Жив у нас в Королівці, біля самого краю лісу, там, де ялини підпирають небо і навіть вдень похмуро від хвої, Іван Ілліч Захарченко.
Чоловік був кремезний. Все життя пропрацював у лісництві, знав кожне дерево в окрузі, кожну балку, кожну лисячу нору, кожну кабанячу стежку. Руки у нього були величезні, як лопати, мозолисті, чорні від роботи і живиці, що в’їлася в шкіру назавжди, а серце… Серце, здавалося, з того ж дуба мореного витесане – міцне, надійне, але тверде, негнучке.
Жили вони з дружиною Антоніною душа в душу тридцять років. Красива була пара, помітна.
Йдеш, бувало, повз їхній двір ввечері, а вони на ґанку сидять. Будинок у них був – повна чаша: палісадник у флоксах, в городі ні травинки бур’янистої, все по лінійці.
Пам’ятаю, як вони сад свій яблуневий садили. Іван ямки копав, землю чорну, жирну перевертав, а Антоніна деревця тоненькі тримала, коріння розправляла ніжно, як волосся дитині, і примовляла: «Ростіть, милі, ростіть, солодкі, на радість діткам нашим».
А Іван дивився на неї, піт з чола витирав, і посміхався так світло, як потім вже ніколи не посміхався. Сад той виріс на славу, щовесни цвів білою хмарою, а восени яблук було стільки, що запах за версту стояв, хрусткі, соковиті.
Та тільки Бог забрав Антоніну рано. Згоріла від хвороби за три місяці, зсохлася, як гілочка, і пішла тихо, уві сні, тримаючи чоловіка за руку.
Іван тоді почорнів від горя, але сліз не проронив – чоловік же, не можна. Тільки скрипів зубами так, що вилиці зводило, та посивів за одну ніч, став білий, як лунь.
Залишився Іван з донькою пізньою, Настею. І стала вона для нього світлом у віконці. Єдиним, що його на цьому світі, в цій глушині лісовій тримало.
Іван її обожнював, пилинку здував, але по-своєму. Був суворий, зайвого не дозволяв, оберігав від усього, навіть від весняного вітру. Він панічно боявся, аж до тремтіння в колінах, що і вона піде, залишить його одного, як мати залишила.
Цей тваринний страх його і згубив. Став він її надмірно опікувати, кроку ступити не давав.
– Ти, Настю, моя надія, – говорив він їй, гладячи по голові важкою рукою. – Виростеш, господинею станеш, будинок на тебе залишу. Нікуди я тебе від себе не відпущу, нам і тут добре. Навіщо тобі цей чужий світ? Там обдурять, там образять, там вовки в людській подобі.
Дівчина росла вродлива. Коса пшенична, очі – як небо весняне, сині-сині. А голос! Як вийде, бувало, за околицю, як затягне пісню – так навіть птахи замовкали.
Жінки плакали від її пісень, говорили – в матір пішла талантом, тільки ще дзвінкіше. Дар у неї був від Бога, рідкісний дар. Мріяла Настя співачкою стати, в місто поїхати, в консерваторію вступати. Книжки музичні читала, ноти вчила, платівки старі, заїжджені, слухала.
А Іван… Він же як міркував? По-нашому, по-селянськи, з хитрістю та з побоюванням віковим: «Де народився, там і знадобився». Боявся він міста, як лісової пожежі, що все живе пожирає. Вважав, що місто – це молох, ненаситне чудовисько.
– Не пущу! – гримів він, бувало, так, що посуд у шафі дзвенів. – В доярки підеш, заміж за Петра тракториста віддам, хлопець справний, працьовитий, будинок свій будує, народжувати будеш, як всі жінки! Бач, що надумала – артистка! Ганьба одна!
І ось, в один дощовий жовтневий день, гребля прорвалася. Настя, тиха і слухняна, раптом встала дибки. Зібрала валізу і пішла до дверей. Іван тоді немов з ланцюга зірвався. Кричав, тупав, проклинав.
– Підеш – не буде в тебе батька! – кричав він у спину. – І дому не буде! На поріг не пущу!
А коли вона пішла під дощ, не озирнувшись, він схопив сокиру і з усієї сили встромив її в сходинку ґанку. Тріски бризнули, як кров.
– Немає у мене дочки! – прохрипів він у порожнечу.
Минуло дванадцять років.
Термін чималий, ціле життя. Зиму змінювала весна, діти в селі виросли, хтось пішов в армію, хтось одружився, народили вже своїх. А будинок Івана стояв як пам’ятник. Його яблуневий сад заріс бур’янами, гілки переплелися, як пальці в благанні. Фарба облущилася, ґанок похилився, а сокира так і згнила в дереві, залишивши іржаву рану.
І ось, минулого листопада, вдари ли ранні морози. Снігу ще толком немає, земля гола, чорна, промерзла до дзвону, а градусник вже мінус п’ять показує.
Йду я ввечері з виклику, бачу – диму над трубою Івана немає. Адже вечір, мороз. У селі, якщо піч не топиться – це знак біди.
Серце в мене забилося. Недобре. Підійшла, смикнула хвіртку – відкрито. Вулкан, старий пес, навіть не виліз із будки, тільки хвостом стукнув, заскиглив.
Заходжу в хату – а там холодніше, ніж на вулиці. Вода у відрі вкрилася шаром льоду. Стоїть важкий запах – немитого тіла, старих ліків і безнадії.
Іван лежить на ліжку, під кожухом, тремтить, ліжко ходуном ходить, зуби вибивають дріб.
– Іване! – кричу. – Ти що надумав?!
Він відкрив очі, каламутні, червоні, запалені. Не впізнає мене.
– Тоня… – шепоче, дружину кличе. – Тоня, холодно… Настя де? Чому не співає? Скажи їй, нехай заспіває…
– Марить, – зрозуміла я. – Пневмонія. Згорає чоловік.
Тієї ночі я додому не пішла. Залишилася чергувати.
Розтопила піч, нагнала тепла, хоч димом і пахло спочатку. Уколи зробила. Іван стогнав уві сні, метався, подушку м’яв. У маренні все дочку кликав:
– Настя, повернися… Не йди в ліс, там вовки… Я не пущу… Пробач… Я ж любив…
Сиджу я поруч, шкарпетку в’яжу, а сама слухаю його марення і плачу. Скільки ж любові нерозтраченої в цьому суворому чоловікові, і скільки болю він сам собі заподіяв.
До ранку криза минула. Він страшенно спітнів, жар спав.
Відкрив очі – вже осмислені, але тужливі.
– Валя… – каже хрипло, ледь чутно. – Я ж її чекав. Кожен день чекав. Вранці прокидаюся – у вікно дивлюся. Ввечері лягаю – слухаю, чи не скрипить хвіртка.
– Знаю, – кажу, поправляючи ковдру. – І вона писала. Віра-поштарка казала.
– Писала? – він аж підвівся, очі розширилися. – Де листи?! Я ж скриньку забив! Думав – забула! Думав – викреслила!
– У Віри вони. Зберегла вона. Гріх на душу взяла, але не викинула.
Вранці, ледь світаючи, побігла я на пошту. Віра, заспана, віддала коробку з листами. Я принесла її Івану.
Як він їх читав… Це треба було бачити. Величезні, грубі руки тремтять, сльози капають на папір, розмивають чорнило. Фотографії онуків цілував, до грудей притискав, гладив обличчя шорстким пальцем.
Знайшли ми в одному листі уривок номера телефону. Лист був порваний, а потім склеєний, але шматка не вистачало. Останніх чотирьох цифр немає.
– Біда, – кажу. – Адреса є, але місто Львів велике.
– Я поїду! – рветься Іван, ковдру скидає. – Поповзу! Знайду!
– Лежи, герой! – зупинила я його, поклала назад. – Куди ти поповзеш, хитає тебе вітром. Є спосіб швидше.
Пішла я до сина сусідки, Василя. Він у нас хлопець тямущий, в райцентрі комп’ютери лагодить, на вихідні до матері приїхав лазню лагодити.
Прийшла, пояснюю: знайди, мовляв, в Інтернеті.
Василь окуляри поправив:
– Тітонько Валя, це не так просто. Але спробуємо. Прізвище чоловіка яке? Самойленко? Ага…
Знайшли! Її фотографія. Василь написав повідомлення: «Настя, це Василь із Королівки. Твій батько хворий, шукає тебе. Це терміново. Відповідай».
Сидимо, чекаємо. Година, дві. Інтернет у селі – одна назва, модем блимає, пищить, зависає. Вітер виє, зв’язок рве.
Іван поруч сидить, білий як полотно, корвалол п’є склянками, запах на всю хату.
– Не відповість… – шепоче, дивлячись у підлогу. – Не пробачить… Я б не пробачив. Я ж її прокляв тоді.
І раптом – «дзинь»! Звук такий різкий, комп’ютерний.
Дзвонимо. Гудки довгі, тягучі, байдужі. Серце завмирає.
Трубку взяв чоловік. Голос незадоволений.
– Алло? Хто це?
Іван втратив дар мови, повітря ротом хапає. Я його в бік штовхаю ліктем.
– Це… Іван… – вичавив він. – Батько Насті…
Тиша. Довга, важка. Чутно, як чоловік там, на тому кінці, дихає. Потім каже сухо, жорстко:
– Батько, значить? Згадали? Десять років минуло.
– Сергію, дай трубку! – жіночий голос, тривожний.
– Алло? – голос Насті. Насторожений, холодний.
– Настя… – захрипів Іван. – Донечко… Жива…
Мовчання. Секунд десять мовчання. Тільки тріск у трубці.
– Навіщо ви дзвоните? – запитала вона тихо. Голос тремтить, але тримається. – Що сталося?
– Я хворий, донько, – чесно сказав Іван. – Я винен перед тобою. У всьому винен. Хотів… голос почути наостанок. Пробач, якщо зможеш.
Вона заплакала. Не ридаючи, а так, гірко, стиснуто.
– Я не знаю, тату… – сказала вона крізь сльози. – Я стільки років чекала. Стільки листів написала в порожнечу. Я не знаю, чи зможу…
– Я не прошу, щоб відразу, – шепоче Іван. – Просто знай… Я любив. Як умів, так і любив. Дурень був старий.
– Ми приїдемо, – сказала вона раптом рішуче, але холодно. – Я не можу, щоб ти один там хворів. Ми приїдемо. Чекай.
Поклав Іван трубку. На обличчі не було щастя, тільки полегшення і страх.
– Приїде, – каже. – Виконати обов’язок приїде. А чи пробачить – Бог знає.
– Семенівна! А куди вони приїдуть?! У цей свинарник? Павутина по кутах вікова! Посуду немає! Сором який! Перед зятем ганьба, перед онуками!
– Спокійно! – командую я своїм фельдшерським тоном. Впораємося.
Підняла я вулицю, вичистили ми будинок. Іван ходить, сам не свій. «Не впізнає, – каже. – Прожене поглядом».
І ось – ранок зустрічі. Під’їхала машина. Виходить Настя. Дама міська, красива, сувора. Вийшли онуки, чоловік.
Іван на ґанку стоїть, шапку в руках теребить.
Настя підійшла до хвіртки. Зупинилася. Дивиться на нього, на будинок, на ґанок той самий, де сокира стирчала. І бачу я – бореться вона з собою. Образа в ній кипить стара, дитяча, і жалість до цього старого.
Іван зійшов з ґанку, незграбно підійшов до неї.
Вона стояла, дивилася йому в очі.
Підійшла і просто обійняла. Обережно, ніби чужого. Він завмер, боячись дихати, а потім притиснув її до себе, сховав обличчя в хутрі її шапки і затремтів беззвучно.
Вона стояла, опустивши руки, і тільки сльози котилися по щоках. Не було бурхливої радості, був біль. Біль від того, скільки часу втрачено даремно.
Зайшли в будинок. Напруга висіла в повітрі, хоч ножем ріж. Онуки туляться до батька. Чоловік Сергій дивиться на Івана оцінювально, суворо.
Сіли за стіл. Тиша. Тільки ложки стукають.
Іван не витримав, налив чарку, встав. Рука тремтить, розливає.
– Дякую, що приїхали, – каже, не дивлячись. – Я не чекав… Тобто чекав, але не вірив. Я, Сергію, Настю… Адже я прокляв своє життя без вас.
Сергій, зять, подивився на нього, на Настю. Бачить, що дружину трясе. Зітхнув, взяв свою чарку.
– Гаразд, Іване Іллічу, – сказав він вагомо. – Хто старе згадає… Ми приїхали, бо Настя місця собі не знаходила. Вона добра у вас. Занадто добра. Давайте за зустріч.
І тут Васиоь-молодший онук раптом запитав дзвінко:
– Діду, а чому у тебе сокири на ґанку немає? Мама розповідала…
Настя смикнула його, зблідла:
– Василю! Їж!
А дідусь подивився на онука, гірко посміхнувся:
– Згнила сокира, онуче. І злість моя згнила. Залишилася одна труха. Я тобі завтра краще ліс покажу. Живий ліс.
Лід танув повільно. Три дні вони жили, звикали заново. Іван намагався догодити, але боявся зайве слово сказати.
На третій вечір прийшла Настя до мене в медпункт. Очі червоні, втомлені.
– Тітонько Валя, – каже, – дайте чогось від серця. Мені важко.
Я налила їй чаю з м’ятою.
– Що, не відпускає образа?
– Не відпускає, – зізналася вона, стискаючи чашку. – Дивлюся на нього – старий, жалюгідний, метушиться… Шкода його до сліз. А як згадаю той дощ, і як він кричав «Прокляну!»… Всередині все стискається.
Адже я, тітонько Валя, їхала сюди і думала: ось скажу йому все! Все висловлю! Як я голодувала в гуртожитку, як плакала, коли Варя народилася, а привітати нікому…
– І що? – питаю. – Висловила?
– Не змогла, – зітхнула вона. – Побачила його спину зігнуту, руки ці тремтячі… Адже він сам себе покарав страшніше, ніж я могла б. Він 12 років у в’язниці жив, яку сам побудував. Навіщо я буду добивати?
– Це і є мудрість, Настя, – кажу я їй. – Пробачити – це не означає забути. Це означає пожаліти. Зрозуміти, що він не зі зла, а від своєї дурості, від страху. Він любив тебе, хворою любов’ю, але любив.
Настя помовчала, допила чай.
– Знаєте, сьогодні він Вареньці сапоги грів на печі. Перевіряв рукою, чи не гаряче всередині. Точно так само, як мені в дитинстві. Я побачила це – і мене відпустило. Трохи, але відпустило. Будемо жити, тітонько Валя. Заради дітей будемо. А там, дивись, і рана затягнеться.
Вони поїхали через тиждень, але обіцяли повернутися влітку. І повернулися.
Влітку Іван був уже іншим. Не переляканий старий, а господар. Сад привів до ладу. І, знаєте, сталося диво. Старі яблуні, які, здавалося, засохли, раптом зацвіли. Білою хмарою накрило двір.
Іду я якось повз, бачу: сидять вони на ґанку. Іван і Настя. Поруч, пліч-о-пліч. Не розмовляють, просто дивляться на захід сонця. Варя бігає по двору, вінок плете.
Іван побачив мене, помахав рукою. Обличчя спокійне, світле.
Настя посміхнулася мені. У цій посмішці був смуток, але не було більше злості.
– Семенівна! – кричить дід. – Заходь на чай з яблучним варенням! Настя наварила, прозоре, як бурштин!
Я зайшла. Ми пили чай на веранді, і пахло антонівкою, літом і спокоєм.
Розбиту чашку склеїти можна, кажуть. Тріщина залишиться, так. Але пити з неї можна. І чай в ній буває навіть смачнішим, тому що бережеш її більше, ніж нову.
Життя – воно коротке, як зимовий день. Моргнути не встигнеш – вже сутінки, вже ніч. Ми часто думаємо: «Встигну, потім пробачу, потім подзвоню, на свято приїду». А «потім» може і не настати. Дім може охолонути, телефон – замовкнути назавжди, а поштова скринька так і залишиться порожньою.
Спеціально для сайту Stories
