Моя 75-річна мама вже кілька років живе в селі одна. З тих пір як батька не стало, справлятися по господарству їй стало в рази важче.
Звичайно, ми з чоловіком спочатку часто приїжджали і допомагали всім, чим могли. Але з часом мотатися з міста в село і назад через день нам ставало все складніше. То дітям потрібна допомога з онуками, то у самих справ безліч …
Ми то з чоловіком – люди прості. Живемо не краще і не гірше за інших. Я завдяки довгим років наполегливої праці отримую гідну пенсію.
Чоловік все ще час від часу мотається по підробіткам. Каже, не може вдома сиднем сидіти, поки ще кістки не скриплять, буде працювати. А я і не відмовляю. Відчуває в собі сили – ну і чудово, додатковий дохід ніколи не зашкодить.
Тож в цілому, фінансове питання в нашій родині більш-менш врегульовано. Кредити брати не доводиться, і то слава Богу.
Тож ми цілком могли б собі дозволити забрати до себе мою маму і забезпечити її всім необхідним. Я пару разів пропонувала їй переїхати до нас. Ось тільки вона категорично відмовляється покидати свій рідний дім …
А я ж за маму з кожним роком хвилююся все більше. Дивись, чого трапиться, не доведи Господь, а мене поруч може не виявитися … Так що цього літа я вирішила знайти для неї доглядальницю.
Так, в одні з вихідних я знову приїхала в село і почала опитувати місцевих жінок, хто б міг приходити до мами щодня по буднях, щоб допомагати в побуті за гроші. Але усі в один голос твердили, яка я погана і як неправильно роблю. Так нікого знайти і не вдалося.
До всього по селу чутки поповзли, мовляв, я рідну матір напризволяще збираюся покинути. Недбайливі пліткарі і до родичів дісталися. Тепер ті навперебій дзвонять, щоб мене навчити як правильно.
І ось як я повинна на це все реагувати? Начебто нічого поганого не зробила, а вже і сама готова повірити, що я нікудишня дочка …
