Світлана Анатоліївна втратила єдину дочку. Через багато років в її будинку пролунав дивний телефонний дзвінок.
Цього дня Світлані Анатоліївні виповнилося 50 років, ювілей, кругла дата. Але вона категорично відмовилася святкувати і аргументи чоловіка навіть не взяла до уваги.
– Ні, Коленька, не хочу, які вже тут гості, ти знаєш, післязавтра річниця Катюші, у мене немає ніякого настрою. Микола Петрович кивнув. Він прекрасно розумів дружину.
Сім років тому розбився автобус, на якому їхала їхня єдина дочка.
Того ж дня Світлану Анатоліївну відвезли до лікарні з серцевим нападом. Нещасна мати не могла собі пробачити того, що в останні два роки життя Каті вона не спілкувалася з нею.
Все сталося в той день, коли Катерина повідомила їм, що виходить заміж.
– Катюша, моя дівчинко, ти ж тільки закінчила школу. А навчання? Ну навіщо ти поспішаєш? Він хоч хто?.
– Ви його не знаєте, він , приїжджав сюди у справах, ми з ним знайомі вже три місяці. Зараз він поїхав і кликав мене до себе, і я поїду, я його кохаю.
– Катю, припини говорити дурниці, — у розмову втрутився Микола Петрович. – Куди ти поїдеш, чому він до нас не прийшов, не познайомився? Значить, у нього все було несерйозно. Так як він вчинив, справжній чоловік, який кохає свою дівчину, ніколи не вчинить.
– Тату, він чекає, я поїду.
– А може він одружений?
– Ви не розумієте мене, не розумієте, — Катя зі сльозами зачинилася у своїй кімнаті. Це були останні слова, які вони чули від своєї дочки. Вранці, коли Світлана пішла будити дочку, бажаючи помиритися з нею і дійти якогось рішення, вона побачила, що двері не зачинені. У кімнаті був безлад, Каті там не було. Вони чекали її до вечора, потім обдзвонили подруг.
Тільки пізно вночі батькам спало на думку перевірити речі. Ні документів, ні одягу вони не знайшли. Микола Петрович відразу звернувся в поліцію. Але результатів не було ні через місяць, ні через рік.
Вони шукали її, оголошували в розшук. І тільки, коли минуло два роки, їм зателефонували і співчутливим тоном запитали «ким їм доводиться Катерина Миколаївна».
Горе батьків було безмежним. Вони ніяк не могли пробачити собі, що так нерозумно втратили свою дочку. Час минав, а рани так і не могли загоїтися.
Ось і зараз, відмовляючись від ювілею, Світлана Анатоліївна зітхнула, подивилася на постарілого за ці роки чоловіка і підвелася, щоб пройти на кухню.
У цей час пролунав телефонний дзвінок. Світлана Анатоліївна підійшла до апарату. Потім повернулася до чоловіка:
– Напевно, Бровкови. Якщо захочуть, нехай сьогодні приїдуть на чай, але ніякого банкету.
Микола Петрович кивнув.
– Алло, я слухаю.
– Вітаю, — у слухавці пролунав незнайомий голос, що належав дитині. – Вибачте, а ви Світлана Анатоліївна?
— Так. А з ким я розмовляю?
— Я ваш онук, Женька, будь ласка, заберіть мене з дитячого будинку.
— Хто-хто? Хто ти?
— Я Женька, Женька, ваш онук. Наш дитбудинок знаходиться в місті, — хлопчик назвав адресу і додав: – Я не обманюю, я випадково все дізнався, — він схлипнув.
– Нам забороняють дзвонити, а я все одно.
У трубці давно лунали гудки, а Світлана Анатоліївна все ще дивилася і дивилася на неї.
– Світлано, що з тобою, хто дзвонив?
— Це дзвонив наш онук
— Що? Що ти таке говориш? У нас немає онука і ніколи не було.
— Коля, цей голос, він так схожий на голос нашої Катюші.
Більше Світлана говорити не могла. Микола Петрович приніс заспокійливе, змусив дружину випити, поклав її і сидів поруч, поки вона не заснула. Потім зателефонував близьким друзям — Альберту і Вікторії Бровко, і попросив, щоб вони сьогодні обов’язково приїхали до них.
Увечері вони всі разом обговорювали несподіваний дзвінок. Микола і Вікторія вважали, що це невдалий розіграш, а Світлана і Альберт говорили, що потрібно обов’язково в усьому розібратися.
– Яке місто він назвав? – запитав Альберт і відразу перевірив інформацію в інтернеті.
-Так, там є дитячий будинок. Але як там міг опинитися син Каті, якщо, звичайно, це він? Нічого не розумію. Що вирішимо?
– Я вже все вирішила. – Світлана підвелася. – Я поїду туди і дізнаюся все на місці.
Через тиждень вона виходила з поїзда і питала дорогу до дитячого будинку. Це було далеко, і вона взяла таксі. Всю дорогу жінка мовчала, не відповідаючи на питання безтурботного таксиста. Вона думала тільки про те, що її чекає там, куди вона так поспішає.
Директора дитячого будинку на місці не виявилося. І Світлана, попросивши номер приймальні, відправилася в готель, де привела себе в порядок і трохи відпочила.
Потім зателефонувала і дізналася, що директора вже сьогодні не буде. На ранок жінка знову була там і незабаром сиділа в кабінеті директора, літнього чоловіка, який представився Федором Ігнатійовичем.
– Так, у нас є хлопчик Євген, йому 9 років, і я не розумію, звідки ви дізналися про цю дитину. Ви, власне кажучи, хто?
— Мені здається, що я його бабуся.
— Але що означає “здається”?
– Розкажіть, як він до вас потрапив?
– Ви розумієте, я не можу розголошувати таку інформацію.
— Я хочу побачити цю дитину.
— А я не можу надати вам цю можливість. Ви, вибачте, прийшли з вулиці. Кажете, що ви його бабуся. Але де ж ви були сім років, які він тут перебуває?
— Я не знала, що він мій онук. Взагалі не знала, що у мене є онук.
— Ось що, Світлано Анатоліївна, давайте не будемо розігрувати тут мелодрами. Життя вона зовсім інше і ви не розумієте, що означає взяти в сім’ю майже підлітка. Навіщо це вам? Ви прекрасно жили без нього всі ці роки. Я раджу вам повернутися додому і більше не думати про це.
Світлана Анатоліївна вийшла, навіть не попрощавшись. Вона знайшла лавку на алеї, що вела до дитячого будинку, і просиділа там майже до вечора в надії, що серед хлопчаків побачить його, Женьку.
Вона повинна впізнати його, він обов’язково буде схожий на її Катю. Стемніло і їй довелося повернутися в готель. П’ять днів вона приходила на свою лавку і дивилася на дітей, що гралися, але ніхто з них не підходив до неї близько. А годину тому їй зателефонував Микола і зажадав, щоб вона повернулася додому.
У Світлани щеміло в грудях, хотілося розридатися, але вона розуміла, що і цей день минув даремно. Так, треба було повертатися додому, та й на що вона розраховувала, коли їхала сюди.
Їй здавалося, що вона відразу познайомиться з хлопчиком, що їй розкажуть про нього все і вона обов’язково забере його до себе.
Насправді вийшло все не так. Світлана підвелася і повільно пішла геть. Але тут її хтось окликнув. Це був сухорлявий дідусь років 80-ти, невисокий і злегка сутулий.
– Ви мене?, — запитала Світлана. «
– Тебе, донько, тебе. Ходімо звідси. Ходімо до мене, я тут недалеко живу, є розмова. Світлана Анатоліївна кивнула і покірно пішла поруч з ним.
Незабаром вони підійшли до маленького будиночка. Господар пропустив жінку вперед. Потім вони сіли на невеликій веранді і старенький, розливаючи тремтячими руками чай, говорив:
– Мене Федором звуть. Я все життя пропрацював у цьому дитячому будинку завгоспом. Потім на пенсію вийшов, але все одно приходив туди, з дітьми возився. І зараз там часто буваю. Ви ж Світлана?.
Жінка, обпалюючись гарячим чаєм, кивнула: – Але звідки вам…
— А ти почекай, не перебивай, — суворо сказав він. – Послухай спочатку. Адже це я Женьці все розповів, хлопчина він хороший, ласкавий. Йому було всього два роки, коли його опіка сюди привезла. Справа-то як була? Його знайшли в квартирі у самотньої старенької. Сусіди чули, що дитина сильно плаче.
Викликали поліцію, а ті вже повідомили органи опіки. Хлопчик був на підлозі, а бабуся лежала на ліжку. Думали, що спить, а вона вже й не дихала. Тут уже мені повідомили. Це була моя колишня дружина, Клавдія. Ми розійшлися, але розлучатися не стали. Ось так.
– Звідки ж хлопчик там взявся?
— Зачекай, кажу, не перебивай. Я сусідів теж про це запитав, а вони сказали, що у неї жила квартирантка зовсім молода, а потім ця квартирантка кудись поділася. А дитина з Клавдією залишилася. Вона ж була жвава.
Клава начебто і не хворіла, а тут бачиш, як лягла спати, і не прокинулася. Я в інших сусідів розпитав, була там одна, всезнаюча. Ось вона і розповіла, що дівчина ця оселилася у Клавдії, коли ще була при надії.
До неї і хлопець якийсь приїжджав, тільки ненадовго. Здається, його потім за щось засудили. Ось вона і зібралася до нього на побачення, а хлопчика з Клавою залишила. Пішла ця дівчина, та як у воду канула. Ну що? Клаву ми поховали.
Дитину сюди привезли. Це ж єдиний дитячий будинок в окрузі. Ім’я він своє пам’ятав, а далі нічого, малий був дуже маленький. Ну ось, так його і записали, Євген Іванчук.
У квартиру Клави наш син оселився. А не так давно щось там на антресолях розбирав.
Знайшов старий договір, який Клава з тією дівчиною підписала щодо житла, там був ваш номер телефону. Цифри вже погано було видно. Та ми розгледіли якось. А ще лист знайшовся.
Старий встав, простягнув руку і звідкись з полиці дістав пожовклий зім’ятий конверт, на якому рукою Каті була введена адреса Світлани і підписаний адресат. Тільки вона не дописала лист.
Світлана Анатоліївна взяла конверт. Акуратно дістала забруднений чимось аркуш і прочитала: «Мамочко, татку, вибачте мене. Я така винна. Ви були праві. Я така дурна. Я так хочу побачити вас. Заміж я не вийшла. Славко виявився не таким, як я думала. І мені треба до нього, він чекає.
Славка засудили на три роки. Як тільки повернуся, відразу приїду до вас разом із Женькою, це ваш онук. Мамо, я хочу тобі сказати…». На цьому лист обривався.
– Ну ось, — продовжив старий, коли побачив, що Світлана прочитала лист. – Ми так зрозуміли, що за цією адресою живуть родичі Женьки. Я йому потайки і сказав, і подзвонити дав, — старий промовчав.
– А про тебе мені Софія сказала, ну що ти до директора приходила. Софія на моє місце завгоспом прийшла. А якщо я тебе даремно потурбував, ти вибач.
— Що ви, як мені віддячити вам?
— Та ніяк. А завтра приходь зранку, я Женьку покличу.
Вранці Світлана вже була біля огорожі. Вона дивилася у двір і не бачила, як розсунулися кущі бузку і з того боку висунулося худеньке личко чорноокого хлопчика.
– Бабусю, я Женька, я тут, бабусю, — гучний шепіт хлопчика переривався тоненькими схлипами. Світлана кинулася до нього:
– Женька, онуче, я заберу тебе, чуєш, тільки не плач.
Тепер дні летіли дуже швидко. Світлана розривалася між дитячим будинком, де їй нарешті дозволили зустріч з дитиною, і органами опіки, де вона почала вирішувати питання усиновлення.
Разом з хлопчиком вони здали аналіз ДНК і ось Світлана тримає в руках результат:
“Женька не її онук, не її. ”
Ця думка гучно впилася в скроні. Помилка, онук не її.
Що ж тепер? Як сказати йому про це? Поїхати, кинути, але як? Як подивитися в його очі, такі ж чорні, як у Каті. Їй-то здавалося, що він так схожий на її донечку. І ось, не її.
Світлана прийняла рішення, але зателефонувала чоловікові і все розповіла. А потім з полегшенням почула:
– Ну що ж, все одно забирай, буде наш.
І ось Женька щасливий, веселий, ласкавий ходить з дідом на риболовлю, обожнює бабусині пироги і млинці, намагається їм догодити і допомогти.
Після їх повернення минув місяць. Світлана була на кухні, коли з вулиці прийшов Микола і простягнув їй великий конверт.
Вони відкрили його і побачили офіційного листа, в якому говорилося, що сталася помилка, винні притягнуті до відповідальності, а далі рядки затанцювали перед очима Світлани:
«Повідомляємо вам, що збіг по крові … відсотків». Микола обійняв дружину і онука, який прибіг з вулиці. Вони були щасливі.
Спеціально для сайту Stories
