життя нове кохання.
Минуло півроку. Рада живе тепер у просторому будинку сім’ї Світлани Ігорівни. У неї є тепла будка у дворі, іграшки і найголовніше — Катя, яка обожнює свою чотирилапу подругу.
А Андрій досі відвідує їх. Каже, що перевіряє здоров’я пацієнтки, але всі знають: він просто полюбив цю дивовижну собаку, яка навчила ціле селище розуміти, що таке справжня вірність.
Спеціально для сайту Stories
