— Так, слухай мене уважно, Лізо. Дуже уважно, — Кирило нервово пройшовся по кімнаті, поправляючи манжети дорогої сорочки, яка сиділа на ньому так, ніби була взята напрокат для дуже важливого, але вкрай неприємного заходу.
— З тіткою Валею про роботу ні слова. Вона почне задавати питання про зарплату, потім зітхати, що її Славику так не щастить. Просто посміхайся і переведи тему на погоду. Зрозуміла?
Єлизавета, яка стояла перед дзеркалом у повний зріст, лише кивнула, вдягаючи в вухо довгу срібну сережку. Її темна шовкова сукня м’яко струмувала по фігурі, і в напівтемряві спальні вона здавалася зійшла зі сторінок глянцевого журналу.
Вона була спокійна і навіть трохи збуджена майбутнім вечором — першою великою зустріччю з усією його родиною в якості офіційної нареченої.
— Далі. Дядько Микола, — продовжив Кирило, не вгамовуючись. Він нагадував зараз не впевненого в собі фінансового аналітика, а школяра перед іспитом, який намагається завчити відповіді.
— Він не любить, коли жінки сперечаються або висловлюють свою думку з приводу політики, мистецтва, та й взагалі чого б то не було. Навіть якщо він буде нести відверту нісенітницю про світову економіку, твоє завдання — мудро кивати. Можеш вставити щось на кшталт «як цікаво» або «ніколи не думала про це з такого боку». І все.
Він зробив ще одне коло по кімнаті, кинувши тривожний погляд на годинник.
— З моєю двоюрідною сестрою Іркою краще взагалі не розмовляти. Вона обов’язково спробує тебе підколоти щодо віку або минулого життя. Просто ігноруй. Роби вигляд, що не чуєш. І найголовніше, Лізо.
Найголовніше — це мама. Що б вона не сказала, як би вона не подивилася, ти просто в усьому з нею погоджуйся. Хвали її кулінарні здібності, її смак, її зачіску. Це критично важливо. Від того, яке враження ти справиш на неї сьогодні, залежить, чи дасть вона свою згоду на наше весілля.
Сережка завмерла на півдорозі до мочки вуха. Рука Єлизавети опустилася. Вона дуже повільно, з якоюсь хижою грацією, повернулася до нього.
— Зачекай, — її голос був рівним і тихим, але в цій тиші містилося більше загрози, ніж у будь-якому крику.
— Давай по пунктах, щоб я нічого не пропустила. Тітка заздрісна, дядько — жінконенависник, сестра — отруйна стерво. А твоя мати, як я розумію, верховний суддя, який вирішує, чи гідний її сорокарічний син одружитися з жінкою, яку він обрав.
Я правильно зрозуміла суть цього вечора? Я повинна пройти кастинг у твого табору, щоб отримати роль твоєї дружини?
Кирило зніяковів. Він явно не очікував такої прямої і холодної реакції. Він розраховував на розуміння, на жіночу мудрість, на її любов до нього, зрештою.
— Ну, Лізо, ну що ти починаєш… Це не кастинг. Це просто… формальність. Потрібно справити правильне враження, ось і все. Вони люди старої закалки, для них важливі традиції. Я просто хочу тобі допомогти, щоб все пройшло гладко.
Його голос звучав жалюгідно і непереконливо. Він підійшов до неї, спробував взяти за руку, але вона відсторонилася, зробивши ледь помітний крок назад.
Вона мовчки підійшла до туалетного столика. Зняла другу сережку і акуратно поклала її поруч з першою. Потім її пальці повільно, без поспіху, обхопили обручку з великим діамантом. Вона стягнула її з пальця і з тихим, виразним стуком поклала на поліровану поверхню столика поруч із сережками. Цей звук пролунав у кімнаті як постріл.
— Знаєш що, Кирило? — сказала вона все тим же спокійним голосом, в якому не було ні краплі образи, тільки холодна констатація факту.
— Я нікуди не поїду. І заміж за тебе я не вийду. Шукай собі ту, яка погодиться брати участь у цьому цирку. А я в ньому навіть роль клоуна виконувати не збираюся.
Кирило кілька секунд дивився то на каблучку, що самотньо блищала на темному дереві столика, то на її непроникне обличчя. Першою його реакцією було здивування, яке змінилося роздратуванням. Він сприйняв це не як рішення, а як дешевий театральний жест, жіночу примху, покликану привернути увагу.
— Лізо, досить. Драму влаштовувати не будемо, — він видав короткий, нервовий смішок. — Я розумію, ти хвилюєшся, але це вже занадто. Одягайся, ми і так запізнюємося. Вони нас чекають.
Він простягнув руку, щоб взяти каблучку і, ймовірно, спробувати надіти її назад на її палець, завершивши цю безглузду сцену. Але її долоня швидко і владно накрила і каблучку, і сережки. Це був не захисний, а заборонний рух.
— Я нікуди не їду, Кирило, — повторила вона, і в її голосі з’явилася сталь. — Я думала, ти зробив мені пропозицію, тому що хочеш прожити життя зі мною. З тією, хто я є. А виявляється, ти шукав актрису на вакантну роль «правильної невістки» для затвердження у сімейній раді. Вибач, але я не проходила проби.
Його обличчя почало повільно червоніти. Посмішка зійшла, оголивши злість і розгубленість.
— Що ти несеш? Яка актриса? Яка рада? Це всього лише одна вечеря! Один вечір! Ти готова все зруйнувати через якусь дурницю? Через те, що я попросив тебе бути ввічливою з моїми рідними?
Він підвищив голос, переходячи від поблажливості до прямого звинувачення. Йому здавалося, що її поведінка — це найвищий ступінь егоїзму і неповаги.
— Дурниця? — вона посміхнулася, і в цій посмішці не було й тіні веселощів. — Кирило, ти щойно півгодини читав мені лекцію про те, як я повинна себе неповажати на догоду твоїй родині. Не говорити про свою роботу, тому що тітка Валя — невдаха. Мовчати в ганчірочку, тому що дядько Коля вважає жінок безмовними істотами.
І підтакувати кожному слову твоєї матері, немов я безмозгла лялька, тому що від цього залежить її «згода»? Це ти називаєш «бути ввічливою»? Ні, дорогий. Це називається «бути зручною». Безхребетною. Ніким.
Вона говорила тихо, але кожне слово було вивірене і влучало точно в ціль. Вона не захищалася. Вона розкривала його мотиви.
— Це моя сім’я! — випалив він, відчуваючи, що втрачає ґрунт під ногами. — Це повага до старших! Вони виростили мене, і їхня думка для мене важлива! Невже так складно це зрозуміти? Невже так складно просто потерпіти один вечір заради мене? Заради нас?
Це був його останній, найвідчайдушніший аргумент. Він апелював до її почуттів, до їхнього спільного майбутнього, намагаючись змусити її почуватися винною. І саме це стало останньою краплею. Єлизавета випросталася на весь зріст, і її очі потемніли від холодного гніву.
— Мені байдуже до твоєї рідні, мій любий! Я не збираюся підлаштовуватися під всіх твоїх тіток, дядьків, братів і сестер! Якщо ти цього від мене чекаєш, то нам краще взагалі скасувати весілля!
Вона вимовила цю фразу, винесену в заголовок їхнього сімейного життя, що не відбулося, з крижаним спокоєм. Слово «милий» прозвучало як ляпас.
— Це не вони — проблема, Кирило. Це ти. Ти, який настільки боїшся їхньої думки, що готовий засунути мене в прокрустове ложе їхніх уявлень про правильну жінку. Ти не шукаєш дружину і партнера. Ти шукаєш буфер між собою і своєю родиною.
Того, хто візьме на себе всі їхні удари, заздрість і дурість, залишаючи тебе в комфортній зоні «хорошого сина і племінника». Так ось, ця роль не для мене. Шукай іншу дурепу.
Він дивився на неї, не в силах вимовити ні слова. Всі його аргументи розсипалися в пил. Вона не просто відмовилася їхати на вечерю. Вона винесла йому вирок.
І в цей самий момент на тумбочці біля ліжка задзвонив його телефон, висвітивши на екрані до болю знайоме ім’я. «Мама».
Кирило завмер, застигнутий зненацька між холодним вироком Єлизавети і наполегливим викликом з того самого світу, який цей вирок і спровокував. Цей виклик не можна було проігнорувати.
Він кинув на Лізу благальний погляд, в якому змішалися паніка і надія на раптове диво. Вона лише ледь помітно повела плечем, немов струшуючи з себе залишки його проблеми. З глибоким зітханням, яке більше схоже на хрип, Кирило провів пальцем по екрану.
— Мамочко, привіт! — його голос прозвучав неприродно бадьоро, з тією фальшивою інтонацією, яку використовують діти, коли намагаються приховати розбиту чашку.
— Так, ми вже майже доїхали. Тут просто жахливі затори, уявляєш? У суботу ввечері, якийсь кошмар.
Він говорив, дивлячись у стіну, ніби боявся зустрітися з глузливим поглядом Єлизавети. Вона ж, не приховуючи, спостерігала за ним. Вона не злилася, не тріумфувала. Вона вивчала його з відстороненим, майже науковим інтересом.
— Кирило, не вигадуй, — пролунав з трубки владний, металевий голос Антоніни Петрівни. Голос, який не допускав заперечень. — Які затори від вас у наш бік? Де ви?
— Ми… Ліза себе не дуже добре почуває, — випалив він першу-ліпшу відмовку, що спала на думку, одразу розуміючи, що зробив тактичну помилку. Він втягнув її у свою брехню, зробивши її мимовільною співучасницею. — Голова розболілася. Ось, збиралися, і тут… Думали, може, таблетку вип’є, і поїдемо.
Єлизавета повільно підійшла до крісла і сіла, закинувши ногу на ногу. Її шовкова сукня м’яко окреслила вигин коліна. Вона не зводила з нього очей. У її погляді не було ні співчуття, ні допомоги. Тільки холодне очікування. Вона чекала, як він буде викручуватися далі.
— Голова болить? — у голосі матері з’явилися сталеві нотки, замасковані під материнську турботу. — Щось серйозне? Тиск? Треба було відразу сказати. Чому ви мовчите?
— Та ні, нічого серйозного, просто втомилася, напевно, — мимрив Кирило, відчуваючи, як по спині стікає струмінь поту. Він заплутався. Він потрапив у пастку, яку сам же і поставив.
— Значить так, — вимовила Антоніна Петрівна, припиняючи його жалюгідні спроби виправдатися. Її тон не залишав простору для маневру. — Нікуди не їдьте. Раз у дівчинки голова болить, не можна її по заторах тягати. Сидіть вдома. Ми зараз з тіткою Валею викличемо таксі і самі до вас приїдемо. Провідаємо хвору. І заразом поговоримо. Чекайте.
Короткі гудки в трубці пролунали голосніше за похоронний дзвін. Кирило опустив руку з телефоном. Його обличчя було блідим, на лобі виступив піт. Він виглядав як людина, якій щойно оголосили, що до нього в квартиру прямує загін саперів для розмінування бомби, яку він сам і зібрав.
Він повернувся до Єлизавети. Його погляд був сповнений відчаю. Вся його удавана впевненість, всі його звинувачення зникли без сліду. Перед нею стояв не чоловік, а наляканий хлопчик, який зараз отримає від суворої мами.
— Лізо… благаю, — прошепотів він, роблячи крок до неї. — Будь ласка. Вони їдуть сюди. Давай просто… давай просто зробимо вигляд, що все в порядку. На одну годину. Я тебе прошу.
Одягни обручку. Посміхнися. Скажи, що у тебе боліла голова, але зараз вже краще. Одна година, і вони поїдуть. А потім ми все вирішимо. Будь ласка.
Він дивився на неї з такою надією, що на секунду їй стало його майже шкода. Але це почуття відразу зникло, змінившись крижаним презирством. Він досі нічого не зрозумів. Він все ще вірив, що проблему можна замаскувати, сховати під килим, відкласти на потім.
Вона повільно встала з крісла, підійшла до нього майже впритул і подивилася йому прямо в очі.
— Звичайно, Кирило, — промовила вона тихим, вкрадливим голосом. — Я з нетерпінням чекаю на твою маму. Думаю, нам дійсно час познайомитися ближче.
Дзвінок у двері пролунав не просто голосно — він був різким, вимогливим. Кирило підстрибнув на місці, немов від удару струмом. Всю ту годину, що вони провели в мовчазному очікуванні, він метався по квартирі, як звір у клітці.
Він то підбігав до столика і дивився на каблучку, то починав беззвучно ворушити губами, репетируючи якісь жалюгідні, беззв’язні фрази. Єлизавета ж, навпаки, була втіленням спокою.
Вона переодяглася з шовкової сукні в елегантні брюки і кашеміровий джемпер — вбрання не для свята, а для ділової зустрічі. Зустрічі, на якій вона збиралася закрити провальний проект.
Коли пролунав дзвінок, вона навіть не здригнулася. Вона лише повільно підняла голову і подивилася на Кирила. У його очах був тваринний жах.
— Лізо, благаю, востаннє, — прохрипів він. — Не треба. Давай не будемо.
— Ти боїшся, Кирило? — запитала вона тихо, без жодної злісності. — Не бійся. Я не зроблю нічого такого, чого ти б уже не знав про мене. Я просто буду собою.
Вона сама пішла і відчинила двері. На порозі стояли дві жінки, які разюче відрізнялися одна від одної. Антоніна Петрівна, висока, підтягнута, з ідеально укладеним сивим волоссям і чіпким поглядом ревізора.
Поруч з нею — тітка Валя, пухка, з обличчям, на якому застигло вираження кислого невдоволення.
Антоніна Петрівна не дивилася на Єлизавету, вона проводила візуальну інвентаризацію: від зачіски до взуття, оцінюючи і виносячи вердикт.
— Ох, а ми-то думали, тут без швидкої не обійдеться, — першою порушила мовчання тітка Валя, протискуючись у передпокій. — А ти квітнеш і пахнеш. Даремно тільки торт не взяли.
Кирило підскочив до них, метушливо допомагаючи зняти пальто.
— Мамо, Валя, проходьте. Лізо, це моя мама, Антоніна Петрівна. А це Валентина Ігорівна.
— То що ж сталося, дитинко? — Антоніна Петрівна нарешті удостоїла Єлизавету поглядом. Її голос був оманливо м’яким, але під оксамитом ховалася сталь. — Кирило сказав, що в тебе болить голова. Не схоже. Виглядаєш чудово. Напевно, просто не хотілося їхати до нас, старих?
Вона не питала, вона стверджувала. Це був перший постріл, пробний.
— Доброго дня, Антоніно Петрівно, Валентино Ігорівно, — Єлизавета говорила спокійно і рівно, ігноруючи провокацію.
— З головою все гаразд. Просто виникло невелике непорозуміння щодо формату вечора. Але тепер, коли ви тут, впевнена, ми все прояснимо. Проходьте до вітальні.
Цей хід збив їх з пантелику. Вони очікували виправдань, збентеження, винного белькотіння. А отримали запрошення від господині будинку, впевненої у своїй правоті. Вони пройшли в кімнату. Кирило метався між ними, пропонуючи чай, каву, воду, намагаючись заповнити незручну паузу метушнею.
— Нам не потрібен чай, синку, — відрізала Антоніна Петрівна, сідаючи в крісло, як на трон. — Ми приїхали поговорити. Ми просто хочемо зрозуміти, що тут відбувається і наскільки у тебе, — вона перевела погляд на Лізу, — серйозні наміри щодо мого сина.
Це було те саме слово. «Наміри». Немов мова йшла не про шлюб двох дорослих людей, а про комерційну угоду. І в цей момент Єлизавета зрозуміла, що час закінчувати. Вона встала, підійшла до камінної полиці і сперлася на неї.
— Мої наміри були найсерйознішими, Антоніно Петрівно, — почала вона, і всі в кімнаті замовкли. — Я збиралася вийти заміж за вашого сина. Але буквально годину тому з’ясувалося, що для цього я повинна відповідати цілому списку вимог.
Вона перевела погляд на тітку Валю.
— Вам, Валентино Ігорівна, наприклад, не сподобається моя робота і зарплата. Це буде зачіпати ваші почуття і нагадувати про не найщасливішого сина. Тому мені було наказано на цю тему мовчати.
Тітка Валя спалахнула і відкрила рот, але не знайшла що сказати. Єлизавета вже дивилася на Антоніну Петрівну.
— А вам, Антоніна Петрівна, я повинна була лестити і в усьому підтакувати. Хвалити ваш смак, навіть якщо він мені чужий.
Погоджуватися з вашою думкою, навіть якщо вона абсурдна. Тому що ви тут вирішуєте, чи гідний сорокарічний чоловік власного життя. Я нічого не переплутала, Кирило? — вона кинула короткий погляд на нареченого.
Кирило стояв білий як полотно.
— Лізо, припини…
— А ви, — Єлизавета знову сфокусувалася на його матері, — прийшли сюди не мене провідати. Ви прийшли переконатися, що ваша власність — ваш син — все ще під контролем.
Так я вам скажу. Ви виростили не чоловіка. Ви виростили зручний додаток до себе. Людину, яка панічно боїться сказати «ні» своїй рідні. Він боїться вас більше, ніж кохає мене.
У кімнаті запанувала абсолютна тиша. Тітка Валя забула, як дихати. Антоніна Петрівна дивилася на Єлизавету з холодною люттю. Вона повільно підвелася.
— Кирило. Або вона, або ми. Вибирай, — промовила вона крижаним голосом.
Усі погляди спрямувалися на нього. Це була кульмінація. Момент істини. Кирило подивився на матір, потім на Єлизавету. У його очах була агонія. Він не зміг витримати її прямого, ясного погляду і опустив очі на підлогу.
— Мамо… не треба так… — прошепотів він.
І в цьому шепоті було все. Його вибір. Його вирок. Єлизавета кивнула сама собі, немов переконавшись в очевидному. Вона мовчки розвернулася, пройшла в передпокій, взяла з своє пальто і накинула на плечі.
Каблучка так і залишилося лежати на столику в спальні. Вона обернулася в дверях.
— Вітаю, Антоніно Петрівно. Ви перемогли, — сказала вона без жодної іронії. Потім подивилася на закам’янілого Кирила. — Живи з цим.
Спеціально для сайту Stories
