Сказати Михайлу, що… що я… що ми з його мамою…
Катерина поклала цю місію на мене.
Вона знову звинуватила мене в усьому, і ми знову посварилися, як останнім часом, як останні чотири роки.
Нашому з нею синові було п’ять років, чотири з них ми живемо у боротьбі, інакше не скажеш.
-Знову ти не так поставив чашку…
-Знову ти приготувала бурду…
-Ти міг би прийти раніше з роботи…
-Ти могла б навести порядок…
Наші претензії один до одного були нескінченні і одного разу ми зрозуміли, ми усвідомили… ми не кохаємо один одного, ми ненавидимо, та й ніколи не кохали… не було його, кохання.
Як всі одружуються?
Кохання, пристрасть, бажання бути поруч, торкатися одне одного… Або гормони, як буває в юнацькому віці, нічого цього не було у нас, ні того, ні іншого.
Просто зустрічалися, пару раз на тиждень, а то й у два, просто займалися тим, чим займаються двоє дорослих людей різної статі.
Я щоразу говорив собі, що це останній раз, Ольга думала так само.
Вона чекала на мене тоді біля роботи, чого ніколи не робила, і я зрозумів, що щось сталося.
Ми сіли в машину, і вона сказала, що чекає дитину.
Не було якихось коробочок з тестами, пінеток, всякої іншої атрибутики.
Вона сказала це просто і буденно і запитала, що будемо робити.
Я знизав плечима.
Ми завжди захищалися, але… був один раз… Той раз і подарував мені сина.
Я не брав час на роздуми, просто запитав її, чого вона сама хоче.
Вона теж не плакала, не заламувала руки, а спокійно сказала, що їй вже майже тридцять, дитину вона залишить, тим більше я не найгірший варіант, буде впевненість, що дитина з’явиться на світ здорова.
– Будемо одружуватися? – запитав я її?
Вона знизала плечима.
Через місяць ми розписалися, продовжуючи жити кожен своїм життям.
Ні, ні, у мене не було купи коханок, та у мене взагалі нікого, крім Ольги не було, у неї так само.
Просто нам було так зручно.
Я не бачив примх Ольги.
Ми не ходили з нею по магазинах і не купували чудові дрібнички для малюка, вона не влаштовувала мені істерик, щоб піти разом на УЗД, як це робили дружини друзів, вона просто надіслала мені смс, що у нас буде син.
Я кликав її до себе жити, вона відмовлялася і казала, що їй простіше в своїй маленькій квартирці, все під боком.
Вона зателефонувала мені рано вранці.
Вона взагалі рідко дзвонила, просто писала смс.
-Алло…
-Алло, Вітю… він народився…
-Хто? – не зрозумів я спочатку.
-Наш син, три з половиною кілограми, п’ятдесят чотири сантиметри, дуже схожий на тебе, такий же ніс і смішні вуха.
Я навіть трохи образився тоді, у мене ж нормальні вуха.
Я не додумався привітати її, подякувати за сина, я не розумів, що сталося в моєму житті, поки ще не розумів.
До мене почало доходити до вечора, що я тепер не один… у мене є син.
Я пробував це слово на смак, син, сииин, синок.
Я зустрів її з пологового будинку з великим букетом червоних троянд, її улюблених.
Взяв на руки мовчазну грудочку і не хотів відпускати, там, під цими мереживами, лежить той, кому належить тепер моє серце, той маленький я, якого треба охороняти, оберігати, а головне любити, по-справжньому, без якихось там причіпок або розглядання зовнішності, характеру, очікування як зійдуться зірки, питання хто він за гороскопом.
Мій син, – думав я тоді, – що б не сталося, я тебе ніколи не залишу, я все життя буду поруч.
Перший рік ми прожили мирно і навіть дружно, а потім почалися невеликі претензії.
У підсумку, через п’ять років сімейного стажу, мені не хочеться приходити додому, адже там вічно кричить, незадоволена Ольга.
Я все роблю не так, вона теж…
Ми разом все робимо не так.
Я запропонував їй не мучитися і розлучитися, в гарячці сказав, вона з готовністю підхопила.
Кожен день, з гарячковим блиском в очах, вона каже мені, що нам слід розлучитися…
-У тебе хтось з’явився, інший чоловік?- питаю я у дружини.
-Ні, але ти ж так цього хочеш. Жити одному, насолоджуватися життям, не дивитися щодня на одну і ту ж жінку, швидко ти награвся в хорошого татка.
-Навіщо ти вирішуєш за мене? Навіщо говориш такі гидкі слова? Мені взагалі здається, що тобі потрібно вийти на роботу, щоб знову прийти до тями, стати тією самодостатньою жінкою, якою ти була…
-Ааа, – шипить вона, – я сиджу на твоїй шиї, витрачаю твої зароблені гроші, на, забирай, мені нічого не потрібно, – вона починає викидати речі з шаф і голосно ридати.
Я йду з дому, приходжу, коли вона вже заспокоїлася і привів з садка сина.
Ми мовчки вечеряємо і робимо вигляд, що у нас все добре.
Останній потворний концерт стався на очах у сина, тоді я і запропонував їй розійтися, а вона підхопила цю ідею і штовхала, штовхала мене…
Мені потрібно було якось сказати синові, Михайлу, що нам доведеться пожити окремо, це найбільше, що я не хотів робити ніколи в житті, затівати цю розмову з сином і робити це.
Я, будучи дитиною, поклявся собі, що якщо раптом у мене народиться син або дочка, я ніколи не кину свою дитину.
Я пам’ятаю, як розлучалися мої батьки, більш потворної дії мені не доводилося спостерігати в своєму житті.
Вони кричали і лаялися, ділили все, навіть мій пластиковий, зелений пароплавчик, батько порізав навпіл…
Він не розмовляв зі мною, не було сцен прощання, просто зібрався і пішов.
Мені було вісім.
Я був старший за свого сина.
Мати вила і рвала на собі волосся, каталася по підлозі, а я просто сидів на стільці в розгромленій квартирі і дивився на це.
До того дня я думав, що у мене найкраща сім’я на світі, виявилося, що ні.
Я пам’ятаю, як тоді приїхала бабуся, вона відпаювала якимись краплями матір, шикала на мене і відправляла на вулицю.
Там я і познайомився з Колькою.
-У тебе батьки розлучилися, – кивнув він на вікно.
-Так, звідки ти знаєш?
– Мої теж, – зітхнув мій майбутній, найкращий друг.
Ось тоді-то ми поклялися, коли зрозуміли, що будемо найкращими друзями на все життя, ми поклялися, що ніколи-ніколи не кинемо своїх дітей.
Мати вийшла заміж, Колькіна теж.
Його вітчим вживав і ганяв матір з Колькою, мій же просто тихо ненавидів мене і коли мені виповнилося п’ятнадцять, постарався позбутися мене.
Я навіть вдячний йому в якійсь мірі, я вижив, зміцнів, приїжджав до них на вихідні і то через матір і молодшу сестричку.
Він скрипів зубами, але терпів.
Батька я бачив разів десять, за все життя без нього.
І ось… тепер я йду і не знаю… я не знаю, що сказати моєму сину, як почати цю важку, дурну розмову…
А може сказати йому, що тато буде завжди поруч, аааа, та чому? Чому, чорт забирай, я повинен робити те, чого не хочу?
-Тату, – Мишко бере мене за руку і дивиться в очі, – тату, мій тату, а ти не підеш від мене? Не покинеш мене?
-З чого ти взяв, – я присів біля сина навпочіпки, – ти звідки таке взяв?
-Ви сварилися з мамою, ось у Гліба теж батьки сварилися, а потім тато його покинув, він бере Гліба на вихідні, але з ними не живе. Гліб каже, що тато знайшов тупу і товсту жінку, а їх з мамою розлюбив. Тату, ти ж не знайшов…
Я не дав договорити йому, схопив сина в обійми і піднявши притиснув до себе.
– Синку, хіба може твій татусь так вчинити з тобою?
-Тату… ти ж… ти любиш мене?
-Звичайно, ти чого, малюк?
-До сонця?
-До сонця…
-І на все небо?
-І на все небо…
-А маму? – його очі дивляться мені в душу.
-І маму теж…
І знаєте, я не збрехав, я раптом зрозумів, те, чого я не міг собі дозволити, воно давно сталося, просто той хлопчик, із замерзлим серцем, він боявся комусь довіряти, він був настільки розчарований, що заборонив собі кохати…
Я подзвонив сестрі.
-Алло, Маріє, а ти де?
-Вдома, сумую.
-Не хочеш з Мишком в кіно сходити?
-Ще б пак!
Сестра прилетіла миттєво, батьки купили їй невеличку квартиру в моєму місті, з віком ми примирилися з вітчимом і навіть були раді один одного бачити…
Михайло підстрибнув від щастя, що побачить улюблену тітку.
-Вітю, а можна я Михайла залишу до завтра?
Я подивився на сина, той зробив погляд умильного котика.
Я взяв Михайла на руки і обійняв його.
-Ти ж не підеш?
-Звичайно ні, – прошепотіли ми один одному.
Весь вечір і всю ніч ми розмовляли з дружиною, ми плакали, кричали, висловлювали один одному, навіщо комусь знати, що з гарячої голови можуть наговорити рідні люди один одному…
***
Сьогодні ми стоїмо серед щасливих батьків і пишаємося своїм сином, йому вручають атестат.
Мій син, мій синочок, наш син.
Поруч стоїть дочка, вона мріє, що коли виросте, у неї буде найгарніша сукня на випускному.
-Як у Венсдей, – добре, мамо, тато?
Мама наша закочує очі, а я серйозно обіцяю доньці таку сукню, потім лізу гарячково гуглити, що це за сукня…
Я радий і щасливий, що тоді не піддався якимось емоціям і не втратив свою сім’ю, свого сина і ще ненароджену на той момент доньку.
– Про що задумався, тато випускника? – тихо штовхнула мене в бік дружина.
– Про те, що люблю вас і радий, що ви у мене є, – прошепотів я і притягнув до себе моїх дівчаток…
Життя буває робить такі повороти, що не встигаєш і оком моргнути, так сталося і зі мною колись.
А ще, я зрозумів одну річ.
Не можна тримати в голові минуле, потрібно відпускати його і йти вперед, як би тобі не було погано або навпаки добре в тому минулому, йди вперед… Там буде краще, набагато…
Спеціально для сайту Stories
