Рішення розлучитися після сорока років спільного життя було обопільним.
— Ти точно все заповнила? — Федір м’яв у руках заяву, ніби перевіряв не слова, а саму необхідність цього.
— Все, як у зразку. Я тричі перевірила. — Валентина не дивилася на нього, очі втупилися у вікно.
— Ми не поспішаємо?
— Ми вже сорок років поспішаємо, Федоре. Просто повільно.
Він посміхнувся. Криво, безрадісно.
— Ну так. Все робимо з розумом. Навіть розвалюємося культурно.
У кабінеті запала тиша. Секретарка за столом гортала папери, вдаючи, що не чує.
— Якщо все вказано правильно, підписуйте, — сказала вона нарешті безбарвним голосом. Вони підписали. Майже синхронно.
— У вас є час, щоб передумати. — Додала секретарка. Валя підвелася першою. Пальто накинула різко, ніби скидала з себе минуле.
На вулиці було похмуро, повітря було густим, як перед грозою.
— І все? — Федір зупинився на сходах.
— А що ти хочеш?
— Не знаю. Ти стоїш, ніби після візиту до стоматолога вийшла на вулицю.
— Як дотепно, якщо не знати, що ти був моїм лікуючим стоматологом всі ці роки. — Розсміялася Валентина.
— Мене завжди турбувала твоя посмішка. — Відповів Федір. Фраза вийшла двозначною. — Оскільки я сьогодні без машини, то підемо на зупинку.
— Так нецікаво. Мені подобається, як ти бурчиш. Та й часу разом проведемо більше.
Валя пирхнула, але нічого відповідати не стала.
В очікуванні автобуса стояли, як чужі, яким раптом стало нічого обговорювати.
Додому повернулися швидко. Не було пробок. Вхідні двері скрипнули, як завжди. Федір пройшов вперед, звично кинув ключі на маленький столик у передпокої.
— Чай будеш? — запитала Валя.
— Давай, — кивнув він, знімаючи куртку.
Валентина наливала воду в чайник, Федір сів за стіл і взяв у руки газету. Все відбувалося так, ніби нічого не сталося.
— Я склала список, — сказала вона, дістаючи чашки і ставлячи на стіл.
— Який?
— Ну, хто що забирає.
Він підняв брови.
— Так відразу?
Вона вийшла з кухні і повернулася з паперами. Акуратно розклала перед чоловіком аркуші.
Федір читав списки, поки Валя заварювала чай. Новий комод, посуд, статуетки, вази — їй.
Крісло, диван, інструменти, медичні довідники — йому. Холодильник залишається в квартирі, нехай вирішує дочка. Книги поділять за алфавітом.
Федір, ще раз пробігши очима по списках, присвиснув.
— Кавомолка? — запитав він, втупившись у рядок.
— Моя. Вона від моєї матері.
— Серйозно? Ми ж разом купували, коли вперше вирішили злітати в іншу країну. Ти знала, як я люблю каву, і зробила тоді мені подарунок.
— Я вже забула. Тоді нехай буде твоя. Мені вона не потрібна.
Він дивився на неї, ніби бачив вперше. Вона стояла з чашкою, спокійно, стримано, і щось у цій рівності його дратувало.
— Ти хочеш все зробити правильно, так? Чесно. Тільки ось чесно було б сісти і поговорити. А ці ось списки… Зрештою, ми не вулицю ділимо, а… життя виходить.
— Ми говоримо. Зараз.
— Це не розмова. Це поділ.
— Залиш собі кавомолку, Федь. Хочеш? І все інше забирай.
Він взяв чашку, яку подала йому дружина, зробив ковток.
— А навіщо? Мені нічого не потрібно. Могла б не складати ніяких списків. Сама знаєш, що все тобі віддам.
Вона не відповіла. Тільки повернулася і вийшла з кухні. Тихо, майже безшумно. Як і останні роки.
Федір залишився на кухні. Допив чай, поставив чашку в раковину, не сполоснувши. Відкрив дверцята буфета. Взяв банку з гречкою. Закрив. Відкрив знову, поставив назад. Нервував, місця собі не знаходив, роблячи марні рухи.
Сьогодні навіть газету читати не хотілося. Зазвичай за читанням новин він забував про всі проблеми.
На полиці, за чайними коробками, він раптом побачив стару чашку. Білу, з облупленим золотим кантом, з якої Валентина колись пила каву вранці. Він зберігав її, хоча чашка давно була тріснута. Вона колись сказала:
«Не викидай. Речі, які пережили тріщини, стають міцнішими». Він тоді не зрозумів, що вона має на увазі, тому що в її фразі не було логіки. А зараз сенс дійшов і стало тільки гірше.
Увечері зателефонувала дочка. Її голос був сухим і стриманим.
— Привіт, тату. Ви обіцяли посидіти завтра з онуком. Все в силі? Мама сказала, ви подали заяву?
— Так, — коротко відповів він. — Все в силі.
— Це жарт? Про розлучення…
— Ні.
— Тату, ви разом сорок років. У вас навіть у паспорті вже все стерлося. — Дочка важко зітхнула. Ви не зобов’язані бути щасливими кожен день, але це ж не привід… А може, ви просто не пробували по-справжньому поговорити? Як люди, які колись один одного обрали. А не як сусіди.
Федір мовчав, не знав, що відповісти. Дочка продовжила:
— Я не лізу, — додала вона тихіше. — Просто… боляче. Все це… Ви для мене були прикладом щасливого сімейного життя.
— Нам теж боляче, — сказав він. — Мабуть, приклад виявився поганим.
Пізно ввечері вони знову опинилися на кухні. Валя приготувала вечерю. Їли мовчки.
— Сіль там.
— Так. Дякую.
Федір посолив суп, але майже не їв. Було смачно, як завжди. Але апетиту зовсім не було.
— Я наступного тижня йду до терапевта, — тихо сказала Валя.
— Щось сталося?
— Ні. Просто давно треба було.
Він кивнув. Але не запитав, навіщо, що болить, що турбує. Не з байдужості. З звички.
— Ще я хочу піти на танці. Жінка з сусіднього під’їзду запросила. Для таких, як ми. Кому вже за п’ятдесят.
— Танці?
— Так. Пауза. Він знизав плечима.
— Добре. Чому б і ні.
Валентина поклала ложку. Подивилася на нього уважно.
— Раніше ти б хоча б запитав, що за танці. Або з ким. Або пішов би зі мною. Він дивився в тарілку.
— Раніше… ми були іншими.
— Так. А тепер я сама собі і чоловік, і співрозмовник, і глядач. У цьому і проблема.
Він закрив очі на секунду. Хотів заперечити. Не зміг. Вона була права.
Він не лягав спати відразу. Валентина пішла в спальню, закривши за собою двері. Ніби це вже не їхня спільна спальня, а її особиста територія, куди входити не можна.
Федір залишився на кухні. Він відкрив вікно.
Згадалася зима. Перша зима після весілля. Вони тоді переїхали в свою квартиру. Подарунок батьків. Всі свята тоді дивилися фільми, билися подушками, їли мандарини на кухні, ще без меблів. І сміялися, бо все було попереду.
Згадалася і поїздка на автобусі до Львова. Вона задрімала на його плечі, а він боявся поворухнутися, щоб не розбудити. Він тоді думав: «Так буде завжди. Я буду потрібний».
А потім… Він не міг сказати, коли саме це зникло. Не одним днем, не одним вчинком. Це було як повільне вивітрювання, спочатку перестаєш триматися за руку, потім дивитися в очі і питати:
«А що ти хочеш на день народження?», «А як ти себе почуваєш?», «Як проведемо вихідні?»
Він відкрив очі. Кухня та сама. Стіни ті самі. І він той самий, тільки ніхто більше не чекає, що він щось вирішить.
Валентині тієї ночі теж не спалося. Вона вимкнула світло, повернулася на бік, підклала долоню під щоку і завмерла. Подушка пахла пральним порошком, трохи чоловічим одеколоном, яким Федір користувався десятиліттями.
Він завжди пахнув однаково і цей запах вже став для неї рідним. Спочатку в спогадах спливла зовсім дрібниця: як він піднімався на п’ятий поверх пішки, тому що ліфт зламався, з ялинкою під пахвою, проклинаючи всіх на світі, але посміхаючись, як дурень.
— Неси зірку та іграшки! — крикнув він тоді, задихаючись. — Я більше не можу! Поставимо ялинку прямо в під’їзді. Будемо свято святкувати тут.
Потім як він одного разу приготував борщ. За книгою, яку купив у магазині. Борщ вийшов смачним, хоч і був пересолений.
— Це я сам!— Посміхався Федір, як школяр.
А потім… їхній перший вечір на дачі. Без світла. З однією єдиною лампою. Вони тоді тільки її купили. Меблі там були старі, фіранки — тимчасові. Валентина дуже боялася мишей, а він сказав:
— Дивись, якщо миша вийде, вона буде нашою першою гостею. Назвемо її Графинею.
— Чому Графинею?
— Щоб вона вселяла повагу. Раптом заведеться назавжди. Як представляти її родичам? Вона тоді сміялася, як дівчинка. Довго. До сліз. Ніяк не могла зупинитися.
І раптом їй стало боляче. Не через те, що все скінчилося, а через те, що колись було так добре.
Вона зітхнула, натягнула ковдру до підборіддя, але заснути так і не змогла.
***
Вранці Федір опинився на кухні раніше за неї. Варив яйця. Валентина увійшла в халаті, поглянула на каструлю, підняла брову.
— Яйця?
— Так.
— Ти ж їх терпіти не можеш. Він знизав плечима.
— Захотілося. Раптом смак змінився за ніч.
— Або ти. Чудеса в каструлі. Він посміхнувся.
— А ти чого зла? Погано спалося?
— Чудово. Тому що тепер я встаю без відчуття, що зобов’язана когось годувати.
— Ну так і не годуй. Тепер у нас свобода. Рівноправність. Вона підійшла до холодильника.
— Цікаво, ти цю рівноправність помітиш, коли тобі доведеться самому штопати шкарпетки.
— Не ношу штопані. Викину. Куплю нові.
— Ось, ось. Викидаємо і все. Зручно. Не лагодити, не берегти.
— Зараз ти про шкарпетки чи про нас?
— А що, є різниця?
— У нас все погано тому, що я яйця не ті варю і шкарпетки не штопаю. Логіка геніальна.
— Ні. Все погано тому, що ти розучився питати, як у мене справи. А як у тебе.
— А ти пробувала розповісти? Або, як завжди, чекала, що я сам здогадаюся?
— Так! Я чекала! Він втомлено посміхнувся. Вона подивилася на нього з тугою і промовчала.
— Дочка вчора просила приїхати посидіти з онуком. — Нарешті порушив тишу Федір.
— Я пам’ятаю. Ми візьмемо фрукти чи вперед ногами з порожніми руками? — буркнула Валентина, зачиняючи холодильник.
— Я думав, ти вже все передбачила.
— Ну так, як завжди. Я планую, ти їдеш пасажиром.
— А я думав, ми розлучаємося. Хочеш поїхати одна. Навіщо спільні візити до онука?
— Ми ж живі. Онук спільний. — З докором у голосі сказала Валя. Машина стояла біля під’їзду, вкрита жовтим пилом і розводами. Федір протер лобове рукою.
— Хоч би раз ти сказала: «Дякую, що везеш». Або: «Добре, що не забув».
— Дякую, що не забув.
— Нещиро.
— А ти спробуй сприйняти як є.
Вони їхали мовчки перші двадцять хвилин. Радіо служило фоном. Дорога була майже порожня. Валентина дивилася у вікно, Федір дивився вперед.
— А він уже каже «дідусь», — раптом сказала Валя. — Не «діду», не «так-так».
— Правда?
Вона кивнула.
— Дочка позавчора розповіла. Вони замовкли. На узбіччі промайнув старий кіоск. Зараз він був закритий, але колись вони там купували морозиво. У молодості. Разом.
Він проїхав повз, потім раптом сказав:
— Пам’ятаєш, ти там впустила склянку, і я тобі свою віддав.
— Ні.
— Ти брешеш. Ти його доїла, а потім сказала: «Хороші чоловіки діляться морозивом».
— Розумна була жінка. Де вона тепер?
Він не відповів. І не потрібно було. Тому що в той момент вони обоє згадали, що не завжди були такими, як зараз.
Дочка зустріла їх з онуком на руках. Передала матері. Валентина, підхопивши його, поцілувала в щоку. Той хихикнув, ткнувся в її плече.
— Бааабааа! — закричав він.
— Хто тебе так навчив кричати? Ти ж майже професор!
— А це хто? Це хто такий серйозний? — Федір доторкнувся пальцем до носа онука, і той розсміявся.
— Дідуууу!
— Ось. Це я розумію.
Дочка дала вказівки і пішла у своїх справах. Валя з Федором залишилися сидіти з хлопчиком.
Коли онук заснув, вони залишилися вдвох у тиші. На кухні. Знову кухня. Тільки не їхня.
— Він дивиться на тебе, ніби ти центр Всесвіту, — тихо сказав Федір. Валентина кивнула.
— Це все тому, що я дивлюся на нього так само. Він поставив чашку, сів поруч.
— Коли ми були молодшими, мені здавалося, що у нас буде п’ятеро таких. Вона посміхнулася.
— Ти ледве з однією справлявся.
— Ну, так. Але я хотів. Дуже старався. Хотів бути потрібним.
— Ти і був. Знаєш, він сьогодні сказав: «Дід любить бабу».
— Що?
— «Дід любить бабу». Мабуть, десь почув. Я спочатку не знала, що відповісти.
— І що ти сказала? Валентина зітхнула.
— Сказала: «Іноді так. Іноді забуває». Він довго дивився в кухоль. Потім підвів очі.
— Я не забув.
Вони поїхали назад пізно ввечері. Радіо мовчало. Жоден з них не ввімкнув.
Валентина дивилася у вікно. Рука лежала на коліні.
— Завтра, якщо хочеш, можеш залишитися в спальні, — раптом сказала вона. — Мені не заважає. На дивані спати, напевно, не дуже зручно.
— Дякую. Я подумаю.
— Подумай. Не поспішай. Ми вже достатньо поспішали у своєму житті.
Він кивнув. З машини він вийшов першим, обійшов її і відчинив їй двері. Як раніше. Вона посміхнулася.
— Стара школа?
— Ні. Просто згадав, що це приємно.
— Так. Тобі чи мені?
— Виявляється, обом.
Вдома вона поставила чайник. Він мовчки вийняв дві чашки.
— Зелений?
— Нехай буде зелений.
— З медом?
— З медом.
Вони сиділи в кухні, як колись. За столом, не навпроти, а поруч. За вікном по підвіконню ковзав дощ — легкий, весняний.
— Я все ще не знаю, що з нами, — сказала вона. — Але поки ти поруч, можна почекати. Він подивився на неї.
— Я готовий. Почекати. Поговорити. Постояти на протязі, якщо потрібно. Тільки б не поодинці.
Вона не відповіла. Тільки трохи стиснула його руку на столі.
Наступного дня він знову прокинувся раніше. Тиша в квартирі була особливою. Він тихо зайшов на кухню, налив воду в чайник, потім задумався і поліз у шафу за сковорідкою.
Приготував яєчню. Він ніколи її не любив, але колись смажив для неї. Коли Валентина вийшла в халаті, з розпатланим волоссям, сонна. Федя вже ставив тарілки на стіл.
— Що це? — вона примружилася.
— Сніданок.
— Ти ж не їси яйця.
— А ти їси. У мене виникає відчуття дежавю. Ми вчора це обговорювали. Вона сіла за стіл. Вчора відмовилася від яєць, сьогодні вирішила не шкодити собі.
— Ти забув посолити.
— Спеціально. Хотів, щоб ти хоч щось виправила сьогодні. І, звичайно ж, щоб у тебе з’явився привід побурчати. Вона посміхнулася.
— Молодець. Плануєш весь день бути таким чарівним?
— Ні. Це хитрий план, щоб приспати твою пильність. Коли Валентина доїла яєчню, раптом несподівано сказала:
— Я подумала… Може, поки не поспішати з розлученням? Просто… пожити. Окремо, але не окремо. Він кивнув.
— Ніби ми на канікулах. Від шлюбу.
— Або в санаторії.
— Без путівки.
— З мінімальною культурною програмою. Валентина засміялася. Взяла зі столу брудні тарілки і поклала в раковину.
— Давай куди-небудь поїдемо. Не до когось. Не з ввічливості. Просто удвох. — Запропонувала вона. Він не обернувся, але його губи здригнулися.
— Я завжди хотів поїхати в Туреччину. Пам’ятаєш, говорив?
— Пам’ятаю. Коли ти про це говорив, то ще не вмів бронювати квитки.
— А тепер вмію. Вона повернулася до нього.
— Тільки, Федоре… якщо знову все піде не так, ми зупинимося. Ми не зобов’язані…
—Згоден. Не зобов’язані. Але чесно? Я не хочу руйнувати те, що є. Було нерозумно подавати на розлучення.
Валя кивнула. І в цьому кивку було набагато більше кохання, ніж у десятках «Я тебе кохаю» в їхній молодості.
— Сходиш до магазину за капустою? — Помивши посуд, запитала Валя. — Хочу сьогодні приготувати голубці.
— Ти ж їх не любиш.
— Але ти їх любиш.
Спеціально для сайту Stories
