Іван і Тетяна мирно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у кут і сказала:
– Ну, привіт, татку, – і розкинула руки для обіймів.
Іван подавився і почав судорожно кашляти.
А Тетяна гнівно сказала:
– Ти хто така? І який татусь?
Жінка примружилася:
– Ти, тітонько, закрий свій рот. Я не до тебе прийшла, а до рідного батька. Татусю, ти що, мене забув? Це ж я, твоя донечка, Рита. Скільки років минуло, а я все не можу заспокоїтися. Як там мій татко поживає, не хворіє, не дай Боже, – удавано схлипнула Рита.
Іван нарешті вичавив із себе:
– Навіщо? – кашель знову здолав його – Навіщо ти прийшла? – приглушено запитав він.
– Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому – посміхнулася Рита.
Мами не стало, коли Риті було сім років. Батько витримав півроку і привів їй нову маму Таню. А з нею ще двох братів.
Насамперед, нова мама виселила дівчинку з її кімнати і поселила в загальній. Хлопчакам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі.
Хлопці були старші за дівчинку і дуже шкідливі. Вони постійно рвали зошити першокласниці, і вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання. Адже мама Таня забороняла даремно витрачати світло.
А коли Риті виповнилося вісім, прямо в день народження, батько відвів її до притулку.
– Донечко, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Буду приходити до тебе на вихідних і принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона в магазині на вітрині стояла. Ось таку і привезу!
Рита довго чекала тата і подарунок, але він так ніколи і не прийшов.
Рита безцеремонно сіла за стіл і скомандувала :
– Нумо , тітонько, налийте мені супчика. Їсти хочу, прямо переночувати ніде, – і зареготала над своїм жартом. Таня мовчки дістала тарілку і бухнула туди один ополоник. Рита похитала головою:
– Ось скільки років минуло, а ти, тітонько, не змінилася. Знову на мені економиш? Давай більше, чого соромишся?
І повернулася до батька:
-Ну що, татку, діставай свою заначку, перекинемо по одній за зустріч, – весело сказала Рита. Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби прошипіла:
-Ми не вживаємо.
Рита плеснула себе по коліну:
-Я так і знала. Але нічого, я, на відміну від свого батька, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітко, метнися і дай мені мій рюкзак.
Та спалахнула:
-Тобі треба, сама і неси!
Рита підняла брову і вкрадливо сказала:
– Тітонько, ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Жити у вас буду. А що? Ти колись мене з дому виселила, відправила до казенного будинку. Правильно? Тепер твоя черга. Забирайся звідси або ні, будеш добре поводитися, може і дозволю залишитися.
Тетяна з обуренням підвищила голос:
– Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка знущається наді мною, а йому байдуже.
Той поворухнувся на стільці і сказав:
– Рита, ти це, того. Не груби тітці Тані, вона тут господиня.
Рита похитала головою:
– Ой, молодець, тітонько, загнала мого батька під каблук. І дивлюся, дуже щільно. Ти, батьку, не бійся. Ми з цією тіткою розберемося. Теж відправимо кудись!
Тетяна скрикнула:
– Я зараз синові подзвоню. Він тебе, викине звідси!
На що Рита єхидно сказала:
-Це Юрку чи що? Так він за пляшку швидше тебе звідси викине. Так, тітонько, не пощастило тобі з дітьми. Старшенький твій засвіти пішов, так? Дуже, я чула, до міцного був не байдужий. І молодшого така ж доля чекає.
Тетяна забилася в істериці.
– Не чіпай моїх дітей. На себе подивися. Явно не в палаці живеш!
Рита грубо відповіла:
-Так завдяки тобі, тітко. Ти-то непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і влізла в його будинок. Позбулася його дочки на користь своїх дітей. Жила, мабуть, всі ці роки непогано. Про мене, напевно, і не згадувала.
Позбулася доньки. Але я повернулася, на зло тобі, і повторюю, життя тобі тепер пеклом здаватиметься. У мене далекі плани. Чоловік у мене є, цивільний. Три судимості за спиною. Так він через тиждень приїде, тут будемо жити.
Потім, татку, ми тебе онуками радувати будемо. Класне життя нас чекає. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, тату? Ти ж сумував за мною?
Іван кивнув і опустив голову. Рита переможно подивилася на Тетяну:
-Бачиш? А тепер постели мені, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб лазню мені протопила, бруд з себе змити.
Рита прикинулася, що спить , а сама стала підслуховувати. Тетяна пошепки говорила Івану :
– Ти ганчірка, чи що? Чого мовчав, як риба. Вона тут жити зібралася, ще й із якимось… Ти що, не розумієш? Вони ж нас обнесуть або чого гіршого. Жени її геть, кажу тобі. Гуляла десь всі ці роки, нехай гуляє далі.
Іван винувато відповідав:
– Але вона ж моя дочка. Як я її вижену? Ти і так мене тоді змусила відмовитися від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені і так соромно перед нею.
Рита подумки похвалила його. У батька, виявляється, крапля совісті ще залишилася. З такими думками вона заснула.
Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона прочинила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.
– Посадять, тітонько, – голосно сказала Рита. Та від несподіванки здригнулася.
– Я це. Тобі її принесла. Щоб м’якше було – Рита засміялася:
– Ну дякую. А я грішною справою подумала погане. Ну що, лазню протопила?
Тетяна заметушилася:
– Батько твій цим займається. Ти, може, поїси? Я там млинців напекла.
Рита здивувалася:
– Щось підозріло ти, тітонько, такою доброю стала. Отруїти мене хочеш? Не вийде. У мене з травленням все гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. І я тобі не вірю. Ти як була змією, такою і залишишся.
Тиждень Рита ганяла Тетяну. Та благала:
– Будь милосердною, дівчинко. Я ж уже не молода.
Рита жорстко сказала:
– А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від будинку відірвала? Чому мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені відповіси за всі мої сльози.
Тетяна встала перед нею на коліна:
– Пробач мене, заради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше, – ридала вона.
Рита махнула рукою:
– Гаразд, вставай. Бачу, що хоч трохи дійшло. Живіть, як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, тату?
Іван підскочив:
– Донько, так давай я тобі грошей дам. Купиш на них все, що хочеш.
Рита похитала головою:
– Ти так нічого і не зрозумів, батько. Я до тебе не за грошима приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слівце про любов до мене. Але, мабуть, даремно. Прощавайте!
І закинувши рюкзак на плече , вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоча вона чекала.
За селом її чекала машина. Вона сіла в неї і розплакалася, як дитина. Чоловік обійняв її і притиснув до себе :
– Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли у тебе є сьогодення. Розчарувалася , так? – співчутливо запитав він.
Рита підняла на нього очі:
– Так, любий. Я ж думала, що батько мене любив всі ці роки, просто колись оступився. І прийме мене будь-якою. Вони навіть про мене й не згадували, уявляєш? – вона знову заплакала.
Чоловік обійняв її ще міцніше:
– Треба чоловіка слухати, Риточко. Я ж попереджав, що так може бути. А ти уперлася, він хороший. Поїхали краще додому, діти вже скучили. Всі питають, коли мама приїде. Рита витерла сльози і посміхнулася:
– Я теж за ними скучила. Поїхали швидше. Але спочатку в душ. Змити з себе все хочу. І забути. Давай тільки, поки ми тут, до мами з’їздимо. Квіти покладемо, я по дорозі нарвала.
А батько? Його не було в моєму житті і не треба. У мене є ти і діти. Мені більше нікого не треба.
Минуле нехай залишається в минулому, ти правий. Але мені треба було спробувати. Не вийшло і Бог з ним. На все воля божа…
Спеціально для сайту Stories
