Ось уже кілька годин поспіль по одному з кварталів приватного сектора міста метався собака.
Це була велика вівчарка – Герда. Вона гавкала на перехожих, перегородивши їм дорогу. А одному чоловікові порвала пальто, вчепившись у нього зубами.
Він і викликав службу з вилову тварин. Довго і обурено кричав у трубку, що по вулиці бігає скажена собака, а вони не вживають жодних заходів.
-Ви що там, хочете дочекатися, поки вона когось загризе? Тут діти зі школи йдуть. Собака скажена, точно вам кажу. На всіх перехожих кидається. Я на вас скаржитися буду, якщо ви негайно не приїдете.
Служба з вилову приїхала, але собаку якийсь час не вдавалося зловити. Вона металася з боку в бік, не даючи накинути на себе спеціальну зашморг. Можливо, собаці вдалося б втекти, якби вона цього захотіла, але втекти Герда не могла. Тут був її дім.
І ось, після п’ятнадцяти хвилин , собаку спіймали, і залізні двері машини зачинилися за нею. Герда їхала до притулку для тварин, де найближчим часом її мали приспати, як скажену.
Герда тряслася на вибоїнах, і здається, навіть сльозинки блиснули в куточку собачих очей.
Не вийшло, у неї нічого не вийшло! Вона так старалася, а люди не зрозуміли її. Герда б ніколи нікому не нашкодила. Вона просила допомоги. І у того чоловіка, якому порвала одяг. Собака не збиралася його кусати. Вона збиралася потягнути його за собою, вхопившись за пальто. Щоб він допоміг, допоміг її господині, яка потрапила в біду. Хто ж тепер їй допоможе…
У собаки підкосилися лапи, і вона впала на підлогу машини.
А в цей самий час господиня Герди, літня жінка, лежала на земляній підлозі льоху, з неприродно вивернутою ногою. Плачучи від болю, вона думала:
«Давно вже треба було поміняти ці сходи. Я ж знала, що вони зовсім прогнили, але все тягнула. Ось і дочекалася!»
Коли старі, трухляві сходи зламалися під Галиною Петрівною, і вона полетіла вниз, все життя пронеслося перед очима літньої жінки. Летіти довелося майже з найвищої сходинки. Жінка думала, що вб’ється.
Але впавши навіть не втратила свідомість, а обмацуючи себе зрозуміла, що, схоже, ребра цілі, руки теж, ось тільки нога… Тут і лікарем не потрібно бути, щоб зрозуміти – це перелом.
Жінці вже не вибратися самій з цього льоху. Навіть якби сходи були. Але сходи теж обвалилися, зламавшись навпіл.
Галина Петрівна жила одна і розуміла, що знайдуть її тепер не скоро. Дочка, Анна, відвідувала її тільки сьогодні вранці. Буквально тільки пішла, коли Галина Петрівна згадала, що у неї закінчилася картопля, за якою необхідно спуститися в льох.
Анна може приїхати тепер тільки через кілька днів. А більше нікому помітити відсутність літньої жінки.
Галина Петрівна підняла голову вгору, побачила, як у квадратний отвір льоху звисала собача голова. Герда чула стогони своєї господині і скиглила від пекучого бажання допомогти.
-Герда, Гердушка, біжи, поклич кого-небудь. А то не стане мене, хто про тебе піклуватися буде. Біжи на вулицю, клич людей, – бурмотіла жінка, яка ледь не втрачала свідомість від болю, не особливо сподіваючись, що собака її зрозуміє.
Але Герда все зрозуміла. Можливо, не слова господині, а просто усвідомила, що для допомоги потрібна людина. Будь-яка людина! Хтось повинен побачити, як її господиня лежить на дні льоху.
Собака ніколи не виходила на вулицю без своєї господині. Але зараз вона швидко вирила підкоп під воротами і вискочила. Вона кликала, кликала людей закличним гавкотом, намагалася відвести їх до своєї улюбленої господині, хапаючи за одяг.
Але її не розуміли. Люди шарахалися від вівчарки, тікали. І закінчилося все тим, що Герда лежить за гратами в притулку для тварин.
До ветеринара, який працює в цьому притулку, зайшов чоловік, який займався виловом.
-Степанич, там скажену вівчарку привезли. Сказали терміново приспати, поки інших псів не заразила. Вона, ніби як, чоловіка покусала. Той слиною бризкав, скаржитися погрожував. Так що, ти давай з цим не тягни. Вівчарка скажена, сто відсотків. Ми її в далекий вольєр закрили. Побачиш, не помилишся, вона досі біснується.
Степанич, зібравши все необхідне для присипання, з важким зітханням попрямував до дальнього вольєра. Він дуже не любив цю частину своєї роботи. Але діватися було нікуди.
Новоприбулу собаку він і справді почув здалеку. Вона бігала по вольєру істерично гавкаючи.
Вийшовши від мами, Анна поїхала на роботу. Вже там, заглянувши в свою сумку, виявила, що забула передати мамі таблетки. Анна подумала: «Начебто у неї є ще на два-три дні. Напевно вистачить, після роботи подзвоню, дізнаюся».
Робочий день тягнувся нескінченно, а коли нарешті закінчився, втомлена Анна вийшла на вулицю і згадала, що збиралася зателефонувати матері.
Спочатку її не стривожило, що мама не брала трубку. Напевно, вийшла з Гердою погуляти. Але прийшовши додому і продовжуючи набирати мамин номер, Анна почала хвилюватися. Через пару годин не витримала і сказала чоловікові:
-Андрій, щось мама довго трубку не бере, я хвилююся. Давай поїдемо до неї, заразом і таблетки передам, а то зранку забула.
Будинок Галини Петрівни був не зачинений, але ні її самої, ні Герди там не було. Не знайшовши мами в будинку, Анна занепокоїлася ще більше.
Вискочила у двір, побачила відчинені двері сараю. Забігши туди, покликала маму і почула, як Галина Петрівна приглушено відгукнулася з відкритих дверей льоху.
Через деякий час Галина Петрівна сиділа на лікарняному ліжку і дивилася на білосніжний гіпс на своїй нозі. Але зламана нога хвилювала жінку в цей момент найменше. Вона повторювала дочці, яка сиділа біля її ліжка, одне:
-Знайди Герду. Поїдь до мене і знайди. Вона не могла просто втекти. З нею щось сталося, я відчуваю. Я сказала їй бігти по допомогу, і вона втекла. Донечко, пошукай Герду! Якщо вона не знайдеться, як же мені одній… Вона ж моя найвірніша подруга!
Анна приїхала до маминого будинку. Хотіла походити поруч вулицями, пошукати собаку. Але довго бродити їй не довелося. Хоча на вулиці було вже темно, Анна зустріла сусідку Ольгу Іванівну, яка вийшла подихати повітрям перед сном. Та, ледь тільки привітавшись, запитала:
-Що, ваша Герда збунтувалася? Шкода, хороша собака була. Я бачила, як вона тут металася, коли її служба з вилову забирала.
Наступного ранку до директора притулку для тварин увірвалися дві жінки. Молода буквально тягла на собі літню, з загіпсованою ногою. Було видно, що кожен рух завдає літній жінці біль.
Але навіть дочка не змогла утримати її в лікарні, коли вона дізналася про свою улюбленицю. Вже з порога кабінету Галина Петрівна закричала:
-Де моя Герда, що ви з нею зробили?
Директор притулку нахмурився.
-Присядьте, будь ласка, я бачу, вам важко стояти. І поясніть мені чітко, що за Герда, що ви так галасуєте?
Вислухавши жінок, чоловік ще сильніше нахмурився. Похмурим голосом він сказав:
-Мені дуже шкода, але вашу собаку приспали вчора ввечері. Ви зрозумійте нас, вона кидалася на людей. У неї були симптоми сказу.
Тут собака продовжувала поводитися так само неадекватно. Ми були змушені, інакше вона могла заразити інших собак у притулку.
Галина Петрівна схопилася за серце і розридалася. Її обличчя побіліло. Ледве вимовляючи слова, від істерики, що її охоплювала, вона бурмотіла:
-Де вона. Віддайте її мені, я сама її поховаю.
Тоді директор викликав ветеринара, який займався цією процедурою.
Степанич, дізнавшись причину, по якій його покликали, посміхнувся. Він підійшов до жінки, яка сиділа на стільці і ридала, і поклав їй руку на плече.
-Подивіться на мене. Та подивіться, кажу я вам! Досить плакати. Жива ваша Герда. Я її не приспав, не зміг. Вчора підійшов до неї, подивився, а собака в розпачі. І погляд…
Не може скажена собака таким поглядом дивитися! Я бачив скажених, знаю. А ваша була в розпачі, в жаху, все що завгодно, але тільки не скажена.
Я з нею поговорив, і вона мене почула. Перестала кидатися на грати. Зараз лежить і сумно скиглить. Йдемо вже, я відведу вас до вашої Герди.
Спеціально для сайту Stories
