– Де ти її відкопала, Марино? – тихенько запитав Вітя, з цікавістю розглядаючи дівчину, яка наближалася до них.
А там було на що подивитися – та дівчина, мабуть, зробила все можливе, щоб не подобатися чоловікам. І добре якби це був одяг – ну там довга спідниця або сукня, що вийшла з моди. Іноді і те й інше вельми вписується в образ дівчини і ти думаєш, що вона чарівна.
Тут було інше: волосся, яке давно не мили, заплетене у дві ріденькі косички, прищі на обличчі, окуляри в жахливій оправі. Крім цього була присутня зайва вага. Сестра знизала плечима:
– Яка тобі різниця? Взагалі, вчиться вона зі мною. У неї ще завжди обкусані нігті.
– Марино, ну ти удружила! Наша мама нізащо не повірить, що в нас роман.
Марина розплилася в усмішці:
– Вітю, ти програв. Тож роби що хочеш, але мама має повірити, що вона твоя дівчина.
– Та зрозумів я, зрозумів – я маю її представити батькам на святкуванні маминого ювілею. Що ж… може наша маман буде зайнята собою і гостями і не зверне жодної уваги на мене і на неї.
Марина усміхнулася.
У цей момент до них підійшла дівчина, яку вони щойно обговорювали.
– Привіт, – сказала вона зніяковіло.
– Привіт, – Марина посміхалася. – Дякую, що прийшла. Це Вітя, мій брат, це Єсенія.
– Дуже приємно, – буркнув Вітя, насправді він був готовий розвернутися і піти, але Марина не дала йому цього зробити:
– Єсенія, Вітя тобі все розповість. А я пішла, – вона знову посміхнулася і, наче за помахом чарівної палички, випарувалася.
Вітя залишився сам на сам із цим дивом.
“Напевно, Маринка зараз сховалася і, сміючись, спостерігає за мною”, – подумав він із досадою.
Потім він подивився на Єсенію і сказав:
– У тебе дуже незвичайне ім’я.
Вітя помітив, що Єсенія зніяковіла ще більше.
– Ну що, тобі Марина розповіла про мою проблему, так? Ну що в нас батьки хочуть бачити поруч зі мною скромну і позитивну дівчину , і що моя справжня їм не подобається.
Тому я б хотів прийти на мамин ювілей із тобою. Допоможеш мені? – Вітя запитально подивився на Єсенію. Та кивнула.
– Чудово! – сказав Вітя, хоча насправді нічого відмінного він не бачив. Принаймні в такому вигляді він її знайомити зі своїми батьками не може і зараз йому потрібно буде тактовно натякнути Єсенії про зміну її іміджу.
– Пропоную відвідати перукаря, косметолога і прикупити деякі речі.
– Речі? – Єсенія здивовано подивилася на Віктора.
– Так, але ти не переживай, платити ні за що не треба буде.
– Добре, – покірно сказала Єсенія, і Віктор одразу потягнув її до перукаря. Насправді після перукаря, косметолога і купівлі одягу Єсенія почала мати кращий вигляд, але чогось не вистачало. Тільки чого?
– Слухай, Єсеніє, а ти схуднути намагалася? – запитав Віктор. Так, він розумів, що запитання нетактовне, але, може, річ у зайвій вазі?
– Намагалася, – Єсенія кивнула головою. – Нічого в мене не вийшло….Нема сили волі.
І тут Віктор зрозумів, чого не вистачає Єсенії – віри в себе.
Адже він знав багатьох дівчат із зайвою вагою, але їх це зовсім не псувало – вони були чарівні. І вирішив, що треба якось підвищити її самооцінку.
– Підвищити самооцінку кажеш? – Марина задумливо дивилася на Віктора. – Як ти собі це уявляєш? Наведи приклад.
– Ну не знаю. Ніби як потрібно зробити те, чого ніколи не робив, переломити себе. О! Згадав. Хлопець якось посеред вулиці зупинився і став декларувати голосно якийсь вірш. Може так?
Марина підняла брову і запитально подивилася на Віктора, все її обличчя висловлювало запитання: “ти з глузду з’їхав”?
– Ну а що? Якщо вона це зробить, то зрозуміє, що може все, що завгодно.
– Вітю! Ну вона ж дівчинка. І проблема в неї з жіночою самооцінкою. Їй себе прийняти треба таку, як є. А посеред натовпу вірші декламувати будь-хто зможе.
– Прямо будь-хто? – запитав Вітя невинним голосом.
– Так, – твердо сказала його сестра.
– Навіть ти? – знову запитав Вітя.
– Навіть я.
– Це складно. Я тобі не вірю.
– Так я можу показати, – вирвалося в Марини.
– Домовилися, – Вітя переможно посміхнувся.
Це була його невеличка відповідь на те, що Марина притягла йому цю Єсенію.
Марина усміхнулася.
– Думаєш підловив мене? – запитала вона.
Вітя знизав плечима і протягнув:
– Нуууу…..не знаююююююююю.
– Гаразд, щодо Єсенії. Якщо вже ти взявся їй допомагати, то почни з нею бігати хоча б. Результат буде місяці через 3 і тоді вона точно повірить у себе.
– Гаразд, сестричко, переконала. Але пам’ятай, що ти мені обіцяла.
–
Віктор стояв біля пам’ятника і чекав на Єсенію.
– Привіт! Що дзвонив? – раптом пролунав її голос. Він здригнувся, бо чекав її зовсім з іншого боку.
– О! Привіт! Як ти? До речі, гарний вигляд маєш.
Віктор бачив, що Єсенія зніяковіла і трохи почервоніла.
“Цікаво, – подумав він. – А їй узагалі приємний такий комплімент.”
– Усе добре, – Єсенія кивнула. – То що ти хотів?
– Поспілкуватися. Дізнатися тебе краще. Раптом мої батьки тебе або мене про щось запитають? Треба бути готовими.
– Гаразд.
А потім вони пішли поруч тротуаром. Спершу вони мовчали. Віктор не знав, що питати.
– Розкажи, яка в тебе сім’я? У сенсі повна чи ні, чи є брати чи сестри? – нарешті запитав Віктор.
– У мене тільки мама, – тихо сказала Єсенія.
“Воно й зрозуміло,” – подумав Віктор.
– А що робити любиш? – знову запитав він.
– Читати люблю.
– Любовні романи напевно?
– Ні. Фантастику і фентезі.
– Серйозно? І яка твоя улюблена книжка? – Віктору справді стало цікаво, бо він теж любив книжки в цьому жанрі.
– Володар перснів.
– Вау! Обожнюю!
Їхня розмова ставала дедалі жвавішою і жвавішою. Виявилося, що їм подобається багато одних і тих самих книжок, серіалів і навіть кілька музичних гуртів.
– А хобі в тебе якісь є?
– Так. Я граю на синтезаторі та малюю. Між іншим сама навчилася з уроків.
– Та ти просто супер! Я б так не зміг.
– А ти чим захоплюєшся? – запитала Єсенія.
– Я? Ти нікому не розповіси?
– Ні. Обіцяю.
– Танцями.
– Здорово!
– До речі, я ще й уранці бігаю. Приєднаєшся? – насправді Віктор вранці не бігав, але він вирішив, що така пропозиція буде кращою, ніж він скаже прямо – мовляв, тобі треба схуднути, давай, починай бігати. Та й навряд чи Єсенія почала б сама бігати, адже вона зізналася, що в неї немає сили волі.
– Навіть не знаю….
– Так давай! Тоді мої батьки точно повірять, що ми з тобою пара.
– Добре. Скажи де ми зустрічаємося і о котрій годині.
– Та просто завтра о 7 ранку біля входу в парк, – запропонував Віктор.
Минуло кілька тижнів. Віктор з Єсенією дійсно стали бігати вранці і під час пробіжок базікали про те і про се.
Щодня Віктор кидав на неї критичні погляди і справді помічав позитивні зміни і говорив їй про них.
Нарешті настав день святкування ювілею його мами і Віктор представив Єсенію як свою дівчину.
– Рада за тебе, – шепнула мама. – Дуже красива і приємна дівчина.
А батько ляснув по плечу.
Віктор і сам був задоволений – Єсенія мала ідеальний вигляд.
Наступного дня, рано вранці, він чекав її біля парку на звичайну пробіжку, але Єсенія не прийшла.
Віктор занервував і набрав її номер.
– Привіт! Ти не захворіла? – запитав він.
– Ні. Все добре.
– Просто ти не прийшла на пробіжку, – зауважив Віктор.
– Так. Сьогодні я трошки зайнята.
– Добре. Тоді до завтра.
– Вітю… Почекай. Завтра я теж не прийду. І післязавтра теж. Наша домовленість. Ну… вона закінчилася. Вітя не вірив власним вухам – він зробив так багато для Єсенії… Тепер вона має такий вигляд… та шикарно вона виглядає!
– А я думав…., – почав говорити Віктор.
– Вітю, усе закінчилося. Вибач, – і Єсенія поклала слухавку.
Віктор сидів на кухні перед чашкою чаю. Його долали невеселі думки. Він усе думав і думав – що ж він зробив не так? Що? Чому Єсенія так різко обірвала спілкування з ним?
“Може, я все вигадав собі і насправді мені тільки здавалося, що я їй подобаюся?” – думав він.
– Привіт! – на кухню заглянула сестра. – Ось, тримай, – вона простягнула йому гроші. – Ти молодець, виграв.
Вітя подивився на Марину, гроші, і заявив:
– Залиш собі.
– Що?! – Марина похитала головою. – Ти серйозно?
– Так, – односкладово відповів Віктор і зітхнув.
– Вітю, почекай….Ти що, закохався чи що?
– А тобі то що? Припустимо, що закохався. Ти мені чимось зможеш допомогти?
– Вітю….., – Марина підсунула табуретку і сіла навпроти нього. – Вітю… вибач мене… я не думала, що так вийде. Правда.
– Пробачити тебе? А ти-то тут до чого? – Вітя знову зітхнув. – Це я, творець, закохався у своє творіння. Пафосно, звісно, але факт.
Потім Вітя підняв очі на Марину:
– Чи… не факт? Хто вона?
Марина відвела очі вбік:
– Майбутня актриса. Вчиться поки що….
Вітя усміхнувся:
– Так значить вона весь час грала….І значить зміни, які відбулися з нею це не моя заслуга. Мда….гарно ти повеселилася, нічого не скажеш.
– Вітю…
– Тільки навіщо? Навіщо ти це зробила? Я цього зрозуміти не можу.
– Я просто хотіла показати тобі, що і звичайні дівчата красиві та цікаві. Але я не думала, що ти в неї закохаєшся, мені здавалося, що ви просто подружитеся і все. Не сердься на мене, гаразд.
Вітя відвернувся від сестри і мовчав.
– Вітю, я пам’ятаю, що я просперечалася з тобою і маю тепер у натовпі щось голосно розповісти.
– Іди вже звідси, – похмуро сказав Вітя, – сперечальниця…
– Вітю…
– Іди геть!
Марина зрозуміла, що зараз брата краще не чіпати й вийшла з кухні.
А Вітя сидів і думав, що більше він ні з ким і ніколи сперечатися не буде і насамперед зі своєю сестрою.
