Віра дивилася на тоненьку смужку, яку тримала в руках, задумливо.
Вона все розуміла, але…
-Христино, нам треба поговорити.
Віра знала, що давно втратила контроль над дочкою, ще тоді, коли Христина дізналася, що вона прийомна.
Христині тоді було чотирнадцять, дівчинка завжди була з характером, але вона любила батьків.
Сім’я була благополучною, Іван, чоловік Віри, працював на хорошій керівній посаді, Віра там же, бухгалтером.
Христині ні в чому не відмовляли, взяли її двотижневою, ніхто й не знав, що Христина не рідна, крім матері Івана, вона працювала в системі охорони здоров’я, великою чиновницею, зв’язки були, трохи скористалася своїм службовим становищем і… подружжя, яке прожило до тридцяти років, отримало дочку.
Маленьку, пухкеньку, рожевощоку доньку, з круглими п’ятками, з завитком над чолом, найріднішу і найулюбленішу дівчинку.
Навіть батьки Віри, які живуть в Ужгороді, не знали, що Христина не рідна, ні одна жива душа.
Мама сварила Віру за те, що та промовчала про вагіт..сть.
– Боялися наврочити, – сказала Віра на виправдання.
– Ну звичайно, рідна мати наврочить… Звичайно, ми ж темні, куди вже нам…
Але образи потім забулися, Христина стала улюбленою онукою.
Так і було б, та ось… невдача чи як сказати правильно?
Раптом Іван почав часто їздити у відрядження, і все правда, і все так, Іван Васильович у відрядження їхав… Та ось тільки, їхав він і їхала Марина, його секретарка.
Що тут такого, скаже хтось, адже Марина секретар, у них службові стосунки, вона його права рука.
-Ну так, молода, усміхнена, без проблем, без зайвого життєвого багажу, з хваткою акули, з грацією пантери…
-Віра, – Іван не може приховати тріумфу, – Віра, я йду від тебе. Залишаю вам з Христиною квартиру, вибач, так вийшло.
Віра сидить з відкритим ротом.
Не те щоб це стало шокуючою новиною, підсвідомо вона чекала цього, цей маскарад мав колись закінчитися, але!
Віра думала, що Іван схаменеться, скине з себе пелену цієї любовної лихоманки і все повернеться, але ні…
Так, як думала Віра, так не сталося.
-Іване… може, подумаєш?
-А я подумав, Віра, я мільйон разів подумав. Я вам з Христиною залишаю квартиру, собі забираю заміський будинок, гроші на навчання Христини, я так само буду давати…
-Як ти швидко дочку став називати по імені, Іване.
-Не чіпляйся до слів, Віра, – Іван поморщився, – у мене скоро народиться дитина, син, розумієш! Мій син! Невже я втрачу такий шанс, Віро?
Це треба бути дурнем, молода красива дружина, здорова, яка подарує мені сина, адже ти не могла народити мені дитину, Віро.
А вона… син, розумієш, свій, рідний…
Віра сиділа з закам’янілими плечима і дивилася на цього впевненого в собі, молодого, красивого чоловіка. За що він так з нею? З дочкою…
Вона сиділа довго на кухні, дивилася в точку на столі, плакати сил вже не було.
Христина, раптом схаменулася Віра, де дочка. Телефон був вимкнений. Щось сталося, вона набрала Івана.
-Віро, вона прийде, вона підліток, нічого страшного, не турбуй мене через дрібниці! Не дзвони мені, чуєш? Тільки по справі, ти ж не хочеш шукати собі нове місце роботи?
-Христина зникла, наша дочка.
-Віра, я ще раз прошу, не дзвони мені, вирішуй сама свої проблеми. І… вона мені не дочка, тільки за документами.
Поки Віра металася, обдзвонювала всіх, Христина знайшлася, вона прийшла, з холодними очима, відсторонена.
-Хто моя мати?
-Я… Я не знаю, дочко.
-Не називай мене так, чуєш? Я не твоя дочка. Хто моя мати?
-Я не знаю, Христино, донечко…
З цього дня все і почалося.
Небажання дочки вчитися, погані компанії. Дівчинка, відмінниця, з прекрасним музичним слухом, з тонкими пальчиками, яка мріяла стати відомою піаністкою, перетворилася на чудовисько, вона ніби навмисно вби.ала себе.
-Христино, прошу, схаменися, за що ти мене ненавидиш?
-Тебе? – намагаючись зосередити увагу на обличчі матері, дівчинка нерозумно посміхається, – мені начхати на тебе, я себе ненавиджу, розумієш?
Такі, як я… не повинні жити на цій землі, так що дорога матуся, – Христина з ненавистю випльовує ці слова, – не намагайся перевиховати мене, у мене гени, розумієш? З мене користі не буде…Живи спокійно, а я…
-Та що за…-Віра так розсердилася, вона схопила дочку і почала її трясти, – припини, чуєш? Зараз же припини!
Вони плакали обидві в обіймах, багато довелося Вірі пережити, але вона перемогла.
Не відразу, але все ж витягла дочку з цієї ями…
Іван?
Мабуть щасливий, Віра звільнилася звідти, не змогла жити, не змогла бачити його щастя, а він щасливий.
Ну і нехай, рада за нього.
Поступово Христина прийшла до норми, вона навіть відновилася в музичній школі, не уявляла своє життя без музики і попросила у матері пробачення.
-Мамо, вибач мене… Я тоді як почула, що говорить… Іван,- назвати його батьком Христина більше не змогла. – У мене все перевернулося, я ж вважала вас мало не богами, так, як і кожна нормальна дитина, а потім… Потім я вирішила, що не гідна вас, тебе…
Я знайшла її, ту, яка народила мене, вона живе нормально, сказала, що не шкодує ні про що, не хоче зі мною спілкуватися, хто батько не сказала… Та й плювати, Іван батько, а ти мама.
Все, на цьому поставимо крапку.
І ніби не було цих дурних компаній, всього іншого, тільки якась жорстокість в очах з’явилася, але з Вірою дочка була ніжна.
– Мамо, у Каті день народження, святкуватиме за містом, в котеджі, можна я поїду?
-Звичайно.
-Там з ночівлею, мамо…
-Я тобі довіряю, донько, тобі дев’ятнадцять років.
-Добре.
Віра пам’ятає, Христина приїхала тоді раніше, ніж збиралася, була задумлива.
-Все добре, Христино?
-Так, мамо, все добре.
Віра тримає в руках тест на ваг..ність, з двома смужками, видно, дочка ненавмисно впустила або… або спеціально поклала на видному місці…
-Христино… Я знайшла тест і… донечко…
-Мамо, я записалася на… переривання.
Віра відсахнулася.
-Ти що?
-Мамо, це по дурості… Я не хочу стати такою, як вона. Діти повинні народжуватися в коханні, чому? Чому я не у тебе народилася, а у неї?
Я не хочу, як вона, чуєш, не хочу… я не полюблю цю дитину, ніколи. Вона буде мучитися, а потім… Потім зненавидить мене, за те, що дала життя і себе, за те, що така… зачата в нелюбові, непотрібна…
– Господи, дівчинко, та що ж ти…
Знову плачуть, обійнявшись.
-Мамо, що зі мною, ну чому я така народилася? Навіщо?
-Не гнівай Бога, Христино, дівчинко моя. Одного разу я лежала на ліжку і вила, коли лікарі остаточно поставили мені діагноз безп..ддя, я вила, як вовк.
Жити не хотіла, через годину подзвонила свекруха, бабуся Надя і веліла приїхати, а я жити не хотіла, не те що їхати. Я дихати не могла.
Але поїхала, вона така була, владна. Вона мене привела… до тебе. Я полюбила тебе відразу ж… Вона дуже тебе любила теж.
-Я пам’ятаю, мамо, я пам’ятаю бабу Надю…
-Ти кажеш, що даремно народилася? А як же я? Ми? Як ми без тебе жили б? Ти моє життя, донечко.
І батько… Іван, він просто в захваті був, я не знаю, що сталося, і він став так до тебе ставитися…
-Мамо… вибач… я з ним спілкуюся, просто не кажу тобі, щоб не завдати болю.
-Так? Я рада, донечко. Рада, що Іван… не виявився негідником.
-Мамо, я тебе дуже люблю, я все вирішила, не треба, добре…
Віра, стиснувши зуби, погодилася з умовою дочки.
Через тиждень вона помітила, що Христина, яка завжди вчасно повертається з інституту, щось затримується. Віра працювала з дому і знала, коли дочка приходить додому.
Напевно… пішла, здогадалася Віра.
Почала метатися по квартирі, не знаходячи собі місця.
Поки прийшла дочка і наплакатися встигла… І заснула…
-Мамо, мамо, прокидайся. Все добре?
-Так… а що? Христина, як ти себе почуваєш?
-Добре… мамо, я не одна, розумієш. ..йдемо. Мамо, знайомся, це Юра… пам’ятаєш день народження, я тобі говорила… ну загалом… Він знайшов мене, і ми зустрічаємося. Мамо… я це…
-Давайте я скажу, Віра Василівна, ви вибачте нас, мене, Христину, ми такі дурні. Я прошу у вас руки вашої дочки…
-Але, – Віра не знаходила слів.
-Я знаю, їй треба вчитися, я вже працюю, ви не подумайте, я з хорошої сім’ї, я не вживаю ,тоді так вийшло, правда…Я так радий, що вона погодилася… А ще… Христино, ти говорила мамі? Можна я скажу?
У нас буде дитина.
Це ж нічого, що ми тоді вип.ли? Вона ж нормальна буде?
Віра видихнула, подивилася на щасливу дочку і засміялася радісно.
Їй подобався цей хлопець, його дитяча безпосередність, подобалося те, що він називає дочку так смішно і по-доброму, Христинкою.
– Ми ж уже давно знайомі, навіть зустрічатися пробували, потім розлучилися і ось…
***
Віра гуляє з коляскою, там найдорожче і найрідніше, онук.
-Мамо, не втомилася? – дзвонить дочка.
-Ні, не втомилася, займайся своїми справами, ми тут розмовляємо.
Христина сміється, як же добре, що тоді мама поговорила з нею, по-доброму, вона вирішила залишити дитину, а потім подзвонив Юрко і покликав в кіно… Він говорив, говорив, говорив.
А вона слухала.
Він говорив, що не розуміє, чому думки про неї не покидають його голову, що пробував зустрічатися з іншими, але не виходило… Просив почати все спочатку.
-Давай спробуємо, Христино…
-Я чекаю дитину…
-Що? Ти…
-Так.
Христина назвала термін.
-Це ж… день народження Маринки?
-Так.
-Христинко, – він раптом схопив її і почав кружляти, – яка ж ти у мене… Хтось згори вирішив за нас, розумієш! Хтось згори…
Мама потім питала у Христини, чи не через дитину вона вирішила вийти заміж за Юрку.
-Ні, мамо… я теж зрозуміла, що він той самий… А дитину я твердо вирішила залишити, після нашої з тобою розмови…А ще… ще я раптом усвідомила, що я ніяка не неповноцінна, ну і нехай вона народила мене випадково, я не випадково потрапила до вас, до тебе. Вона народила мене для тебе, мамо.
Я прийшла сюди для того, щоб ти жила… Коли я це усвідомила, мені стало так гірко, так боляче за всі образи, які я тобі заподіяла.
Я погладила живіт і пообіцяла малюкові, що стану найкращою мамою на світі, а ще… що він побачить найкращу бабусю… Пробач мене, мамочко.
-Та бог з тобою, дитинко, це знаєш що? Це вагітні гормони…Ну тебе, Христино, я зараз заплачу.
-Мамочко, це ж сльози радості, ними плакати можна. Я обіцяю тобі, я клянуся, більше ти не будеш плакати, якщо тільки від радості.
І Віра знає, що Христина з характером, як сказала, так і буде.
Спеціально для сайту Stories
