Проживши у шлюбі з Вікторією три роки, він вважав, що знає дружину, як свої п’ять пальців.
На момент знайомства з Вікою В’ячеслав взагалі не був готовий до шлюбу, вважав себе закоренілим холостяком. Думав: якщо і одружиться, то коли-небудь потім, у далекій перспективі, і то не факт. Однак, познайомившись з Вікою і прозустрічавшись з нею півроку, вирішив, що вже готовий зробити пропозицію.
Ця думка виникла раптово, втім, як і саме знайомство з майбутньою дружиною.
Тоді Славко працював у перспективній молодій компанії фінансистом і одного буденного ранку зайшов за стаканчиком кави по дорозі в офіс.
Біля каси утворилося стовпотворіння і, стоячи в черзі, Славко від нудьги почав витріщатися на всі боки. Водив блукаючим поглядом по інтер’єру кав’ярні, відвідувачам, і нічого з побаченого не привертало його уваги… поки не побачив Віку – тоді ще незнайому йому симпатичну шатенку в окулярах в чорній оправі.
Вона підпирала голову рукою, зосереджено читаючи книгу. Навіть з відстані В’ячеслав бачив, що книга стара і пошарпана, явно бібліотечна. Періодично відпиваючи з чашки, незнайомка ні на секунду не відривалася від читання.
Він і сам не знав, що в усій картині так його зачепило. Чи то стара пошарпана книга, чи то зосереджений вигляд незнайомки. Він тільки зрозумів, що йому неймовірно цікаво дізнатися її історію, хто вона і що за книга, яку вона так захоплено читає.
Купивши собі кави, В’ячеслав вирішив діяти. Сидіти і спостерігати часу не залишалося, тому стискаючи в руці стаканчик, він підійшов до столика.
– Обіцяю купити вам кави, якщо покажете, яку книгу ви читаєте, – заявив без привітання і зайвих сентиментів.
Незнайомка не одразу сфокусувала на ньому погляд, пару секунд він здавався відсутнім. А потім мовчки, з трохи розгубленою напівусмішкою, прикрила книгу і показала обкладинку. “Молекулярна біологія”.
– Ось, – сказала незнайомка і посміхнулася. – А каву мені купувати не потрібно, дякую. У мене вже третя чашка.
– Тоді, можливо, дасте мені ваш номер телефону за ягідний десерт? – сказав В’ячеслав.
– Ні, дякую.
– А за морозиво?
– Ні, не треба.
– Невже за банку пінного з оселедцем? – пожартував він, і дівчина весело розсміялася.
Тоді він вперше почув її сміх і зрозумів, що не піде на роботу, поки загадкова незнайомка не залишить йому номер телефону, навіть якщо це загрожує йому штрафом за запізнення.
Однак штраф йому не загрожував. Діставши з невеликого рюкзака ручку, незнайомка написала на серветці свій номер і віддала йому. Задоволений В’ячеслав вже зібрався йти, коли зрозумів, що не запитав головного.
– Вибачте, а як вас звати?
– Вікторія.
Стосунки Вікторії і В’ячеслава стрімко розвивалися, і шлюб не змусив себе довго чекати.
В’ячеславу подобався гострий розум Віки та її почуття гумору. Вона була зовсім не схожа на тих дівчат, яких він обирав раніше. Всі його попередні пасії були високими блондинками з видатними формами і пухкими губами.
Привабливої зовнішності В’ячеславу було достатньо, і стосунки зазвичай були короткими, яскравими і абсолютно необтяжливими. Наситившись і отримавши відсутні емоції, розвіявши нудьгу, він знову переключався на роботу.
Але з Вікою все було не так. В її зовнішності не було нічого з того, що завжди здавалося В’ячеславу привабливим, проте вона була напрочуд чарівна, немов манила.
У чому воно полягало – він і сам не міг для себе визначити. Йому подобався її лагідний і поступливий характер, з нею завжди було про що поговорити. Але найбільше він любив її відданість. Її життя було майже повністю підпорядковане В’ячеславу. Вона слухалася його майже беззастережно, будувала своє життя з оглядкою на бажання і примхи Славка. Почуття до чоловіка вона проявляла яскраво і з повною віддачею.
Все це неймовірно тішило самолюбство. Чим більше Віка емоційно залежала від нього, тим впевненіше і краще почувався В’ячеслав.
Однак влада над дружиною не була такою всеосяжною, як йому хотілося. Єдине, де він майже не мав впливу, була її улюблена робота.
Віка була молодою і захопленою вченою – молекулярним біологом. Вона з палаючими очима ділилася зі Славком результатами досліджень, перспективами, які ті принесуть медицині майбутнього.
Якщо на початку їхнього знайомства захопленість Віки приваблювала його, то в шлюбі почала дратувати. Віка, займаючись дослідженнями, часто пропадала на семінарах і конференціях, намагалася приділяти будь-яку вільну хвилину літературі по темі.
Часом В’ячеслав буквально ревнував до роботи і вважав, що саме професія заважає Віці належати йому повністю. Однак вголос ніколи цього не говорив. Його невдоволення і ревнощі проявлялися в образливих зауваженнях і причіпках.
– Знаєш, тобі бракує лиску. Я от часто помічав це за жінками-вченими. Всі суцільно сірі мишки, – сказав якось Славко ніби між іншим.
– Тобто, хочеш сказати, що я сіра миша? – запитала Віка, і погляд її потьмянів.
– Ну, ти не приділяєш уваги тому, чому повинна приділяти увагу кожна жінка, яка себе поважає. Взяти хоч таку дрібницю, як твої нігті. Недоглянуті. Зараз час такий, у кожної повинен бути манікюр. Це як мінімум.
Віка подивилася на свої коротко обрізані нігті без лаку з маленькими задирками тут і там. Бачачи розгубленість дружини, її збентеження, В’ячеслав зрадів і відчув задоволення.
– Ну, вибач, – сумно сказала вона. – Мабуть, дійсно варто було б приділяти догляду за собою більше часу. Але мені чесно не до того. Роботи багато.
– Про те й мова, – суворо підкреслив він.
Такі фрази він кидав Віці періодично і насолоджувався, коли вдавалося посіяти зерно сумніву і невпевненості їй в голову. Так він ще сильніше відчував владу над нею.
Насправді Віка залишалася для нього привабливою і бажаною в будь-якому вигляді, та й виглядала цілком доглянуто. Але знати їй про це, звичайно, необов’язково.
З часом його все більше турбувала захопленість Віки роботою, накопичувалося роздратування. А коли Віка зібралася їхати на наукову конференцію за кордон майже на тиждень, остаточно вийшов з себе.
Того дня настрій і так був жахливий, а коли Віка розповіла про поїздку, Славко вибухнув.
– Нормальній дружині і в голову не прийде кидати чоловіка на цілий тиждень! Якщо вона по-справжньому кохає чоловіка, звичайно.
Він знав, що Віка завжди болісно реагує на його зауваження і сумніви в коханні до нього, і намагався тиснути на найболючіше. Після таких зауважень вона щосили кидалася доводити протилежне, і Славка це повністю задовольняло.
Однак цього разу Віка не поспішала тушуватися.
– Такі конференції необхідні, якщо я хочу і далі займатися дослідженнями, – сказала вона. – Це розширення кордонів і зв’язків.
– Я з самого початку знав, що на роль дружини ти не годишся. Справжня любляча дружина думає про чоловіка в першу чергу, а потім про решту.
Сподіваючись таким чином змусити Віку відмовитися від поїздки, Славко продовжував говорити, чого в ній не вистачає, і що він вже починає замислюватися, а чи правильний вибір зробив.
Віка явно дуже засмутилася від цієї розмови, але від поїздки відмовлятися не поспішала. Нервово ламаючи пальці, вона намагалася навести аргументи “за”. Славко ж, зустрівши такий раптовий опір, заявив:
– Якщо ти поїдеш – це для мене означатиме, що шлюб для тебе неважливий, і я теж. Тому, думаю, має сенс відразу розлучитися.
Побачивши, як зблідла Віка, як неспокійно заблищали її очі, Славко відчув насолоду, подібну до тієї, яку відчуваєш, побачивши поваленого ворога. Здавалося, він, нарешті, знайшов її слабке місце.
– Як розлучатися?
– А ось так. Якщо обираєш роботу – значить, не кохаєш. А жити з дружиною, яка не кохає – мені це навіщо треба?
Бачачи, як Віка з усіх сил намагається довести йому свою любов і відданість, Славко почав заспокоюватися. Це зайвий раз переконувало його в тому, що нікуди вона від нього не дінеться, що зі шкіри буде лізти, щоб зберегти шлюб і стосунки.
Після довгої розмови він остаточно заспокоївся, вирішивши, що питання про поїздку закрите, і нікуди Віка не поїде.
Однак, коли час закордонної конференції підійшов, Віка знову завела тему про від’їзд. Тоді, розлютившись, Славко знову почав погрожувати розлученням. А не отримавши потрібної реакції – зібрав речі і поїхав на знімну квартиру. Нехай помучиться.
Він чекав, що Віка тут же кинеться його повертати і просити вибачення. Однак вона не дзвонила, не писала, а через якийсь час на її сторінці з’явилися фото з конференції.
Душу В’ячеслава роздирали суперечливі почуття. З одного боку, злився і обурювався через те, що все пішло не за планом, з іншого – починав панікувати. Але з часом переконав себе, що, повернувшись з конференції, Віка з’явиться. Знаючи її характер, був упевнений, що та просто не витримає самотності.
Але все знову пішло не за планом. Повернувшись, Віка сама підняла тему про розлучення.
– Знаєш, Славо, я подумала і вирішила, що нам дійсно краще розлучитися. Можливо, я й справді не підходжу на роль тієї ідеальної дружини, про яку ти завжди мріяв.
Голос її був спокійним, а в погляді В’ячеслав не побачив тієї тривоги і паніки, до яких звик за час минулих розмов про розрив.
Він розгубився, довго не знав, що сказати. У глибині душі було ледь помітне бажання спробувати виправити ситуацію і сказати правду, що не хоче по-справжньому розлучатися. Однак щось інше, більш значне, не дозволяло переступити через себе. Гордині та образ у ньому було набагато більше.
– І що ж, ти нічого не збираєшся з цим робити? Просто здаєшся і все? Кожна повинна прагнути стати ідеальною дружиною, – з образою в голосі промовив Славко.
– Думаю, я вже зробила все що могла, – слабо посміхнулася Віка. – Більше сил прагнути до ідеалу у мене немає.
Перший час після розлучення Славко злився. Звинувачував у всіх своїх бідах колишню дружину, чекав, що вона сама до нього повернеться. Часто уявляв, як Віка приповзе до нього на колінах, зізнаючись у почуттях і в тому, що не може жити без нього. Іноді настільки вірив у це, що буквально починав чекати дзвінка, немов це вже справа вирішена.
Але Віка все не виходила на зв’язок. Періодично його з’їдала туга, і, намагаючись забутися, Славко пускався в безладні зв’язки з молодими красунями.
Але чим більше ходив на побачення з іншими дівчатами – тим більше розумів, що так робить тільки гірше. Не міг не порівнювати їх з Вікою і розумів, що ні шикарні груди, ні ідеальні параметри і на дещицю не могли дати йому те, що відчував поруч з дружиною.
Він перестав заперечувати, що сумує і хоче повернути їхній шлюб. Внутрішній голос твердив, що варто спробувати самому зробити перший крок, але він тягнув. Все сподівався, що Віка сама з’явиться, хоча і сам вже не вірив у це.
Але в своїй голові не переставав малювати щасливе возз’єднання. Тільки тепер він не думав, що Віка “приповзає на колінах”. Тепер уявляв, як сам пропонує їй повернутися, і та з радістю погоджується. Чим більше про це думав, тим сильніше вірив, що Віка досі кохає його, а написати першій просто заважають обставини.
Прокручуючи в голові їхню розмову перед розлученням, чіплявся за слова Віки про ідеальну дружину і все більше щиро вірив, що вона не телефонує, бо… вважає себе недостатньо хорошою для нього.
Ця думка все більше штовхала В’ячеслава зателефонувати. Фантазії про те, як Віка дивиться на нього палаючими очима і кидається на шию, повністю поглинули розум. І він зважився.
Набрав номер телефону колишньої дружини, із завмиранням серця слухав гудки…
– Привіт, це я, – почав В’ячеслав, намагаючись звучати рівно, без тремтіння в голосі. – Хотів побачитися з тобою в ці вихідні, є розмова.
Повисла невелика пауза, Віка не поспішала відповідати.
Питання трохи вибило Славка з колії. Чомусь він був упевнений, що та без зайвих питань погодиться.
– Поговорити хочу, сказав же, – трохи з роздратуванням повторив він.
– Я розумію, але про що? Це буде не зовсім зручно. Мій наречений буде ставити запитання, не можу ж я зустрітися з колишнім чоловіком просто так, без приводу. Ніяких справ у нас не залишилося, тому і хочу зрозуміти, про що ти хочеш поговорити.
У Славка зупинилося дихання. Було відчуття, ніби на нього вилили відро холодної води.
– Знаєш, не потрібна ця розмова, забудь!
Він швидко поклав слухавку. Реальність невідворотно повертала з небес на землю. Усвідомлення того, що його мрії далекі від реальності, було болючим, але сховатися від нього вже було неможливо. Старі уявлення про люблячу і розуміючу Віку танули прямо на очах. В голову прийшла думка, що Віка пішла далеко вперед, поки він залишався в минулому.
Думати про те, що було б, якби спробував зв’язатися з Вікою раніше, він не хотів. Думка про те, що він змарнував час, завдавала болю. Залишалося змиритися з тим, що щасливого возз’єднання не вийде, і з тим, що ціна гордині може бути дуже високою.
