Наталя підхопила чергову коробку і попрямувала до сходів. Роман йшов слідом, несучи відразу дві сумки з речами.
— Обережніше з цією коробкою, — попередив Роман. — Там посуд бабусі.
— Впораюся, — посміхнулася Наталя, міцніше притискаючи коробку до себе.
До весілля залишалося всього два місяці. Наталя вже вибрала сукню. Замовила ресторан. І розіслала запрошення. Роман виявився саме таким чоловіком, про якого вона мріяла. Турботливий, уважний. Готовий допомагати в усьому.
— Остання партія. Тепер офіційно живемо разом.
Наталя обійняла нареченого. Від Романа пахло її улюбленим одеколоном.
— Я така рада. Нарешті ми будемо засинати і прокидатися разом щодня.
Від приготування вечері Наталю відволік дзвінок у двері. Роман пішов відкривати.
— Братику! — пролунав гучний голос із передпокою. — Ну що, обживаєтеся тут?
У кухню увійшов Роман, а за ним — його старший брат Сергій. Високий, широкоплечий, з упевненою ходою людини, яка звикла бути в центрі уваги.
Сергій окинув її оцінюючим поглядом з голови до ніг. Наталії стало неприємно від цього огляду.
— Так ось хто окрутив мого молодшого, — посміхнувся Сергій, проходячи до вітальні без запрошення. — Непогана квартирка. Однокімнатна?
— Двокімнатна, — поправив Роман.
— Пощастило тобі, брате, — Сергій розвалився на дивані. — Квартира у власності дружини. Що ще для щастя потрібно?
Наталя напружилася. Ніби Роман одружується з нею через квартиру.
— Ми кохаємо одне одного, — холодно промовила вона. — Квартира тут ні до чого.
— Звичайно, звичайно, — Сергій підняв руки в примирливому жесті. — Я ж нічого такого не мав на увазі.
За вечерею Сергій поводився як господар. Критикував приготовану їжу, давав поради, як краще обставити квартиру, розповідав історії з дитинства Романа, виставляючи того в невигідному світлі.
— А пам’ятаєш, як ти в п’ятому класі спіткнувся і розтягнувся на уроці на очах у всіх? — реготав Сергій.
Роман почервонів, а Наталя стиснула виделку так міцно, що побіліли кісточки пальців.
— Думаю, Роману не дуже приємно згадувати про це, — зауважила вона.
Сергій подивився на неї з подивом.
— Та годі тобі, це ж сімейні байки, — відмахнувся він. — Між своїми можна і посміятися.
Після весілля життя потекло розмірено. Але спокій тривав недовго. Сергій почав заглядати до них все частіше.
— Привіт, молодята! — в черговий раз ввалився він без попередження.
Наталя зітхнула, відкладаючи книгу. Вихідний день, який вона планувала провести з чоловіком, знову виявився зіпсованим.
— Слухай, Ромка, — Сергій присів на підлокітник крісла. — Мені тут до зарплати не дотягнути. Позич п’ять тисяч.
— Звичайно, — Роман поліз за гаманцем.
Через тиждень Сергій прийшов знову.
— Братику, виручай. Сім тисяч даси? — він навіть не привітався з Наталією.
— Сергію, ти ж п’ять ще не повернув, — обережно зауважив Роман.
— Поверну все разом, — відмахнувся Сергій. — Ну що, допоможеш чи ні?
Роман знову дістав гроші. Наталя прикусила губу, стримуючись.
Одного ранку за сніданком Роман повідомив новину.
— Сергія вчора звільнили, — сказав він. — Керівництво до нього чіплялося давно.
Наталя кивнула, відпиваючи чай. Історія знайома, багато хто через таке проходив.
— Знайде роботу, — спокійно відповіла вона.
Але Сергій не поспішав шукати роботу. Замість цього він почав приходити до них щодня. Спочатку просто заглядав поговорити. Потім став залишатися на вечерю.
— Наталю, а що у нас сьогодні на вечерю? — запитував Роман, а Сергій уже сидів за столом.
Минуло два місяці. Сергій тепер не просто вечеряв — він почав залишатися на ніч.
— Вже пізно, переночую у вас на дивані, — говорив він, і Роман погоджувався.
А вранці Сергій не поспішав йти. Снідав разом з ними, потім сидів у вітальні, йшов тільки до обіду.
— Роман, нам потрібно поговорити, — Наталя дочекалася, коли вони залишаться вдвох у спальні. — Твій брат практично живе у нас.
— У нього складний період, — Роман відклав телефон.
— Складний період триває вже два місяці, — Наталя сіла на край ліжка. — Ми витрачаємо на їжу в півтора рази більше.
— Наталю, це ж мій брат, — Роман нахмурився. — Сім’я повинна підтримувати один одного.
— А я для тебе не сім’я? — вирвалося у Наталії. — Моя думка не важлива?
— Не перекручуй. Сергій знайде роботу, і все владнається.
Наталя лягла, відвернувшись до стіни. Всередині все кипіло від образи.
З кожним днем присутність Сергія ставала нестерпнішою. Наталя прокидалася — він уже на кухні. Готувала вечерю — він у вітальні. Хотіла провести вечір з чоловіком — Сергій тут як тут.
Наталя готувала вечерю, нарізаючи овочі. З вітальні доносився сміх — брати дивилися телевізор. Ніж зісковзнув, і Наталя ледь не порізалася. Руки тремтіли від напруги.
— Наталю, чайник постав! — крикнув Сергій.
Наталя стиснула зуби. Він командує в її домі.
— Сам постав, руки не відваляться, — пробурмотіла вона собі під ніс.
— Що? — перепитав Сергій.
— Кажу, зараз поставлю, — голосніше відповіла Наталя.
Роман навіть не подивився в її бік. Весь поглинений братом і телевізором.
Одного разу Наталя повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Відчинила двері і завмерла. Сергій сидів на дивані, жував попкорн і дивився бойовик.
— А де Роман? — запитала Наталя.
— На роботі, — Сергій не обернувся. — Він мені ключі дав, сказав, можна тут пожити, поки роботу не знайду. А то мотаюся туди-сюди. Набридло.
У вухах зашуміло. Роман прийняв рішення, не порадившись з нею.
— Пожити? — перепитала вона тихим голосом.
— Ну так. Пару місяців максимум.
Наталя мовчки пройшла в спальню і закрила двері. Сіла на ліжко, обхопивши голову руками. Сльози стиснули горло, але вона не дозволила їм пролитися.
Через дві години повернувся Роман. Наталя почула, як грюкнули вхідні двері. Зачекала кілька хвилин, потім вийшла зі спальні.
— Роман, нам потрібно поговорити. Негайно, — її голос тремтів.
— Що сталося? — Роман здивовано подивився на дружину.
— Твій брат сказав, що ти дозволив йому тут жити, — Наталя стояла в дверному отворі.
— Ну так, а що такого? — Роман знизав плечима. — Йому ніде жити.
— А зі мною ти не думав порадитися? — голос Наталії підвищився. — Це і моя квартира! Ми сім’я чи хто?
— Не кричи, — Роман скривився. — Сергій все чує.
— Нехай чує! — Наталія сіпнулася. — Я не буду утримувати твого брата!
— Наталю, ти чого? — Роман спробував взяти її за руку, але вона не дозволила.
— Того! Він і так тут практично жив! Ти знав, що мені це не подобається. Але тепер ти пустив його сюди жити! Ти навіть не запитав моєї думки!
— Сім’я повинна допомагати один одному, — Роман почав заводитися.
— Мої родичі не сиділи б на шиї у сім’ї! — перебила Наталя. — Вони б шукали роботу!
— Гей, я взагалі-то тут, — озвався Сергій. — І я шукаю роботу.
— Де? На дивані? — Наталя повернулася до нього. — Скільки співбесід у тебе було?
Сергій мовчав.
— Наталю, припини, — Роман став між нею і братом. — Ти поводишся неадекватно.
— Я? Неадекватно? — Наталя не вірила своїм вухам. — Твій брат перетворив нашу квартиру на свій будинок!
— Просто рідна людина тимчасово живе з нами.
— І коли з’їде? Через рік? — Наталя сплеснула руками. — Він навіть не намагається щось змінити!
— Це не твоя справа, — відрізав Роман.
Наталя відсахнулася. Її думка нічого не означає для чоловіка.
— Не моя справа? — тихо перепитала вона. — Ми рік як одружені. І ти кажеш, що ваші справи з братом — не моя справа?
— Я не це мав на увазі…
— А що ти мав на увазі? — голос став крижаним. — Поясни, чому думка дружини для тебе нічого не означає.
— Наталю, давай не будемо…
— Ні, будемо! — вона знову підвищила голос. — Я втомилася готувати на трьох! Втомилася від того, що ти завжди вибираєш його!
— Я нікого не вибираю!
— Вибираєш! Прямо зараз вибираєш!
— Тому що ти несправедлива до нього!
— Несправедлива? — Наталя розсміялася гірким сміхом. — Я працюю, утримую всіх. Але я ще й несправедлива?
— Він мій брат!
— А я твоя дружина! Чи вже ні?
Зависла тиша. Роман мовчав. Наталя дивилася на чоловіка, чекаючи відповіді. Всередині щось обірвалося. Він вибрав. І вибрав не її.
— Знаєш що, — Наталя зробила глибокий вдих. — Забирайтеся. Обидва.
— Що? — Роман ошелешився.
— Забирайтеся з моєї квартири. Негайно.
— Наталю, ти що…
— Геть! — вона вказала на двері. — Це моя квартира. І я кажу — геть звідси!
— Ти з глузду з’їхала, — пробурмотів Роман.
— Можливо. Але я більше не маю наміру це терпіти.
Наталя підійшла до вхідних дверей і відчинила їх.
— Вимітайтеся.
Роман стояв посеред вітальні, не вірячи в те, що відбувається. Сергій підвівся з дивана.
— Ходімо, Ромко. Нехай охолоне.
— Я не охолону, — відрізала Наталя. — Це остаточне рішення.
Брати повільно попрямували до виходу. Роман обернувся на порозі.
— Наталю…
— Іди, — вона не дивилася на нього.
Двері зачинилися. Наталя притулилася до них спиною і повільно сповзла на підлогу. Сльози полилися з очей.
Розлучення пройшло швидко. Роман навіть не намагався боротися. Підписав папери мовчки, забрав речі і пішов.
Наталя сиділа у своїй квартирі. Тихо. Спокійно. Ніхто не гримить посудом, не вимагає уваги. Вона заварила собі чай, взяла улюблену книгу.
Дивна річ — болю не було. Тільки полегшення. Квартира знову стала її домом. Можна готувати, що хочеться. Можна валятися в ліжку всі вихідні. Можна жити для себе.
Наталя посміхнулася. Вперше за довгі місяці посміхнулася щиро. Вона вільна. Від токсичних стосунків, від необхідності обслуговувати двох чоловіків.
Телефон задзвонив. Номер Романа. Наталя скинула дзвінок і заблокувала його.
Вона встала, підійшла до вікна. За склом шуміло місто. І у неї тепер теж нове життя. Без Романа, без його брата, без принижень.
Наталя відкрила вікно, впускаючи свіже повітря. Глибоко вдихнула. Свобода пахла можливостями. Можна робити що завгодно, йти куди завгодно.
Розлучення — це не кінець. Це початок. Початок нового розділу, який вона напише сама.
Спеціально для сайту Stories
