Того ранку я прокинулася від дзвінка будильника як завжди – о пів на сьому. За вікном повільно світліло січневе небо, а в хаті було тихо та прохолодно. Старі половиці ледь чутно поскрипували під ногами, коли я йшла на кухню. Тут кожен звук був знайомий з дитинства – ось ця дошка біля вікна завжди рипіла голосніше за інших, а та, що біля грубки, видавала якийсь особливий, співучий звук.
Я машинально поставила чайник і завмерла біля вікна, дивлячись на засніжений садок. Яблуні, які тато посадив ще в рік моєї появи на цей світ, стояли, закутані снігом, наче в пухнастих білих шубах. Мама завжди казала, що ці дерева, як ще одні мої сестри, ростуть разом зі мною. Дзвінок у двері пролунав так несподівано, що я здригнулася.
У таку рань зазвичай ніхто не приходив. Накинувши старенький мамин халат, я пішла відчиняти. На порозі стояла Тетяна – моя старша сестра. В елегантному сірому пальті та з ідеальною укладкою, вона здавалася недоречною в цьому старому будинку з його скрипучими половицями та потертими шпалерами.
— Олю, нам треба поговорити, – без передмов почала вона, проходячи до передпокою і знімаючи чоботи. – Я вчора зустрічалася з ріелтором.
Серце тьохнуло. Я знала, що ця розмова рано чи пізно відбудеться, але все одно виявилася не готовою.
– З яким ще ріелтором? – Мій голос пролунав глухо.
Тетяна пройшла на кухню, де все ще шумів забутий мною чайник, і сіла за стіл – туди, де завжди сидів тато.
— Слухай, минуло вже півроку. Потрібно щось вирішувати із будинком. Ти ж розумієш, що тобі його не потягнути? Податки, комуналка, ремонт даху.
– Я впораюся, – перебила я, відчуваючи, як до горла підкочує ком.
— Зараз можливо, але будинок потребує постійних вкладень. Ріелтор каже, що зараз дуже хороший час для продажу. Район перспективний, все дорожчає.
— Я навіть не встигла вийти заміж, а ти вже розпоряджаєшся нашим житлом? – вирвалось у мене.
Я сама не очікувала, що скажу це так різко, з такою образою. Тетяна замовкла на півслові. У кухні повисла важка тиша, порушувана тільки цоканням старого годинника – того самого, що тато відремонтував незадовго до інсульту.
— До чого тут твоє заміжжя? – нарешті промовила сестра. – Олю, тобі 28. Настав час починати жити своїм життям, а не чіплятися за минуле.
– Це не минуле! – я відчула, як зрадливо тремтить голос. – Це наш дім, Тетяно. Тут кожен куточок зберігає спогади про маму та тата. Тут ми виросли. Як ти можеш так просто.
— Саме тому, що це наш дім, – перебила Тетяна, – я й хочу, щоб все було по-чесному. Половина твоя, половина моя. Продамо, розділимо гроші, і кожна розпорядиться своєю часткою, як вважає за потрібне.
Я дивилася на сестру і не впізнавала її. Коли вона встигла стати такою практичною? Де та Тетяна, яка заплітала мені косички і захищала від задир у дворі? Яка вчила мене кататися на велосипеді і робила уроки, коли мама затримувалася на роботі?
– Іди, – тихо сказала я. – Будь ласка, просто йди.
Тетяна встала, обсмикнула своє бездоганне пальто.
– Подумай над цим, Олю. Я зателефоную за кілька днів.
Коли двері за нею зачинилися, я продовжувала стояти посеред кухні, наче громом уражена. Гарячі сльози котилися по щоках, а у вухах все ще брязкотів голос сестри, такий холодний і чужий. Старий годинник відраховував хвилини з байдужою постійністю, ніби не помічаючи, як руйнується мій світ.
За вікном так само падав сніг, загортаючи яблуні в саду, а я відчувала, як разом з втечею сестри з дому немов пішла остання частинка тепла, яку залишили тут батьки. Наступні кілька днів я провела, як у тумані. Ходила на роботу, поверталася додому, механічно готувала вечерю… І постійно ловила себе на тому, що розглядаю знайомі до болю стіни, ніби намагаючись запам’ятати кожну тріщину, кожний вигин потертих шпалер.
Ось тут, біля дверей, тато щороку відзначав наш з Тетяною зріст – рисочки олівцем, а поряд дата. Я провела пальцями по останній позначці: «Оля – 16 років». Далі міряти перестали – я вже вважала себе надто дорослою для цього.
Господи, якою ж дурною я була! Скільки важливих дрібниць упустила, думаючи, що в нас ще буде час. Телефон задзвонив у п’ятницю ввечері. Я перебирала старі фотографії – сама не знаю, навіщо дістала цей альбом. Може, шукала у ньому відповіді?
– Оля? – голос Тетяни звучав незвично м’яко. – Як ти?
– Нормально, – збрехала я, захлопуючи альбом.
На останній фотографії ми всі вчотирьох стояли біля цих самих яблунь. Тато обіймав маму за плечі, я корчила пику, а Тетяна… Тетяна посміхалася так світло та щиро.
— Послухай, я маю тобі дещо пояснити, – у трубці почулося важке зітхання. – Справа не лише в хаті. У Сергія проблеми з бізнесом. Серйозні проблеми. Ми можемо втратити все…
Я мовчала. У голові крутилося: «А ми вже втрачаємо все. Прямо зараз».
— Нам потрібні гроші, Олю. Багато грошей. І швидко. Я знаю, що ти любиш цей дім, але… – вона затнулась. – Але це лише стіни. А Сергій – моя родина. Я мушу його врятувати.
– А я? – вирвалось у мене. – Хіба я не твоя сім’я?
У трубці повисла важка тиша.
— Звісно, ти моя сім’я, – нарешті промовила Тетяна. – Але ти доросла дівчинка, Оль. Настав час вже навчитися жити самостійно, а не ховатися в цьому старому будинку від реального життя.
Її слова вдарили болючіше за ляпас. Я схопилася з дивана, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки пальців.
– Сховатися? – Мій голос тремтів від обурення. – На твою думку, дбати про батьків усі ці роки – це ховатися? Бути поряд, коли мамі стало погано, носити передачі татові до лікарні – це ховатися? А де ти була, Тетяно? Де була ти зі своїм «реальним життям»?
– Я працювала! – у її голосі з’явилися злі нотки. – Я надсилала гроші! Думаєш, легко було розриватися між роботою, чоловіком та…
— І батьками, які тебе потребували? – Перебила я. – Так, мабуть, нелегко. Особливо коли вибираєш щось одне.
— Ти не маєш права судити мене! – Тетяна майже кричала. – Я робила все, що могла! А ти… ти просто застрягла у минулому. Думаєш, мама з татом хотіли б цього? Чи хотіли б бачити, як ти ховаєш себе в цьому будинку?
Я дивилася у вікно, де в сутінках гойдалися засніжені гілки яблунь. Мамині слова раптом спливли в пам’яті з лякаючою чіткістю: «Ці дерева – як ще одні твої сестри…»
— Знаєш що, Тетяно, – повільно промовила я, відчуваючи, як до горла підступають сльози, – може, ти й маєш рацію. Можливо, я справді застрягла у минулому, але краще так, ніж бути такою, як ти – готовою продати рідну домівку заради грошей.
– Це не …
Я натиснула відбій, не дослухавши. У кімнаті стало нестерпно задушливо. Відчинивши вікно, я жадібно вдихнула морозне повітря. Сніг повільно падав на підвіконня, танучи від тепла кімнати. Зовсім як мої сльози, які я не могла більше стримувати. Несподівано я зрозуміла, що вперше в житті по-справжньому ненавиджу свою старшу сестру.
Від цього усвідомлення стало ще болючіше. Я не спала всю ніч. Слова мами крутились у голові, змішуючись із спогадами. Ось ми з Тетяною гойдаємось на старих гойдалках, які тато зробив у саду. Ось вона вчить мене фарбуватись перед своїм випускним. Ось ми разом печемо мамин улюблений пиріг з яблуками. Над ранок я вийшла в сад.
Перші промені сонця пофарбували сніг у ніжно-рожевий колір. Яблуні, припорошені інеєм, здавалися кришталевими. Скільки разів ми збирали тут урожай? Скільки вечорів провели за чаєм із яблучним варенням? Діставши телефон, я набрала номер сестри. Гудки видалися нескінченними.
– Алло? – голос Тетян звучав насторожено. – Олю, що трапилося? Зараз шоста ранку…
— Приїдь, – сказала я. – Нам треба поговорити. По-справжньому поговорити.
Вона приїхала за годину. Без макіяжу, у старому светрі – зовсім не схожа на ту ділову жінку, що нещодавно приходила. Моя сестра. Рідна.
– Проходь, – я пропустила її в будинок. – Я каву зварила.
Ми сiли на кухнi. Тетяна крутила в руках чашку, не знаючи, з чого почати.
– Пам’ятаєш, – порушила я тишу, – як ми з тобою тут вистави ставили? Ти була принцесою, а я – феєю…
Вона посміхнулася:
— А мама з татом сиділи ось тут, на дивані, і аплодували кожному нашому виходу.
– Знаєш, я всю ніч думала, – я зробила глибокий вдих. – Про будинок. Про нас. Про все.
Тетяна напружилася, але промовчала.
— Ти маєш рацію – я справді застрягла в минулому. Чіплялася за ці стіни, бо боялася… боялася втратити останній зв’язок із батьками. З тобою.
— Олю… – почала вона, але я похитала головою.
– Дай договорити. Я зрозуміла одну важливу річ: спогади не живуть у стінах. Вони живуть у нас. У тому, як ти морщиш носа – зовсім як мама. У тому, як я сміюся – батьковим сміхом. – Я встала і підійшла до вікна: – Я згодна продати будинок.
Тетяна різко видихнула:
– Правда?
– Так. Але я маю умову, – я повернулася до неї. – Частину грошей я хочу вкласти у своє майбутнє. Відкрити невелику пекарню – пам’ятаєш, я завжди про це мріяла? Мамині рецепти, наші сімейні пироги.
— Олю… – в очах сестри блиснули сльози.
– І ще, – я підійшла до неї. – Я хочу, щоб ми взяли по саджанцю від татових яблунь. Посадимо їх біля наших нових будинків. Нехай ростуть далі.
Тетяна схопилася і міцно обійняла мене. Ми стояли так довго-довго, і я відчувала, як її сльози капають мені на плече.
— Пробач мені, – прошепотіла вона. – За все пробач. За те, що поїхала, що не була…
— І ти мені пробач, – відповіла я. – За образи, за докори…
За вікном розпочинався новий день. Перші сонячні промені пробивалися крізь засніжені гілки яблунь, розсипаючи навколо мільйони вогників, що іскряться. І раптом я відчула, як усередині розливається давно забуте почуття свободи – світле й чисте, як цей зимовий ранок.
Наче величезний тягар звалився з плечей. Ми розтиснули обійми і подивилися один на одного. У очах Тетяни я побачила своє відображення – ті ж мамині сіро-зелені очі, ту саму татову іскорку.
– Ну що, сестричка, – посміхнулася вона крізь сльози, – почнемо новий розділ?
Я кивнула, відчуваючи, як у грудях розливається тепло:
— Почнемо. Тільки тепер – разом.
Минув рік. Дзвінок над дверцятами пекарні брязнув, і я підняла очі від свіжоспечених булочок з корицею. На порозі стояла Тетяна, тримаючи об’ємний пакет.
– Вгадай, що я принесла? – усміхнулася вона, проходячи за прилавок і цілуючи мене в щоку.
— Дай подумати… – я принюхалася. – Яблука?
– І не просто яблука! – урочисто сказала сестра, викладаючи на стіл великі, рум’яні плоди. – Перший урожай із нашого саджанця. Уявляєш, лише другий рік, а вже плодоносить!
Я взяла яблуко, піднесла до обличчя. Знайомий з дитинства аромат залоскотав ніздрі – такий самий, як у таткових яблунь у старому саду.
– Пам’ятаєш, мама казала, що ці яблуні особливі? – Тетяна присіла на високий стілець біля вікна. – Що вони бережуть дух нашої родини?
– Пам’ятаю, – я почала нарізати яблука для пирога. – Знаєш, вона мала рацію. Дивись, як усе склалося – тепер ці яблуні ростуть у двох місцях, як і ми з тобою, але ми все одно разом.
Тетяна підійшла до вікна моєї пекарні, що виходить на невеликий садок. Там, серед квітучих петуній, ріс молодий саджанець – другий із тих, що ми викопали рік тому перед продажем будинку.
— А я боялася, що ми втратимо одне одного, – тихо сказала вона. – Коли все це почалося… з будинком, із боргами Сергія…
– Але ми впоралися, – я поклала руку їй на плече. – До речі, як у нього справи?
— Потроху вибирається. Знаєш, ця криза багато чому нас навчила. Наприклад, тому, що гроші – не найголовніше.
Я посміхнулася:
— А пам’ятаєш, як ти мені доводила протилежне?
— Пам’ятаю, – вона похитала головою. – І як ти тільки терпіла таку гидку старшу сестру?
— Ну, ти не завжди була гидкою, – піддражнила я її. – Іноді навіть дуже нічого.
Ми розсміялися, і я спіймала себе на думці, що давно не почувала себе такою щасливою. Пекарня процвітала – люди полюбили і мої пироги за маминими рецептами. Тетяна нарешті розплатилася з боргами і тепер частіше приїжджала у гості, а головне – ми знову стали близькими, як у дитинстві.
— Знаєш, що я думаю? – Тетяна допомагала мені розкочувати тісто для пирога. – Мама з татом були б раді бачити нас такими.
– Думаєш?
— Впевнена, – вона посипала корицею яблука – точно так, як робила мама. – Вони завжди казали, що головне, щоб ми трималися разом.
Я подивилася на фотографію на стіні – єдину річ, яку я забрала зі старого будинку. Ми вчотирьох біля яблунь, щасливі, усміхнені. Тепер ця фотографія не викликала болю – лише теплу подяку за все, що ми мали, і все, що є зараз.
— Ну що, – Тетяна надягла фартух, – допоможеш мені спекти той самий яблучний пиріг?
— Із нашими яблуками? – Усміхнулася я.
– З нашими.
Ми стояли пліч-о-пліч біля кухонного столу, розкладаючи шматочки яблука на тісто – зовсім як у дитинстві, коли допомагали мамі. За вікном шелестів листям молодий саджанець, обіцяючи нові плоди та нові історії, а я думала про те, як цікаво влаштоване життя: іноді потрібно щось відпустити, щоб знайти щось цінніше.
– Дякую тобі, – раптом сказала Тетяна.
– За що?
— За те, що не дала мені втратити найголовніше – сім’ю.
Я мовчки обняла сестру, відчуваючи, як сльози накочують – не гіркі, а світлі, як краплі ранкової роси на яблуневому листі. Мама мала рацію: ми справді як ці яблуні – ростемо в різних місцях, але коріння у нас одне. І плоди теж загальні.
