― Давай розлучимося, ― без емоцій сказала я чоловікові, дивлячись у стіну. Виявляється, на шпалерах є якийсь візерунок, а я шість років готувала на цій кухні сніданки, обіди та вечері і думала, що вони просто бежеві.
Я вперше набралася сміливості заявити йому про бажання розлучитися.
― Кохана, ну що ти про це розлучення заладила. Ну, вибач, я не хотів тебе образити. Ти зараз заспокоїшся, і ми будемо жити, як раніше, ― автоматично видав, не відчуваючи насправді ніякого жалю.
― А я не хочу, як раніше, я хочу розлучитися.
Ну вибач. Дякую за послугу. У мене вже немає сил навіть на розмови.
Ще пару років тому я б з ентузіазмом взялася за порятунок свого непутящого чоловіка і нашого шлюбу в цілому, але тепер вже запізно.
Запізнитися на день народження до власної дитини, тому що засидівся з друзями ― це нормально взагалі? Якщо неуважність до мене я ще можу стерпіти, то таке зневажливе ставлення до сина ― ні за що.
Я сильно ображена і засмучена. Мене давно турбувало, що кудись зникла з нашої сім’ї любов, турбота і увага. За життя чоловіка я відчувала себе матір’ю-одиначкою. Ніхто не допомагав мені по дому, не пропонував посидіти з сином, коли я хворіла, та й в принципі не виявляв жодного інтересу до виховання.
Просто щодня до нас приходив вечеряти і спати якийсь чужий чоловік.
Я намагалася обговорити це з ним, але у відповідь завжди отримувала тільки зневагу і поблажливу посмішку: забиваю йому голову дурницями, поки він зайнятий реальною справою ― забезпечує сім’ю До слова, грошей я від нього теж не бачила, завжди шукала якісь підробітки і покладалася тільки на себе.
Всі наші конфлікти закінчувалися однаково: він йде від розмови і чекає, коли я охолону. Моє мовчання для нього означає, що конфлікт вичерпаний, і все стало на свої місця.
Так він вчинив і зараз. Завалився на диван, увімкнув телевізор і забув, що у нього є дружина і дитина. А ввечері, як ні в чому не бувало, прийде на кухню вечеряти.
А я, безвольна слабачка, приготую і накрию. Тому що не звикла вирішувати щось сама, і сил зважитися і піти просто немає.
Завжди жила за спиною тата, який вирішить всі проблеми, захистить і допоможе.
Перші кілька років шлюбу Андрій був таким же уважним і турботливим. А потім розслабився, або набридло грати цю роль, і він вирішив показати своє справжнє обличчя.
З тих пір моє життя перетворилося на кошмар. Мені не вистачає уваги, я в прямому сенсі страждаю без тактильних контактів, чахну без компліментів і захоплених поглядів. Але чоловіка це не хвилює.
Його хвилює тільки він сам. Чортів егоїст. Я і на початку стосунків бачила в ньому цю рису, але наївно сподівалася, що я, така особлива, його виправлю, і він гори заради мене згорне.
Але зараз він знімає пробку з чергової пляшки пінного. Це його максимум.
Я накинула плащ і вибігла в магазин через дорогу, але зіткнулася в дверях під’їзду з новим сусідом. Михайло, здається.
― У вас все гаразд? ― співчутливо заглянув він мені в очі.
Круто. Невже моє життя настільки убоге, що це помічають всі, крім найближчої людини?
― Все добре, ― награно бадьоро відзвітувала я перед сусідом і поспішила якнайшвидше з ним розійтися.
Останньою краплею стало те, що Андрій вліз у якісь каламутні справи, поставивши при цьому під уд ар мене і нашу дитину.
Мені зателефонували колектори. Сказати, що я здивувалася ― нічого не сказати. Поки що просто ввічливо попросили виплатити борг, але натякнули, що в майбутньому можуть організувати мені проблеми. І слухати не стали про те, що у мене немає ніяких боргів, на питання відповідати відмовилися. Просто кинули трубку, попередньо повідомивши, куди переказувати гроші, і що вони зроблять в іншому випадку.
Я була в шоці і жаху, злякалася страшенно. І першим ділом промайнуло в голові: це напевно Андрій. Він постійно вигадував якісь нездійсненні бізнес-плани, ліз у фінансові піраміди і думав, як би йому збагатитися, при цьому нічого не роблячи. Ввечері притиснула його до стіни.
― Катю, та що ти тремтиш, нічого вони не зроблять, не в дев’яності ж живемо, ― безтурботно відповів Андрій, не відриваючи очей від телевізора. Я завжди намагалася уникати конфліктів, якщо це можливо, але ця байдужість і безвідповідальність виводять з себе. Якщо він не дасть адекватного пояснення, буде вибух.
― А що ж ти тоді свій номер і паспортні дані їм не залишив? Чому мої вписав? ― з мене буквально сочилася отрута. ― Якщо що ― так мене не шкода?
― Ну не чіпатимуть же вони жінку. Ми з Льохою придумали, як грошей підняти, думали, вийде, але потрібні були кошти для розгойдування. У банку нам кредит не дали, ну ми і позичили…
― Треба ж, згадав, що я жінка! Та я навіть постояти за себе не зможу, якщо ці… в гості навідаються. А якщо Дімка вдома буде? Ти взагалі про це не думав? Ти як жити з цим будеш, якщо щось трапиться?
― Ну не подумав, ― це все, на що його вистачило.
― Зрозуміло, ― жалісно проскиглила я.
Що він може зробити? Забрати мене, сховати за широкою спиною і вирішити всі проблеми? Зізнаюся, були у мене такі мрії про лицаря на білому коні, але пора дорослішати. Ніхто не врятує мене, потрібно вже, нарешті, подорослішати і навчитися брати відповідальність за своє життя у свої ж руки.
Тільки поживу трохи у батьків, залікую рани і наберуся сил.
Встала, похитнулася, поплелася за валізою. Насилу втиснула її в багажник своєї крихітної жіночої машини і пішла до водійських дверей.
― Ти зовсім з глузду з’їхала? ― стіною виріс переді мною сусід. Цікаво, коли це ми встигли перейти на «ти»? ― Не можна в такому стані за кермо сідати.
І від цієї несподіваної турботи від чужої людини мене прориває по-новому. Тепер я точно нікуди не поїду.
― Куди відвезти?
Назвала адресу.
― А як ви потім додому дістанетеся? ― задала найдурніше в світі питання, аби заповнити тишу.
― Викличу таксі.
Дивно, але мовчання в компанії Михайла мене не напружує. Він не ліз у душу, не намагався дізнатися, що сталося, просто допоміг.
І в голову полізли дурні думки, що з таким чоловіком нічого не страшно. Але я погнала їх ще до того, як вони встигли оформитися в мрії і надії. З цього дня моє життєве кредо «рятуй себе сам».
Доїхали швидко. Вийшли з машини, я подякувала Михайлу за допомогу і пішла до під’їзду батьків.
― Катю, ― окликнув мене тепер уже колишній сусід. ― Не давай себе ображати.
― Дякую.
Я прожила у них місяць, оточена турботою і любов’ю. На цей час взяла неоплачувану відпустку на роботі, тому що ходити туди не було ніяких сил.
Проводила час з родиною, їла мамині оладки на сніданок щодня, навіть трохи погладшала і стала схожа на людину: останнім часом сильно схудла на нервах.
Тато їздив поговорити з Андрієм. Його так довго не було, ми дуже хвилювалися з мамою.
Батькам він не дуже подобався, вони мені цього, звичайно, не говорили і в наше життя ніколи не лізли, але було помітно.
Батько повернувся з Дімкою, виснажений і ніби постарілий, розповів нам, як все пройшло і до чого дійшли. Батьки допоможуть мені виплатити його борги, якщо він залишить спільно куплену квартиру і зникне з нашого життя.
Довго він не пручався, я в цілому теж була згодна. Хотілося розлучитися вже скоріше і забути його, як страшний сон.
За весь цей час він навіть не подзвонив мені жодного разу. На відміну від того ж Михайла, який пару разів приїжджав і чергував під під’їздом, щоб дізнатися, як у мене справи. Запрошував на побачення. Але я відмовилася, пояснивши йому ситуацію.
Як тільки я прийшла до тями, мама з татом посадили мене на серйозну розмову за чашкою мого улюбленого зеленого чаю з жасмином. Поділилися своїми тривогами, сказали, що дуже мене люблять, але не зможуть завжди бути поруч і підтримувати.
Тому мені потрібно вчитися жити самостійно.
Я на них, звичайно, не образилася. Вони просто висловили вголос мої ж думки. Пора дорослішати, як би смішно це не звучало в тридцять п’ять років.
Дімку вони забрали в санаторій, а я повернулася в свою квартиру, на роботу і в звичне життя. З тією лише відмінністю, що тепер у мене одна дитина, а не дві.
Тільки я розібрала речі, як почула трель дзвінка. Гостей не чекала, тому, поки йшла до дверей, встигла себе накрутити. Думала, що Андрій з’явився, як завжди, не дотримавши обіцянки, або з батьками і сином щось сталося.
Але мої побоювання не підтвердилися. На порозі з величезним букетом ромашок стояв Михайло.
― Привіт!
― Привіт, а ти чого тут?
― Побачив твою машину, вирішив зайти в гості, запитати, як ти.
― Заходь, звичайно.
― Катю, я хочу тобі сказати… ― почав він, поки я заварювала чай і розставляла по столу тарілочки з божественно смачними еклерами. ― Сідай.
Поставила чашки на стіл і сіла поруч.
― Я сам від себе не очікував, що в сорок років зможу ще закохатися, але що є ― то є. Я розумію, що тобі не до мене, але нічого вдіяти з собою не можу. Ночувати під твоїми дверима готовий, аби тільки знати, що у тебе все гаразд і ніхто тебе не ображає.
Хочеться тебе радувати, балувати, захищати і берегти. Щоб ти пурхала, безтурботно посміхалася і ніколи більше не плакала.
― Михайле, ну ти ж знаєш, що я сама повинна… ― промовила розгублено. І спіймала себе на думці, що навіть бажання не виникає звільнити свою руку з його долонь. Я навіть не помітила, коли він її захопив, так заговорив мене.
― Так, я знаю, що сама, я на твою незалежність не зазіхаю, ― посміхнувся, як хлопчисько. ― На побачення підемо, моя самостійна?
― Підемо! ― просяяла я у відповідь.
Спеціально для сайту Stories
