– Сушко, ти така дивна! У тебе всі вдома?
– Мама на роботі. Вдома тільки бабуся…
Дружний сміх пролунав, змусивши Анну відсахнутися і почервоніти від досади. Знову щось не те ляпнула!
Важкий рюкзак, що лежав біля ніг дівчинки, раптом опинився в калюжі, і однокласники знову покотилися зі сміху.
– Так їй і треба! Молодець, Макс! Вона ж зовсім ку-ку! Навіщо тільки її в наш клас перевели?
Далі посипалися образи, і Анна затиснула вуха руками, стиснула зуби і почала лаяти себе. Тільки б не заплакати! Тоді – все! Після цього залишиться тільки сказати мамі, щоб забирала документи і з цієї школи, а цього робити не можна. Адже тепер їм нікуди йти. У мами рідних немає. Вона сирота.
Стара квартира, де вони жили з татом, продана і тепер вони живуть з бабусею, яка погодилася їх прийняти.
Баба Зоя їм не рідна. Вона тітка батька Анни. Крім неї, ніхто з родичів не погодився допомогти Анні з мамою після того, як тата не стало.
Анна зробила крок до калюжі, щоб забрати рюкзак, але її різко штовхнув хтось і вона полетіла на брудну, після минулої зливи, землю, встигнувши тільки подумати, що білі колготки, які мама купила їй для концерту в музичній школі, тепер не відіпрати. Та й на сам концерт вона тепер точно запізниться, адже потрібно буде зайти додому, щоб переодягнутися.
– Ха, Макс, та ти просто красень! Гаразд, хлопці, пішли звідси! Бувай, дефективна!
Анна ще встигла підняти очі і побачити глузливий погляд, який кинув на неї Максим. Шкода! Цей хлопчик їй сподобався спочатку. Коли вона тиждень тому прийшла в клас, перелякана від змін і гадаючи, що її чекає там. Нова вчителька посадила Анну саме з Максимом.
– Тепер тут твоє місце, Ганнусю. Максиме, розкажи Анні, як у нас все влаштовано, і допоможи їй на перших порах, добре? Я на тебе сподіваюся! – Ольга Петрівна чомусь суворо подивилася на хлопчика, але Ганна не надала тоді цьому значення.
Хто знає? Може, він просто бавився на перерві або не зробив домашнє завдання.
Тепер Анна розуміла, чому Ольга Петрівна була така сувора з Максом.
Злий! Він просто злий! Хіба може добра людина бути настільки жорстокою? Що вона йому зробила? Чим насолила, якщо він ось так… За що?!
Сльози все-таки полилися, і Анна тепер навіть не намагалася встати. Образа затопила душу, не даючи дихати як слід. Анна схаменулася занадто пізно.
Інгалятор був у рюкзаку, рюкзак у калюжі, а вона сама задихалася на її краю, вже не маючи сил дотягнутися до рятівної кишеньки.
– Дівчинко! Ти що? Тобі погано?!
Якась жінка зупинилася поруч з Анною, і дівчинка ще мала сили кивнути. Потім все стало спочатку сірим, потім чорним, і Анна ніби ковзнула в цю темряву, все ще намагаючись зловити хоча б ковток повітря.
Вона навіть не встигла злякатися.
Прокинулася Анна в кабінеті шкільної медсестри. Поруч товпилися якісь люди, щось говорили, навіть лаялися. Але Анна не звертала на них уваги.
Вона дихала.
Двері в кабінет відчинилися, на порозі з’явилася мама, і тут Анна знову заревіла, перелякавши медсестру, директора школи і свою рятівницю, яка про щось розмовляла з обома.
– Ганнусю!
Теплі мамині руки обійняли її, і Анна притиснулася до тієї, що дарувала їй спокій і поруч з якою дихати було легко і вільно завжди навіть без інгалятора.
– Що сталося?
Анна тільки схлипувала, не в змозі відповісти, але тут втрутилася жінка, яка знайшла її у шкільному дворі.
– Хіба так можна?! Дитина у вас хвора, а ви її до школи відправляєте! Їй вдома сидіти треба! Вона ж інвалід!
– Ні! Анна – не інвалід! – голос мами зірвався, і Анна схопила її за руку.
– Тихіше, рідна, я в порядку! – Ніна схаменулася.
– Прошу вибачення за мою реакцію. Перенервувала. Дуже вам дякую за допомогу!
– Немає за що! Але поясніть мені, чому ваша дівчинка не знає, що робити, коли у неї трапляється напад?
– Я знаю! У мене є інгалятор! – Анна пошукала очима рюкзак. Ось він, мокрий, брудний, стоїть на підлозі біля столу медсестри. Значить, хтось приніс його сюди слідом за Анною.
– Тоді поясни мені, мила дитино, чому ти не скористалася ними, коли тобі стало зле?
Анна зніяковіла. Розповідати про тих, хто так вчинив з нею, чи краще не варто?
Вона вже дуже добре знала, що люди бувають злими і несправедливими. І причини, які штовхають їх на дивні вчинки, іноді бувають дуже дивними. Так було з бабусею, яка вигнала Анну з матір’ю з татової квартири.
– Ви мені ніхто! Мій син взяв тебе з дитиною. Я була проти. А тепер що? Я повинна з вами чимось ділитися? З якого дива?
Анна пам’ятала, як бабуся, яку вона вважала своєю, стискаючи кулаки, кричала на маму. Як мама мовчки збирала речі, не кажучи ні слова у відповідь. Пам’ятала, як вони їхали в таксі, і Анна запитала у матері:
– Чому ти їй нічого не відповіла?
– А навіщо? – Ніна, стиснувши долоню дочки, хитала головою. – Що б від цього змінилося? Формально вона права, донечко. Квартира ця належить їй. Ми там не прописані. Та й тата більше немає.
Розумієш? Це найважливіше. Його немає, а бабусі дуже боляче зараз. Батьки не повинні ховати своїх дітей, Анно. Це дуже страшно…
Тому я хочу, щоб ти розуміла – бабуся злиться не на нас з тобою. Вона злиться на цю несправедливість. У неї нікого більше немає. Тато був її єдиною дитиною.
А тепер уяви на мить, який це біль… Тобі важко, адже ти ще маленька, а я її розумію дуже добре. І знаю, що вона зовсім непогана людина. Інакше не допомагала б мені виховувати тебе стільки років.
Адже тобі було всього кілька місяців, коли я вийшла заміж за твого батька. Я не називаю його твоїм вітчимом, тому що він любив тебе і був тобі справжнім татом. І бабуся тебе теж любила. Я це бачила. Нехай по-своєму, як вміла, але любила.
– Тоді чому зараз перестала? – Анна здивовано дивилася на матір.
– У мене немає відповіді на це питання, маленька. Я можу тільки припустити. Але це все поки що тобі абсолютно ні до чого.
Я розумію, що тобі страшно, але у нас все буде добре. Тому що ми разом. Нас двоє. А вона одна… Зовсім одна, розумієш? Крім сестри у неї тепер нікого і немає. Вони багато років не спілкувалися. Не знаю чому, але це так. Так, кому тепер гірше?
– Бабусі…
– Ось саме…
З цієї розмови Анна зрозуміла, що люди не завжди відповідають за свої вчинки. Іноді за ці вчинки відповідають емоції або злість. А це не враховується. Тому що людина добре подумає, а потім вирішить, що була неправа.
Як бабуся. Вона приїхала через рік до своєї сестри, у якої тепер жили Анна з матір’ю, і попросила вибачення. І мама її пробачила.
Але гроші брати відмовилася категорично. Анна не знала, правильно це чи ні. Але бабуся Зоя це рішення схвалила.
– Правильно, Ніночка, там, де не повинна і віддавати потім не доведеться. Я одна. Квартиру вам відпишу. А сестра…
Добре, що совість прокинулася у неї. Хоче допомогти? Нехай на дівчинку рахунок відкриє. Так краще буде. І нічого не бійтеся. Ви тут тепер прописані. Вигнати вас ніхто не посміє.
Треба тільки заповіт оформити, щоб взагалі ніяких питань не було. Яка різниця, хто кому рідний? Вітя дітей мати не міг. А Анна йому стільки радості подарувала! Він її своєю вважав.
– Так воно і було. Кращого батька для неї я б і не бажала.
– Мені не треба пояснювати. Я знаю.
Чомусь все це згадалося зараз Анні, і вона опустила голову:
– Я просто впала і розгубилася. Боляче було.
Прикривши долонею дірку на колготках, Анна крізь сльози посміхнулася незнайомці:
– Дякую! Ви мене врятували!
– Ой, перестань! Нічого такого я не зробила. Пообіцяй мені тільки одну річ, добре?
– Яку?
– Ти будеш обережнішою наступного разу!
– Обіцяю!
Вже вдома Анна розповіла матері про те, що сталося.
– Я завтра ж піду до школи і поговорю з Ольгою Петрівною.
– Мамо! Не треба!
– Чому, Анно? Вони ж не зупиняться! Давай переведемо тебе в інший клас або в іншу школу? Тут неподалік є ще одна. Вона, звичайно, далі від дому, але може там…
– Так і будемо бігати? – Анна закуталася в ковдру і піджала під себе змерзлі ноги. Опалення вже відключили на літо і в квартирі було прохолодно.
– Мамо, я думаю, що це неправильно!
– А правильно, мені бігти стрімголов, тому що подзвонили зі школи і сказали, що ти втратила свідомість? І це ще добре, що робота дозволяє.
А якби я, як раніше, працювала в лікарні? До мене навіть додзвонитися б не змогли! Анно, мені страшно! А якщо з тобою щось трапиться?
– Мамо, ну чого ти?! – Анна кинула смикати ковдру і подивилася на матір.
– Я сама не знаю, як правильно. Але і бігати все життя як заєць не хочу. Так, я дивна. Біла ворона, як вони кажуть… Я не розумію їхніх жартів, не розумію, чого вони від мене хочуть. Але я не дурепа!
Останню фразу Анна викрикнула так голосно, що з кухні прибігла баба Зоя.
– Ви чого тут? Що за крик? Ганнусю! Тобі не можна нервувати! Забула? Давай я тобі чаю зроблю? Хочеш?
– Хочу! Бабусю, що мені робити? Як ти думаєш?
Зоя Олександрівна глянула на Ніну і зітхнула.
– Твоя мати знає краще, Анно. Вона за тебе відповідає. Їй і вирішувати. Але в чомусь я з тобою згодна. Бігати все життя від проблеми – це не справа.
Так, Ніно? Сама, мабуть, так не робила? Чому ти головою хитаєш? Я знаю, що не робила. Сама ж мені розповідала. Сильнішої за тебе я в житті жінок не зустрічала.
Втратити батьків, пройти дитячий будинок, а потім гуртожиток, народити дитину без допомоги і підтримки, а потім все-таки влаштувати своє життя – це щось неймовірне.
Будь-хто б зламався. Але не ти! І Анна сильна. Дві школи змінила, прізвисько невтішне отримала, а сама? І вчиться прекрасно, і в конкурсах бере участь.
Он, всю полицю кубками і нагородами заставили, і ще стільки ж в коробці лежить. Мало? Ти, Анно, може і біла ворона, але точно не дурепа! І нема чого недалеких людей слухати! Нехай спробують так як ти, а я на них подивлюся!
Зоя Олександрівна від хвилювання аж підстрибувала, кажучи все це, і Анна мимоволі почала посміхатися від кумедного видовища, а потім і зовсім розсміялася. Відкинувши плед, вона встала і обійняла бабусю.
– Дякую! Тепер я, здається, знаю, що мені робити. Якщо не вийде, тоді, мамо, переведеш мене в іншу школу. Добре?
Ніна з тривогою дивилася на дочку. Що вона таке придумала?
А задум Анни був дуже простий. У школі готували концерт до ювілею школи. Вона спочатку соромилася зізнатися Ользі Петрівні, що вміє грати на гітарі і співати.
Тепер же Анні здалося, що це непогана можливість дати зрозуміти однокласникам, хто вона така.
До концерту залишалося ще два тижні, і Анна зосередилася на тому, щоб не відповідати на нападки з боку однокласників. Зі школи її тепер зустрічала бабуся, і Анна раз у раз чула за спиною смішки і глузування.
– За ручку б ще взяла! Маленька…
Анна не переставала дивуватися. Що вона такого зробила цим людям, що вони так її не люблять? І нехай вони діти, але вони ж уже люди, хоч і маленькі… Навіщо вони так?
Відповіді у неї не було.
Максим, після того, що сталося, з нею більше не розмовляв. Він мовчки сидів поруч, відсунувшись на самий край парти так, ніби Анна була прокаженою.
Про те, що буває така хвороба, їй якось розповіла бабуся Зоя. І Анна пам’ятала, що раніше це могло означати тільки одне – людина ставала ізгоєм для суспільства.
Але, дивна річ, прокаженою Анна себе не відчувала анітрохи. Навпаки, вона розглядала своїх однокласників і розуміла, що злість і дурість набагато заразніші, ніж будь-яка хвороба, а лікуванню, на жаль, майже не піддаються.
І якщо від прокази ліки знайшли, то від цієї напасті, можливо, ніколи і не придумають.
Концерт відбувся. І Анна виявилася абсолютно права. Її голос і майстерна гра привели тих, хто ще вчора сміявся над нею, в здивування і замішання.
Вперше, після того як вона перейшла в цю школу, їй в спину летіли не смішки, а здивоване:
– Нічого собі! Ти чула? Хто ж знав, що вона так може?!
Хтось підійшов до неї відразу після концерту, щоб запитати, де вона навчилася так співати, а хтось просто поглядав здалеку, не наважуючись заговорити з «білою вороною».
І тільки Максим пішов із залу ще до того, як Анна закінчила грати. Вона бачила це, але питати, чому він так вчинив, не стала. Навіщо? Прийде час і все стане на свої місця…
Час прийшов, але місця, які він визначив для дітей, виявилися не найкращими в партері життя.
Всього через тиждень після концерту Максим потрапив під машину. Він повертався додому з тренування і біля самого будинку вийшов на проїжджу частину, підспівуючи пісні, що звучала в навушниках.
Водій, який його збив, просто не встиг зреагувати на появу хлопчика. Пішохідного переходу в тому місці не було, а значить можна було їхати швидше, що він і робив, поспішаючи додому після роботи.
Анна прийшла в лікарню відразу, як тільки Максима перевели з реанімації в звичайну палату.
– Привіт!
Букетик ромашок, які дівчинка принесла, ліг на ковдру і Максим закричав.
– Навіщо ти приперлася?! Я тебе кликав? Що тобі треба?!
– Фу! Який ти злюка! – Анна похитала головою і посміхнулася. – Навіщо-навіщо! Полуницю тобі принесла! Ось! Твоя мама сказала, що тобі вже можна. Дивись, яка гарна! Хочеш?
– Ні! Забирайся! – Максим відвернувся і смикнув на себе ковдру так, що ромашки полетіли на підлогу.
Анну це анітрохи не збентежило. Вона озирнулася на Ніну, яка стояла в дверях палати, і похитала головою: «Не заважай мені!»
Того дня вони з Максимом так і не поговорили. Анна просто посиділа трохи поруч з ним, вимила полуницю, яку принесла, розклала на блюдці і пішла.
Говорити Максим з Анною почав тільки на третій день. Уривчасто кидав їй якісь незначні репліки, злячись на себе і бажаючи тільки одного – щоб ця нестерпна дівчина забиралася з його життя куди подалі і ніколи не нагадувала про себе.
А ще через тиждень він спіймав себе на тому, що чекає, коли відчиняться двері палати і Анна увійде зі своїм незмінним:
– Привіт! Як справи?
Інвалідний візок і операції одна за одною. Лікування і реабілітація були дуже довгими. Максим зривався на матір, на батька, на Анну, яка весь цей час була поруч.
– Навіщо тобі це потрібно?!
– Тому що це потрібно тобі! – Анна незворушно простягала другові гітару, на якій вчила його грати. – Давай! Не лінуйся! У тебе вже добре виходить, але цього замало!
Перші самостійні кроки без милиць Максим зробив тільки через рік після аварії.
А ще через півроку він повернувся до своєї школи. Кульгаючи, але вже на своїх ногах.
Однокласники, жоден з яких за весь цей час не відвідав його, загуділи, зустрічаючи, а Макс підійшов до своєї парти, відсунув убік чиїсь підручники і пошукав очима Анну.
– Ось ти де! Чиї пожитки? Це моє місце!
Анна посміхнулася і похитала головою:
– Так? Добре, що ти знаєш тепер, де воно. Підручники мої поверни туди, де були, і сідай поруч. Ти що, вже забув, де сидів раніше? А я пам’ятаю! Ось так. А тепер… Привіт! Як справи?
Спеціально для сайту Stories
