Я пішла до лікаря, коли вже не могла терпіти біль. Три дні поспіль — це занадто. Жахливий головний біль, який не знімають жодні таблетки.
Вночі я навіть не могла заснути. Найгіршою ідеєю було зайти в інтернет і почитати, симптомом чого може бути головний біль.
У браузері одразу вискочили варіанти: «як відрізнити мігрень від раку мозку» і всілякі подібні страшилки. В принципі, прочитавши їх усі і порівнявши симптоми, можна було одразу їхати в «Ритуальні послуги», минаючи поліклініку.
Згадала, як герой Джером К. випадково відкрив медичну енциклопедію і виявив у себе всі хвороби, крім «П..огової гарячки»: і холеру, і анемію, і танець святого Віта, і навіть ящур, яким і закінчувалася енциклопедія (на букву «я»). І йому стало навіть прикро, що пол..ової гарячки у нього немає, а тільки тифозна.
Ось і я так. Прочитавши інтернет до дірок, виявивши у себе абсолютно всі страшні хвороби разом, я вирішила: «Досить терпіти! Завтра повзу до лікаря!»
У черзі перед кабінетом стався милий діалог з жінкою.
Вона запитала мене:
— П.ли?
Я не зрозуміла:
— Що п.ла?
— Вчора п.ли?
— Не п.ла, — образилася я.
— У вас очі червоні, як від похмілля…
От халепа. Іноді мені здається, що я ходжу до психолога, щоб вчитися спілкуватися з людьми, яким до психолога ходити потрібно більше, ніж мені.
— Дякую, — процідила я. — За турботу.
Я увійшла до кабінету лікаря і урочисто, як конферансьє оголошує артистів, перерахувала свої симптоми. Останніми вишеньками на торті були мої червоні вишеньки-очі.
— Ніби я п.ла, а я не п.ла, — буркнула я.
Лікар подивилася мені в очі і знизала плечима:
— У вас нормальні очі, не вигадуйте…
Хм. Кажу ж: не ті до психолога ходять, кому треба.
Лікар поміряла мені тиск, пульс, сатурацію. Задав питання. З відповідей, на мій погляд, вимальовувалася не дуже весела картина : м’яко кажучи, не мігрень. А дещо гірше.
— Може, зробимо томограму голови? МРТ? Я готова заплатити? — запропонувала я лікарю. Власне, в інтернеті писали, що треба. Самі розумієте, що я вночі в інтернеті отримала освіту терапевта, невролога, судинного хірурга, всіх відразу.
— Спочатку давайте без паніки, попрацюємо з судинами, здамо аналізи, а далі, якщо гірше буде…
Тієї ночі мені здавалося, що гірше нікуди. Я плакала і думала, що за 40 років створила всього двох дітей і 10 книг. І не могла зрозуміти, це багато чи мало.
Діти маленькі, недостворені…
Книги теж неідеальні. У новій книзі ось на 16 сторінці друкарська помилка… Ще виховувати і виховувати цих дітей і літературних редакторів…
Я прийшла додому після лікаря. По дорозі забрала дітей, купила прописані таблетки і випила їх. Вдома впала на ліжко.
До мене підійшли діти:
— А є що поїсти?
— Є. Але треба готувати. Зараз…
У мене голова вже не особливо боліла, просто сил не було: я ж три дні в ліжку.
Данило пішов і сам приготував вечерю. Посмажив яєчню і розігрів макарони. Сказав мені: «Я нагодував Катю, а тобі вечерю прямо в ліжко принести?»
Мені стало так добре відразу. У мене дорослий син! Дозрілий! Не пропаде!
— Не треба в ліжко, я не голодна. Я потім встану і поїм. Ти розумник.
— Гаразд, — кивнув він і повернувся з нарізаною тарілкою фруктів. — Мамо, тут ківі. У ківі вітаміну С навіть більше, ніж в апельсині. І яблука — в них залізо. І мандарин — він просто для краси, а то згниє…
Я танула від гордості. Мій! Мій турботливий! Самопочуття стрімко поліпшувалося.
Потім Данило зібрався і пішов до магазину.
— Ти куди?
— Корм для кішки закінчився, — пояснив він.
— І морозиво купи, — крикнула Катя. — Корм і в мене закінчився…
Сама дочка увійшла до моєї кімнати урочисто і красиво: в окулярах і халаті. І з валізкою іграшкових інструментів. Катерина Михайлівна, іграшковий терапевт.
— Ну що, хвора, будемо лікувати тебе? Поставимо укольчик?
— Називай мене «мамою», не «хворою»…
— Одужаєш і будеш мамою, хвора. Рот відкрий.
Я відкрила рот.
— Ви що, ківі їли? А мені не дали? Ківі?
— Та беріть, хто ж вам не дає, — я простягаю їй тарілку з фруктами.
— Я вже не хочу, я їла яєчню. Тепер чекаю морозиво. Давайте я вас послухаю… — вона наділа рожевий фонендоскоп на шию.
— Я щовечора за тобою з книжкою бігаю, щоб ти мене послухала. А ти не слухаєш.
— Оооо, все погано, — Катя слухає мою шию. — Ви занадто багато говорите. І бігаєте за дітьми. Прописую вам укол і морозиво. Якщо Данило купить на всіх. А якщо він купить тільки тим, хто просив, то… треба було просити.
— Що, не поділишся з хворою матір’ю лікувальним пломбіром?
Катя замість відповіді вкотила мені укол в ногу іграшковим шприцом.
— Боляче! — сміюся я.
— Так і повинно бути. Це ж щоб одужати.
Якщо чесно, мені вже було добре. А після морозива стало зовсім чудово — Данило на всіх купив. Голова не боліла, сили поверталися. Очі були блакитні, а не червоні.
Але я ще трохи пограла в хвору маму, а казку Каті на ніч читав Данило. В якості казки Катя вибрала енциклопедію.
— Це енциклопедія про циклопів, — пожартував Данило.
Вони читали про Сатурн, потім про динозаврів, а потім про молочні зуби. Потім мало не поби.ися, з’ясовуючи, чи були молочні зуби у динозавриків.
Я слухала, як вони базікають, і танула від щастя, любові і якогось… ну, такого смислового навантаження в житті, найціннішого і справжнього.
Потім я міняла постільну білизну, бо вони попутно перевернули мені тарілку і розмазали по простирадлу ківі.
А потім ми втрьох заснули в обіймах.
— Ну що, допомогли таблетки? — запитала лікар мене наступного ранку.
Я кивнула. Тільки мені здається, допомогли зовсім інші таблетки — мої дітки-цукерки.
Ті, що цілодобово наповнюють тебе силами замість болю, радістю замість смутку, щастям замість злості.
Обійміть своїх малюків, навіть якщо вони вже вищі за вас. Немає нічого цілющішого за ці обійми. Ну, хіба що ківі, в якому багато вітаміну С!
