– Тамара Сергіївна, можна я сьогодні раніше піду, – не піднімаючи очей від збентеження, попросила Люда. – Мені потрібно з сином в лікарню встигнути сходити. Мені, правда, потрібно.
– Можна, Людочка, – м’яко відповіла їй Тамара.- Я ж знаю, що ти просто так не тікаєш. Іди, звичайно.
Дівчина відразу підвела голову і вдячно подивилася на свою начальницю. Тамару Сергіївну в їхньому колективі всі поважали. Вона була суворою, але справедливою. Красива, підтягнута, завжди акуратно одягнена.
Начальниця рідко посміхалася, але завжди була спокійною, ніколи не підвищувала голос. Її всі слухали, у неї завжди все виходило. І ніхто навіть не міг здогадатися, що місяць тому від неї пішов чоловік.
Тамара досі не могла повірити, що Валера зрадив її. Вони прожили душа в душу майже до срібного весілля. Навіть збиралися відсвяткувати це у відпустці, на морі. Але не встигли.
З доньками Тамара, звичайно, не буде забороняти йому спілкуватися, якщо Оля і Віка самі зможуть пробачити йому те, що він пішов від мами до молодої коханки.
Тамара не стала налаштовувати дівчаток проти батька, навіть виправдовувала його. Вона вважала, що в зраді чоловіка є і її вина. Раз загуляв, значить, вона була недостатньо хорошою дружиною, недолюбила, недогодувала.
Недогледіла, зрештою. Потрібно було більше займатися сім’єю, а не кар’єрою. Дочки були вже дорослі, обидві закінчили інститути і працювали. Тамара з Валерієм купили їм по однокімнатній квартирці і залишилися вдвох.
Ось і занудьгували. Тамара вся пішла в роботу, а Валерій захопився Юлею, з якою познайомився в спортзалі, куди його привів товариш. Валера орендував у місті квартиру і тепер живе з нею там.
Тамара після роботи насилу поверталася додому, в ці порожні темні кімнати. Вона відразу голосно вмикала телевізор і намагалася уявляти, ніби всі вдома, тільки зайняті кожен своїми справами. Це було важко, але не так сумно, як в реальності.
– Томка, привіт! – зателефонувала їй одного разу її двоюрідна сестра Галина. – Ти вдома? Я прийду? Хотіла поговорити з тобою.
Тамара навіть зраділа візиту сестри, хоч не сидіти одній у порожній квартирі.
– Діанка моя при надії, – відразу випалила Галя, ледь встигнувши сісти на високий табурет за кухонним столом, – І ця дурепа навіть не знає від кого! Може, і знає, але мовчить! Ось вирощуєш, виховуєш, а вона на тобі, замість того, щоб за пристойного хлопця заміж вийти, тиняється по цих клубах, додому під ранок тільки з’являється.
Ще й розповіла пізно, переривання вже не зробити. Доведеться народжувати. Загалом, вирішили ми дитину в пологовому будинку залишити. Як думаєш, потім проблем не буде?
Не трапиться так, що колись ця дівчинка, УЗД показало, що дівчинка буде, звідкись дізнається, хто її мама і буде ходити гроші з нас вимагати, на квартири наші претендувати?
Тамара слухала сестру завмерши і, здавалося, забувши дихати.
– Галю, ти в своєму розумі? – нарешті промовила вона. – Як залишити? Це ж твоя онука, твоя кров!
– Ой, не наша, – скривившись, відмахнулася Галина. – Взагалі, не знаємо чия. Не треба нам такої кровинки, обійдемося. Так що ти думаєш?
– Галю, віддайте її мені. Нехай твоя Діана відмовиться, а я удочерю. Будь ласка. У мене на неї своїх грошей вистачить, і квартира у мене є.
– Ще чого, – пирхнула Галина.- Це ти зараз так говориш, а потім їй все розповіси і нам віддуватися доведеться?
– Від мене вона нічого не дізнається, клянуся, якщо ви самі потім не проговоритеся. Ти згодна?
Галина довго сумнівалася, але Тамара змогла вмовити і сестру, і її дочку. Проблема постала інша. З Валерою Тамара ще не розлучилася, він не наполягав, у неї ж не було сил братися за це, а для усиновлення обов’язково була потрібна його згода.
Бачитися з чоловіком для Тамари було важко, до того ж вона була впевнена, що він не погодиться, йому потрібно було будувати нову сім’ю, а не займатися чужими дітьми. Тому Тамара, за допомогою зв’язків і дуже дорогих подарунків, домовилася про те, що їй дозволять забрати дівчинку, але тільки під опікунство. Жінка була рада і цьому.
Діана народила здорову дівчинку і, навіть не здригнувшись, написала від неї відмову.
Тамара дуже переживала, поки оформлялися документи, але її дуже підтримували її дочки, Оля і Віка. Дівчата теж не розуміли, як можна було свою рідну дочку віддати комусь, і це при тому, що Галина і Діана були досить заможними. Так, мабуть, замість сердець у них давно билися пачки купюр.
Забравши, нарешті, дитину з пологового будинку, Тамара не стала кидати хорошу роботу. На перші пару років, до дитячого садка, вона попросила доглядати за Алісою свою сусідку, Лідію Марківну, яка багато років пропрацювала медсестрою.
Лідія Марківна була дуже доброю людиною і ще дуже енергійною жінкою, вона дуже ображалася на своє керівництво, що її випровадили на пенсію. Тому із задоволенням погодилася на пропозицію Тамари, особливо якщо врахувати, що та їй пообіцяла непогану оплату.
Сама ж Тамара більше не думала про відхід чоловіка, про свою самотність, у неї по-новому загорілися очі, забурлила енергія, у неї з’явився новий сенс життя.
Тамара тепер після роботи просто летіла додому, у свою затишну квартиру, де на неї чекала маленька Аліса, чудова дівчинка з блакитними очима і кучерявим пшеничним волоссям.
Оля і Віка часто приходили до матері, щоб погратися з малятком, вони полюбили дівчинку як рідну з перших днів.
Аліса росла веселою, доброю дівчинкою. Вона рано навчилася ходити, розмовляти. Читати почала в чотири роки, в п’ять вже грала з мамою Томою в шахи. У дівчинки була чудова пам’ять, вона дуже легко запам’ятовувала вірші, сама вигадувала казки.
А головне, вона дуже любила свою сім’ю, маму і сестричок, Олю і Віку.
У день, коли дівчинці виповнилося шість років, під час бурхливих веселощів, коли кілька діток, запрошених на іменини, голосно реготали над жартами аніматора, раптом пролунав дзвінок.
Тамара відкрила двері і побачила на порозі свого чоловіка, Валерія. Він стояв з таким жалюгідним виглядом, що жінка відразу зрозуміла: нове життя у нього не склалося. Тамара навіть заглянула за його спину, чекаючи побачити там сумку з речами, Валерій помітив це і знизав плечима:
– Я хотів, але ти ж мене не пустиш.
– Чому не пущу? – мило посміхнулася йому у відповідь Тамара, – Заходь. У нас сьогодні свято, Алісці виповнилося шість. Це моя дочка, якщо ти не в курсі.
– Я в курсі, дочки розповідали. Ось тільки про день народження я не знав. Я зараз прийду, – і він швидко побіг вниз по сходах.
Повернувся Валерій через пів години з величезною коробкою, в якій був справжній будинок для Барбі. Коли Аліса побачила подарунок, то навіть завищала від радості, а дівчатка-гості із заздрістю зітхнули.
– Ти стала така красива, – трохи з сумом сказав Валерій, коли діти втекли назад до аніматора.- Немов помолодшала. Напевно, від шанувальників відбою немає?
– Дурниці, – знизала плечима Тамара. – Ніхто мені не потрібен, у мене є Аліса і мені цього достатньо.
– Можна я буду приходити до вас? В гості, – обережно запитав Валерій і тут же додав, не чекаючи питання: – Я пішов від Юлі, не зміг більше. Не буду говорити нічого поганого про неї, просто це не моє життя, і вона не моя жінка. Свою жінку я, на жаль, втратив. Але… – він завагався. – Я все ж спробую її повернути, нехай через деякий час, але я не здамся.
– У мене є дочка, – схиливши трохи набік голову, сказала йому Тамара, – І вона не від тебе.
– Я люблю тебе за те, що ти така, як є, якби ти дозволила Галині кинути онуку в пологовому будинку, я б перестав тебе поважати. Ти не уявляєш, як я хочу, щоб твоя дочка назвала мене татом!
З того дня Валерій став часто приходити до Тамари і Аліси. Він у всьому допомагав їм, і матеріально, і по дому. Возив дівчинку на підготовку до школи, в басейн. Як він встигав і працювати, і займатися Алісою, Тамара навіть уявити не могла, і це її підкуповувало.
Вона ще не пробачила чоловіка, з яким, до речі, так і не розлучилася, але й не проганяла його, все більше розуміючи, що знову тягнеться до нього душею.
І, схоже, не тільки вона, а ще й Аліска. А Оля з Вікою цьому тільки раділи.
– Томка, – пролунав одного разу голос Галини в телефоні. – Як там наша дівчинка? Здорова?
Тамара завмерла, вона не розуміла, навіщо дзвонить її двоюрідна сестра, майже сім років вона не з’являлася, не цікавилася дівчинкою, і раптом цей дзвінок. Що ще задумали ці пройдисвіти? Тут вже точно, що нічого хорошого.
– А що це ти про онуку згадала, Галина? Ти ж хотіла її геть забути.
– Та Діанка моя заміж вийшла, три роки вже як. А дітей все немає. Вона перевірилася, виявилося, що після однієї хвороби нехорошої народити вона вже не зможе.
Чоловік її надумав дитину з дитбудинку взяти, інакше, каже, розлучення. А ми чужу не хочемо, та й навіщо вона нам, якщо своя дочка є, рідна? Діана йому розповіла про Алісу, він погодився її виховувати. Так що ми вирішили нашу дівчинку у тебе забрати, ти ж її без згоди чоловіка оформила, я легко у тебе її відсуджу, якщо сама не віддаси.
– Не відсудиш, Галочка, – спокійно відповіла їй Тамара. – Валера вже півроку, як дав свою згоду, і ми Алісу удочерили. Законно. Так що нічого у вас, на щастя, не вийде, та й не можна таким, як ви, дітей довіряти. А твою Діану Бог покарав за те, що вона рідну дитину, як непотрібний модний журнал, викинула. Ось нехай і живе з цим.
– Ви не маєте права! – завищала в телефон Галина, але Тамара спокійно відключилася.
Вона подивилася на торт, який щойно купила в кондитерській крамниці з нагоди чудового виступу Аліси на шкільному концерті, а потім на Валерія і доньку, які стояли біля машини, чекаючи на Тамару.
– Красива у нас мама, правда, малюк? – повернувшись до Аліси, запитав Валерій.
– Так, тату, дуже красива, – дзвінко відповіла йому дівчинка і, хитро примружившись, зморщила свій кирпатий носик.
Валерій ледь не задихнувся від щастя, адже Аліса вперше назвала його татом, він підхопив дівчинку на руки і легко закружляв.
Тамара з посмішкою дивилася на них, а Валера, опустивши Алісу на асфальт і притиснувши її до себе, раптом твердо сказав:
– Ми тепер знову одна сім’я! І будемо жити разом, правда, донько? – він обійняв однією рукою Алісу, а іншою Тамару і додав: – І заперечення вже не приймаються!
– А я і не проти, – посміхнулася Тамара. – Ми не проти…
Спеціально для сайту Stories
