Він прокинувся від дзвінка. Гучність на мобільному була зменшена майже до мінімуму, але Іван все-таки почув його. Незадоволено зітхнувши, він примружив одне око, подивився на годинник, потім помацав рукою на тумбочці, знайшов гаджет і одразу побачив, що дзвонить рідна сестра.
– П’ята година ранку… – пробурмотів він. – Вона з глузду з’їхала, чи що, щоб дзвонити так рано?
Іван підніс телефон до вуха і одразу ж почув:
– Іване! Це – сталося! Ти не повіриш, але це сталося, Іване!
– Ти чого там кричиш? – невдоволено пробурмотів він і швидше прикрив телефон рукою, щоб крик сестри не розбудив міцно сплячу дружину. – Що там у тебе сталося?
– Ми виграли машину! Зараз мій Василь збирався на роботу, і раптом згадав, що ще в суботу був розіграш лотереї. Він дістав наш квиток, перевірив його, і… Уявляєш? Це сталося! А ми ж зовсім забули про цей квиток!
– Ну і що?! – Іван розлютився. – Я, звичайно, вітаю тебе, але навіщо ти мене будиш так рано? Я ж у цей час ще сплю! І чому ти така перелякана? Треба радіти.
– Що значить радіти, Іване? Ти хіба все забув? – Голос у сестри став дуже здивованим.
– Що я забув? – не зрозумів Іван.
– Забув, що нещодавно у мами був сороковий день?
– Як я міг це забути? Ми ж усі разом сиділи у нас і згадували маму! – Іван занервував ще більше. – Олена, ти чого загадками говориш? Розбудила мене, і туману наганяєш! Говори вже, чого тобі треба?
– Іване! – Сестра знову закричала. – Ти чого, не розумієш, чому я злякалася? Я ж боюся за твого сина!
– А чого за нього боятися? Він одужав. Позавчора ми його з лікарні виписали. Ти чомусь пізно схаменулася.
– Та ти що, зовсім пам’ять втратив?! Нумо, швидко згадай нашу останню розмову з мамою! Пам’ятаєш, коли вона перед відходом до тями прийшла, про що ми з нею говорили?
– Зачекай-зачекай… – Іван раптом насторожився, і його теж почав охоплювати страх.
Він раптом чітко згадав той дивний день. За тиждень до відходу мами вони раптом зібралися біля неї – всі найближчі родичі. І мама, яка на той час вже цілий рік страждала на деменцію, несподівано для всіх прийшла до тями. Побачила своїх дітей, впізнала їх, посміхнулася, а потім раптом сказала:
– Ну, що, діти, я хочу вас порадувати. Скоро я зустрінуся з Ним.
Мама завжди була побожною, тому Іван із сестрою її словам анітрохи не здивувалися. Вони більше здивувалися тому, що мама їм посміхається.
Останнім часом вона зовсім перестала їх впізнавати, сприймала за чужих людей, і тому постійно на них кричала. Тепер же вони почали її заспокоювати і говорити, що вона проживе ще сто років.
– Ні, діти, залиште свої дурниці. – Мама ніби кудись поспішала. – Поки у нас з вами є час, швидше кажіть, про що ви хочете попросити Його. Під час зустрічі з Ним я за вас попрошу.
– Ну що ти кажеш, мамочко? – спробував перевести розмову в інше русло Іван. – У нас уже все є.
– А я знаю, що я у Нього для вас з Ольгою попрошу, – перебила його мати, а потім уважно подивилася на нього майже сліпими очима. – Ви ж давно дівчинку хочете? Так?
– Мамо, будь ласка, не треба про це, – озвалася дружина Івана і важко зітхнула. – Нам з Іваном лікар давно вже дав зрозуміти, щоб ми народили свою дитину.
– А ось я за вас все одно попрошу, – наполегливо сказала мама. – І у вас народиться донька. І ви назвете її моїм ім’ям.
Оля лише знизала плечима. А чоловік сестри Василь раптом засміявся і сказав:
– А нам тоді з Оленою ви попросите нову машину. Щоб ми, нарешті, у лотерею її виграли. А то ми щомісяця купуємо квитки, і все даремно.
– Гаразд, Василю, я потурбуюся. – На обличчі мами промайнуло щось на зразок посмішки. – А ти чого хочеш, мій милий? – Вона раптом подивилася на свого улюбленого семирічного онука Колю. – Попросиш чогось у Нього?
– У кого – у нього? – не зрозумів Коля.
– У Боженьки. Він добрий, і дітей любить. Серце у нього – як серце люблячої бабусі.
– Я не знаю, що мені просити, бабусю… – знизав плечима онук. – Я б хотів, щоб ти завжди була з нами. Ти можеш у нього про це попросити?
– Як же я Його попрошу? – Бабуся посміхнулася вже по-справжньому. – Адже мене до того часу Боженька вже на небеса забере.
– Тоді й мене нехай забере з тобою разом! – раптом вигукнув онук. – Скажи Йому це, гаразд!
– Коля, замовкни! – закричала перелякано Ольга, схопила сина в обійми і міцно притиснула до себе. Їй було чого боятися, Коля був дуже хворобливою дитиною, і до своїх семи років уже кілька разів лежав у лікарні. – Не можна цього у Бога просити! Так, мамо?
Але бабуся Колі вже знову почала втрачати нитку розмови.
– Ось, знову навколо мене тільки чужі люди… – буркнула вона раптом, незадоволено поглядаючи на дітей. – А рідні кровні обходять мене стороною… Зовсім забули до мене дорогу…
Уся ця розмова миттю промайнула в голові Івана, і його облив холодний піт. Він зрозумів, чому сестра так хвилюється.
З жахом поглянувши на сплячу дружину, Іван згадав ще дещо. Вчора Ольга повідомила йому, що лікарі підтвердили її ваг …ність…
– І що мені тепер робити, Олена? – пробурмотів він перелякано у слухавку. – У мене ж, Ольга, те… Дитину чекає.. Мама ж їй пообіцяла. Все один до одного… Все сходиться…
– Терміново хапай дитину і біжи з нею до лікарів! – майже наказала сестра. – Потрібно негайно провести її повне медичне обстеження!
– Але ж він тільки недавно виписався з лікарні!
– Ну і що? Раптом у нього щось болить? – Сестра голосно зітхнула. – Господи, невже, справді, мама зустріла там Його?
Коли прокинулися дружина з сином, Іван оголосив їм, що Колька сьогодні не піде до школи, бо йому потрібно терміново здати аналізи.
– Які ще аналізи? – здивувалася Ольга. – Він щойно з лікарні!
– Так треба! – нахмурився Іван. – Зараз у місті знову ходить якийсь вірус! І мені порадили на всяк випадок підстрахуватися.
– Хто порадив?
– Розумні люди!
Правду він дружині говорити не хотів. Вони з сестрою домовилися Ольгу поки не турбувати.
У дитячій поліклініці їх зустрів дільничний педіатр— літня жінка з вічно милою посмішкою на вустах.
– Чому це ви до мене прийшли? – здивувалася вона. – Коля ж недавно виписався. – Що, знову з ним щось сталося?
– Поки нічого не сталося! – похмуро відповів батько. – Але я, Анна Михайлівна, хочу, щоб ви моєму синові дали направлення на всі аналізи, які тільки бувають!
– Навіщо це?
– Тому що моє серце відчуває щось недобре!
– Що значить – серце відчуває? Може, ви, тату, самі не зовсім здорові?
– Я здоровий! – знову почав нервувати Іван. – Але вчора ввечері наш Коля сильно кашляв! І температура у нього якась нестабільна!
– Тату, коли це я кашляв? – Син здивовано подивився на батька.
– Коли ти заснув, тоді й кашляв! – брехав щосили Іван. – Просто ти цього не пам’ятаєш! Краще нам підстрахуватися! Анна Михайлівна, ну будь ласка, послухайте мене. Перевірте у нього всі аналізи. І це… Серце його перевірити треба… І легені… І взагалі – всі-всі органи, які тільки є!
– Я вас не розумію… – Педіатр дивилася на Івана з подивом. – Навіщо все це?
– Мені порадили так зробити дуже розумні люди! – знову сказав він цю загадкову фразу. – Якщо ви відмовитеся, нам доведеться звертатися до платних фахівців! Ви цього хочете, так?
– Ну, гаразд… – Педіатр розгублено знизала плечима. – Але тоді вам, тату, доведеться побігати по кабінетах.
– Я готовий заради сина на все!
Через тиждень вони знову з Колею з’явилися в кабінеті педіатра, і Анна Михайлівна їх знову зустріла зі своєю милою посмішкою.
– Ну, як? – запитав стурбовано Іван. – Що у мого сина болить? Кажіть, і нічого не приховуйте! Чому ви так дивно посміхаєтеся?
– Дивно… – Анна Михайлівна, справді, посміхалася дивною посмішкою. – Я, шановний тату, спостерігаю за вашою дитиною з самого її народження, і ось що хочу вам сказати. Цього разу обстеження показало, що ваш Коля здоровий.
Я б навіть сказала — він став абсолютно здоровим хлопчиком. У нього зникли навіть ті хронічні недуги, які були раніше. Загалом, такі аналізи бувають тільки у дітей, які ніколи не хворіли.
– Чому це? – Замість того, щоб зрадіти, Іван розгубився.
Лікарка знизала плечима.
– Таке відчуття, що за нього на небі хтось попросив перед Богом.
– Що? – У Івана в горлі миттєво утворився якийсь клубок, а на очах з’явилися зрадницькі сльози. – Попросив? – насилу перепитав він.
– Так, дорогий тату, – кивнула Анна Михайлівна, обійняла Колю і поцілувала його в чоло. – Хтось за нього попросив… Якийсь ангел-охоронець…
З кабінету педіатра Іван вийшов найщасливішою людиною на світі.
Спеціально для сайту Stories
