Дарина часто приходила до моєї доньки. Вони були однолітками. Дарина жила в сусідній квартирі. Батьки дівчинки часто прикладалися до чарки. Просто буквально не просихали. Це періодично доставляло різні проблеми. Шуміли, плутали двері – могли ломитися вночі в наші, будити Ярославу.
Ярославі поставили діагноз у сім років. Рабдоміосаркома. З тих пір ми часто жили в лікарнях. А коли відпочивали від лікування вдома, Дарина постійно тинялася у нас, чим мене страшенно дратувала. Я терпіла – аби Ярославі було добре.
Чоловік штовхав мене в бік:
– Натягни хоча б посмішку. Що з обличчям у тебе?
– Не можу. – схлипувала я. – Наша на волоску висить, згасає з кожним роком. А ця… за що ось їм така? Чому у них здорова красива дитина?
– Дякую б сказала. Вона грається з Ярославою. Піклується.
Це було правдою. А коли Ярослава слабшала і проводила час у ліжку, Дарина читала їй книжки вголос.
– А якщо вона зі своєї квартири заразу якусь принесе? Нашій-то багато не треба. – уперлася я.
Толя махав на мене рукою і виходив з кухні. Коли Ярослава тільки захворіла, нам відразу сказали, що шансів одужати у неї мізерно мало.
– Народите ще, поки не пізно. – прагматично порадив лікар. – Виживаність при такому діагнозі в середньому п’ять років.
Але у нас не вийшло народити іншу дитину. А займатися своїм здоров’ям – з’ясовувати, що та як – нам не було коли. Все життя перетворилося – ні, не на порятунок – на надію на порятунок. На нескінченні лікарні і короткі перепочинки. Так ми протрималися майже три роки. Доньці ставало все гірше.
Коли Ярослава засинала, Дарина приходила до мене в кухню.
– Давайте я допоможу вам, тітонько Свєта.
При цьому дивилася на мене такими голодними очима, що я починала виставляти на стіл все, що було в холодильнику. Дарина спочатку відмовлялася. Потім їла, як з голодного краю приїхала.
А я лаяла себе за те, що не здогадалася погодувати її раніше. Лаяла долю за те, що моя дитина вм…є, а ця он… лаяла себе за ці думки. Питання «За що?» залишалося без відповіді.
Семенченки продовжували вживати, як не в себе. Дарина весь час, поки Ярослава була вдома, проводила у нас. Майже весь.
Після школи відразу до нас. Вона сама по собі була хорошою, і не дратувала б мене, і навіть подобалася б мені, якби не нагадувала своїм існуванням і частою присутністю в нашому домі про несправедливість.
Чому у Семенченків, які вже, напевно, не пам’ятають, як їх звати, є така Дарина. А мені дісталася хвора дитина. Моя доля – лікарні та аптеки, страждати і дивитися, як згасає моя Ярослава.
Думаю, іноді Дарині вдома доводилося несолодко від батьків. Крізь стіну було чутно, як мати кричала на неї вечорами, можливо, і ображала. Але дівчинка ніколи не розповідала нічого про свою сім’ю. Про обстановку вдома. І жодного разу ні на що не поскаржилася.
Коли Ярославі стало зовсім зле і жодні варіанти лікування більше не допомагали, лікарі ухильно сказали, що краще їй побути вдома, з рідними.
– Останні дні? Ви це хотіли сказати? – зло запитала я.
– А ось це одному Богу відомо!
Але я розуміла: чудес не буває. Це було ще однією складовою нашого життя в останні три роки. Я намагалася вимолити у Бога диво. Зцілення для Ярослави. Не вимолила.
В останню ніч Ярослава сказала:
– Поспи поруч зі мною сьогодні, мамо.
Я чула за півметра від себе її переривчасте дихання, і сльози котилися по моїх щоках. Градом. Я довго стримувала ці сльози. Ми обидві відчували, що кінець близько. Але я не хотіла вірити. Навіть зараз не хотіла.
– Мамо, відпусти мене. Я так змучилася! – раптом сказала Ярослава.
– Про що ти, дитинко? Лікарі сказали, що можна буде зробити ще операцію. Трохи пізніше просто.
– Я не хочу ще операцію. Я просто втомилася.
Ми помовчали.
– Мамо, чому ти Даринку не любиш? Вона така класна! Моя найкраща подруга. Моя сестричка.
– Бог з тобою! Хто тобі сказав, що я не люблю?
– Мені так здається. Вона справді дуже хороша. – Ярослава подумала і додала. – Скажи Дарині, що я передам її прохання.
Після цього Ярослава заснула. Вона пішла тихо, уві сні. Без криків, без агонії. Вранці я довго сиділа, тримаючи її холодну руку і дивлячись у нікуди. Сліз більше не було. Я виплакала їх вночі.
Дарина прийшла після школи до нас. Побачила простирадло на дзеркалі і заплакала. Плакала, уткнувшись чолом у косяк.
– Гаразд. Я піду. Вибачте. – проридала вона.
– Зачекай. Зайди.
Я відвела її до кухні. Неслухняними руками зробила бутерброди, чай.
– Вона сказала, що передасть твоє прохання. Про що йдеться?
Дарина ахнула і закрила рот рукою.
– Кажи, – веліла я.
– Не можу. Мені соромно!
Але я була непохитна. І Дарина, щохвилини каючись, розповіла, що коли вони з моєю дочкою базікали про те, як Ярослава опиниться в царстві Божому, то попросить Бога дати Дарині інших батьків. Дарина в якийсь момент сказала, що хотіла б саме цього.
– Це погано. Я знаю. Мені соромно! – повторювала Дарина.
Мені стало її страшенно шкода.
– А чому ти попросила про таке? Напевно, злилася за щось на маму?
Дівчинка кивнула.
Через пару місяців до Семенченків за заявою зі школи з’явилася комісія з опіки і Дарину забрали. Вона не плакала. Мабуть, не думала, що там, куди її везуть, буде гірше. Толя покликав мене поговорити – він бачив всю процедуру.
– Цим взагалі плювати. Вони навіть не засмутилися. Забирають, і все.
– Навіщо ти мені про це говориш? – не зрозуміла я.
– Даринка кремінь. Знову не заплакала. Мабуть, тільки один раз плакала. Коли Ярослави не стало.
– Навіщо ти мені нагадуєш?!
Я розплакалася. Господи, що їм всім від мене потрібно?!
– Давай візьмемо її? Опікунство оформимо. Хороша дівчинка.
Я не вірила своїм вухам. Що він мені пропонує? Мій власний чоловік? Взяти до нас Дарину?
– Подумай. Чого б хотіла Ярослава. Подумай!
Я подумала. Він був правий, і я це знала. Але як мені полюбити цю дитину? Якщо вона завжди була для мене лише подразником. Як переломити себе в цій ситуації? Мати у неї вживає. Але хіба краще мати, яка не любить? Я подивилася вгору. Де ти там, Ярославочка? Чи змогла ти виконати прохання своєї подруги? І якщо змогла, то чому так вигадливо?
Я думала цілодобово. Мене мотало з боку в бік. Мені не дали нормально побути матір’ю, свій материнський інстинкт я не реалізувала. Народжувати ще мені було страшно. Я знала, який нестерпний біль – втрачати дитину. Та поки про це й мови не було. Але Дарина…
– Гаразд. – сказала я чоловікові в обід наступного дня. – Давай спробуємо дізнатися, що потрібно для оформлення опіки.
Через кілька місяців ми продали квартиру і купили іншу, подалі від колишнього місця проживання. Подалі від Семенченків. Перед переїздом я дві години ридала в кімнаті доньки. Їхати, попри все, було боляче. Болючіше, ніж бачити кімнату дочки щодня.
Нам вдалося стати опікунами Дарині. Толя сказав, що в майбутньому розраховує удочерити її. Семенченки продовжували вживати, тому я не виключала такого варіанту.
Я намагалася бути для Дарини хорошою матір’ю, але камінь за пазухою продовжував обтяжувати мої будні. Однак я нічим не видавала себе. Чого мені коштували спроби полюбити Дарину – ніхто не знав. Може, тільки Толя здогадувався, але я навчилася приховувати.
А через півроку, як грім серед ясного неба, з’ясувалося, що я чекаю дитину. Дарина чомусь стрибала до стелі.
– Ура! Ура! Ура!
Мені здається, саме тоді я посміхнулася їй щиро. Вперше.
– Ти чого стрибаєш? Думаєш, дитина – це весело?
– Так! Звичайно, весело, тітонько Свєта! Весело і круто!
Дарині вже виповнилося одинадцять, вона мені в усьому намагалася допомагати. Цей факт потихеньку розтоплював лід у моїх грудях.
Народився здоровенький хлопчик. Ми привезли його додому, поклали в ліжечко і метушилися в кухні.
– Як назвемо? Ярослав? – запитала Дарина.
– Ой, ні! – кольнуло серце. – Ні.
– Гаразд-гаразд.
Вона все бігала в дитячу і поверталася з доповідями.
– Спить!
– Очима крутить!
Я реготала.
– Що ти мелеш? Як він може крутити очима?
Дарина вкотре побігла до кімнати і закричала звідти. Я, кинувши все, побігла за нею.
– Що таке?
– Посміхається! Мамо, дивись, він посміхається!
Спеціально для сайту Stories
