Мою історію складно назвати унікальною. Вийшла заміж рано, в нас двоє дітей. Із чоловіком жили непогано, навіть заможно, але коли йому виповнилося 45, усе в момент змінилося.
Він знайшов собі молодшу даму і вирішив піти з сім’ї, але з порожніми руками йти негоже, тому він вирішив відсудити в мене частину будинку. Що в нього й вийшло. Діти тоді вже були дорослі.
Батька вони не засуджували, адже він доросла людина, має право на щастя. Ми продали наш спільний будинок, за свою частину грошей я купила собі невелику квартиру. Тоді діти вирішили, що мені потрібно їхати на заробітки.
Адже тут робити нічого, а так зможу їм допомагати. Тоді мені здалося, що це хороший варіант. Я змогла влаштуватися за кордоном. Працювала багато і важко, дітям відправляла і гроші, і продукти.
За роки роботи змогла купити дітям по квартирі. Син і донька часто мені телефонували, фотографії онуків надсилали. Але ось кілька місяців тому я зрозуміла, що більше не можу бути на заробітках.
Здоров’я почало дуже сильно підводити. Не можу вже працювати як раніше. Вирішила, що приїду додому, у свою маленьку квартиру, і буду якось крутитися тут. Я повернулася кілька місяців тому.
Але діти до мене не заходять, майже не телефонують. Виявляється, вони на мене образилися, за те що я вирішила не їхати більше на заробітки. За ці роки вони звикли, що я їх забезпечувала всім, а тепер жити інакше не хочуть.
Мені гірко від цієї думки. Адже я старалася для них, квартири їм купила. Але ображаються вони при цьому на мене, а ось із батьком чудово спілкуються. Хоча він їм нічого не дав, тільки забрав частину будинку.
Але він хороший, а мати погана. Він міг вибрати жити для себе, а я, очевидно, ні. Хочеться зрозуміти, що я зробила не так? Як так вийшло, що мої діти, яким я все віддала, такі невдячні?
