Сьогодні був важкий день. Іван ховав сестру. Нехай і непутящу, але все ж рідну. Вони не бачилися з нею близько п’яти років і ось така трагедія.
Віка, як могла, підтримувала чоловіка, намагалася більшу частину турбот взяти на себе.
Однак після похорону на них чекала ще одна не менш важлива справа. У Ірини, сестри Івана, залишився маленький син. І всі родичі, які зібралися в цей день попрощатися з Іриною, якось відразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри.
Хто ж, як не рідний дядько повинен подбати про хлопчика? Тому це питання не обговорювалося, а малося на увазі, що це і є єдино правильне рішення.
Віка все розуміла, та й проти вона особливо не була, але було одне «але». Вона ніколи не хотіла дітей. Ні своїх, ні тим більше чужих.
Це її рішення було прийнято дуже давно. Вона чесно в цьому зізналася Івану перед весіллям, а він поставився до цього якось легковажно. Та й хто замислюється про дітей у двадцять з невеликим. Ні і ні, будемо жити для себе, так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було прийняти абсолютно чужу дитину. Виходу не було. Віддати в дитячий будинок племінника Іван ніколи не дозволить, та й Віка не наважилася б завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цю дитину і тим більше не зможе замінити йому матір. Хлопчик був не по роках дорослим і кмітливим, і Віка вирішила сказати йому все начистоту.
– Володю, ти де більше хочеш жити у нас або в дитячому будинку?
– Я хочу жити вдома, сам.
– Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж всього сім років. Так що ти повинен вибрати.
– Тоді у дядька Івана.
– Добре, ти поїдеш з нами, але я повинна сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі мамою і не зможу тебе любити, але я буду про тебе піклуватися і ти не повинен ображатися. Адже у нас тобі все одно буде краще, ніж у дитячому будинку.
І ось частково формальності були вирішені і вони нарешті змогли повернутися додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вона вже не повинна буде грати перед хлопчиком турботливу тітку, а спокійно може бути самою собою. Нагодувати, випрати і допомогти з уроками їй не важко, ну, а віддавати свої душевні сили – це вже ні.
А маленький Володя тепер ні на хвилину не забував, що він нелюбиий і щоб його не віддали в дитячий будинок, повинен добре поводитися.
І ось вони вдома. Володі було вирішено віддати найменшу кімнату. Але спочатку там потрібно було все переробити для хлопчика.
Вибір шпалер, меблів, декору – це було те, що Віка обожнювала. Вона з ентузіазмом кинулася в процес облаштування дитячої.
Володі дозволили вибрати шпалери, а все інше підбирала сама Віка. Коштів Віка не шкодувала, адже вона була не жадібною, вона просто не любила дітей, тому кімнатка вийшла красива.
Володя був щасливий! Шкода тільки, що мама не бачить, яка у нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка його могла полюбити. Вона хороша, добра, тільки дітей не любить.
Дуже часто розмірковував про це Володя перед сном.
Володя вмів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів – хлопчик так щиро висловлював своє захоплення, що Віка сама почала отримувати задоволення від таких прогулянок. Їй подобалося спочатку здивувати хлопчика, а потім спостерігати за його реакцією.
У серпні вони повинні були летіти з чоловіком на море, а Володю на десять днів повинна була взяти їхня близька родичка.
Однак мало не в останній момент Віка все переграла. Їй раптом страшенно захотілося, щоб хлопчик побачив море. Іван трохи здивувався змінам, але все ж в глибині душі був дуже радий. Адже він дуже сильно прив’язався до хлопчика.
А Володя був майже щасливий! От якби його ще любили. Ну і добре, зате він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій чудовим. Але все хороше колись закінчується, і відпустка теж закінчилася.
Почалися звичайні будні. Робота, дім, школа. Але щось у їхньому маленькому світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Чи то відчуття руху життя, якоїсь ледь вловимої радості, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони стільки років благополучно уникали таких несподіванок.
Що робити Віка не знала. Сказати чоловікові чи все вирішити сама? Після появи Володі вона вже не була впевнена, що її чоловік переконаний чайлдфрі. Він обожнював возитися з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав із собою на футбол.
Ні, один подвиг Віка здійснила, а ось на другий уже була не готова. Вона сама прийняла це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли пролунав дзвінок зі школи. Володю відвезли на швидкій з підозрою на апендицит. Що ж, поки все відкладається.
Вона влетіла в приймальне відділення лікарні. Володя лежав на кушетці весь блідий, його сильно знобило. Побачивши Віку, він розплакався.
– Віка, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки один день і все. Я потім ніколи ніколи не буду просити.
Хлопчик міцно-міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози. Таке відчуття, що у хлопчика почалася справжня істерика. Віка ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день похорону.
А зараз його, як прорвало.
Віка притиснула його руку до своєї щоки.
– Хлопчик мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар і все буде добре. Я тут, поруч і нікуди не піду.
Боже, як вона любила його в цей момент! Цей хлопчик із захопленими очима – найголовніше, що у неї є.
Чайлдфрі, яка дурість. Сьогодні ввечері вона все розповість Івану про майбутнього малюка. Це рішення прийшло в той момент, коли Володя від болю ще сильніше стиснув її руку.
Минуло десять років.
Сьогодні у Віки майже ювілей, а точніше кругла дата. Їй 45. Будуть гості, привітання. А поки, за чашкою кави, щось нахлинуло.
Як швидко промайнув час. Минула юність, молодість. Вона стала жінкою, щасливою дружиною і мамою двох чудових дітей. Володі вже майже вісімнадцять, а Софії десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже-дуже шкодує. Про ті слова про нелюбов. Як би їй хотілося, щоб Володя їх не пам’ятав, щоб забув і ніколи не згадував.
Після того дня в лікарні, вона намагалася, як можна частіше говорити йому про свою любов, але чи пам’ятав хлопчик ті, перші її зізнання, вона так і не наважилася запитати.
Спеціально для сайту Stories
