– Я матір до себе не візьму. У мене відрядження часті, немає часу з хворою старою возитися, – грубо сказав Микита. У його очах промайнуло занепокоєння. – Ще влаштує пожежу або потоп. Хто відповідатиме?
– Я теж не візьму, – невпевнено вторив старшому братові Борис, анітрохи не переймаючись тим, що їхня мати зараз перебуває в сусідній кімнаті й може все чути.
– Мене Ірка з дому вижене, якщо я бабку додому притягну. Та й діти маленькі, ще злякаються її дивацтв.
– Нехай тоді Колька з Надькою собі забирають, – рішуче заявив Микита, ставлячи крапку в питанні. – А якщо відмовляться, то в будинок для літніх людей здамо.
Надя дивилася на двох своїх діверей, насилу стримуючи зростаючу досаду. У голосах чоловіків не було ні краплі співчуття, тільки роздратування, ніби турбота про літню матір була для них тягарем.
– Чого мовчиш? – ткнула вона чоловіка ліктем. Не сподобалося їй, що Микола навіть не намагався змусити замовкнути братів, вислуховуючи їхні жорстокі слова про матір.
– Згоден Анну Федорівну до нас забрати?
– Ну а що робити, – розвів руками той. – Не залишати ж її тут.
Залишати свекруху саму у квартирі й справді було не можна. Ганні Федорівні нещодавно виповнилося сімдесят п’ять років і здоров’я дуже сильно її підводило. Вона постійно ходила по лікарях, кілька разів серед ночі навіть викликала швидку. А останніми місяцями почала втрачати пам’ять, робити нелогічні вчинки та плутати імена й дати.
З’ясовували це випадково. Щотижня сини приїжджали до матері, перевіряли її та привозили продукти. Одного разу Микола, повернувшись додому, стривожено розповів дружині:
– Мама коту в миску кави налила, а поруч бутерброди з маслом поклала! Так страшно… Що нам тепер робити?
Надя тоді сумно зітхнула, передчуваючи початок труднощів. Вік не щадить нікого, але комусь щастить більше, комусь менше.
Свекруха з милої і м’якої жінки, з якою Надя познайомилася двадцять п’ять років тому, стрімко перетворювалася на безпорадну людину.
Перший час ще була надія, що хвороба не буде сильно прогресувати. Ганна Федорівна продовжувала жити сама і ні на що не скаржилася. Але в один із днів Колі зателефонував Микита – старший брат був розлючений.
– Приїхав до матері, а в неї по кухні таргани бігають! Ти минулого тижня в неї був, чому не сказав?
– Так я не бачив, – виправдовувався Микола. – Їх тоді не було.
– А зараз є, ще більше розплодилися! У неї там їжа по всіх кутках розкладена, – чоловік ненадовго замовк.
– Нам треба вирішувати, що з матір’ю робити. Може здати в який-небудь заклад?
– Не поспішай, – злякався Коля. – Давай ще з Борею поговоримо.
– Я завтра знову до неї поїду, – попередив Микита. – Хочу деякі речі забрати, поки вона їх не викинула або не віддала кому-небудь. Приїжджайте теж, на місці й розберемося.
Ось так троє братів і опинилися у квартирі в Ганни Федорівни. А з Колею поїхала і Надя, переконатися, що зі свекрухою все добре.
Раніше вони багато часу проводили разом: їздили на дачу, на море і в санаторій, ділилися сімейними рецептами, дивилися й обговорювали одні й ті самі серіали. А коли Надя була молодшою, то часто зверталася за порадами до Ганни Федорівни. Віддалилися вони одна від одної тільки останніми роками, коли потреба постійного спілкування в обох жінок стала меншою.
Побачивши всіх своїх дітей разом, бабуся зраділа, поспішила на кухню готувати чай. Надя пішла за нею і вчасно побачила, що свекруха зібралася увімкнути електричний чайник без води.
– Ганно Федорівно, давайте я вам допоможу, – терпляче промовила невістка.
– Ой, дякую, Марійко, – розчулилася старенька. – Така розумниця виросла! У класі, напевно, тільки одні п’ятірки отримуєш?
Надя не стала говорити, що її онука Марійка вже давно закінчила школу і зараз навчається на п’ятому курсі, а просто перевела тему на пейзаж за вікном.
На кухню заглянув чоловік. Передавши Ганну Федорівну в руки Миколі, Надя повернулася в кімнату. Там Микита з Борисом відчиняли дверцята шаф, оглядали полиці й висували шухляди.
– Немає ніде! – з досадою промовив старший брат. – Невже переховала або з дому винесла?
– Що шукаєте?
– Та скриньку різьблену, – відповів Борис. – Там усі прикраси материні були. Каблучки, золоті сережки…
– А ви, виходить, вирішили їх собі забрати? – поцікавилася жінка. – Не соромно? Ганна Федорівна ще тут.
– Не лізь, – відмахнувся від неї Микита. – Краще б допомогла шукати. Якщо ми ці прикраси продамо і суму на всіх розділимо, то має багато вийти. А старенькій ці цяцьки вже без потреби.
– Не потягне ж їх із собою на той світ, – хмикнув Борис. – А нам із дружиною новий телевізор потрібен.
Наді стало бридко від цієї розмови, на неї накотився гіркий відчай. Вона теж не була в захваті від хвороби свекрухи, але ось так відкрито насміхатися над рідною матір’ю й байдуже обговорювати скриньку, їй би й на думку не спало. Сини зовсім не переживали за здоров’я близької людини, турбувалися тільки за дорогі речі.
Увечері всі роз’їхалися по домівках. Ганну Федорівну попередили, що з наступного тижня вона житиме в Колі, а її кота забере до себе Борис. Бабуся, на диво, не заперечувала – навіть була рада побути разом із сином і невісткою. А Микита зібрався викликати дезінсектора, щоб обробити квартиру від комах.
– Викину тут усе, потім викличу прибиральників і буду квартиру здавати, – пояснив він. – Не простоювати ж добру. Вона сюди вже точно не повернеться.
– Ти тільки гроші на нас усіх порівну розділи, – велів Борис. – Мати ж наша спільна.
Ось так Ганна Федорівна опинилася в Миколи й Наді, де її поселили в кімнаті доньки-студентки, яка вже два роки мешкала зі своїм молодим чоловіком.
Присутність у квартирі свекрухи нагадала Наді про минулі часи. Коли Марія була маленькою, її часто забирала зі школи бабуся. І коли батьки приходили з роботи, уроки в доньки вже були зроблені. А влітку Марію з Ганною Федорівною відправляли на дачу на всі три місяці. Донька досі з теплою усмішкою згадує той час, коли вони з бабусею ходили на річку і в ліс по гриби.
Тепер же все було інакше. Минула Ганна Федорівна повільно відходила, залишаючись лише у спогадах близьких. Вона не впізнавала Надю, плутала її то з Машею, то з дружиною Бориса – Ірою. І щоразу Надя відчувала тяжкість у душі. Було боляче дивитися на людину, яка тебе не впізнавала і не пам’ятала ваші спільні радісні та щасливі моменти.
– Я тут, – м’яко відповідала невістка, намагаючись приховати сльози в голосі, коли чула не своє ім’я.
Намагаючись хоч якось розважити свекруху, Надя вмикала їй серіали про кохання – ті, що могли б відволікти стареньку. І та з цікавістю стежила за розвитком стосунків між героями, поки не втомлювалася і не засинала в кріслі.
Син із невісткою раділи, що бабуся не завдає проблем, але раділи вони даремно…
Через кілька днів Ганна Федорівна зникла. Вийшла з дому рано вранці, поки всі спали, і не повернулася. У страху, що охопив їх, із серцем, яке сильно билося, Микола з Надею кілька годин бігали районом, шукали стареньку, але безуспішно. Зібралися вже йти в поліцію, як раптом у чоловіка задзвонив телефон.
Той, хто телефонував, представився Антоном і повідомив, що знайшов Ганну Федорівну в під’їзді свого будинку. При ній була сумка з речами і старий записник, де на першій сторінці було записано ім’я і телефон сина.
– Мамо, ну навіщо ти пішла? – обурювався Коля, коли вони з Надею привели перелякану стареньку додому. – Тобі вдома не сидиться? Ми для тебе все робимо! Ти хотіла виноград – ми його купили. Надька тобі серіали скачала, сиди й дивись собі на втіху. Що тобі ще треба?
Коли він привів матір додому, його обличчя від хвилювання було білим як крейда. Син тільки зараз по-справжньому усвідомив, наскільки серйозною є ситуація.
– Я додому хочу, – жалібно пробурмотіла бабуся, розгублено дивлячись на сина. – Там Барсик негодований…
– Кота собі Борис забрав, – відповіла Надя, заспокійливо погладжуючи свекруху по плечу.
– Не хвилюйтеся про нього. Краще скажіть, чому у вас у записнику тільки контакти Колі вказані? У вас же ще два сини є.
– Навіщо питаєш? Не пам’ятає вона нічого, – тихо пробурмотів чоловік, відчувши сором за себе і свою безпорадність.
Адже він мав бути поруч із матір’ю і піклуватися про неї. Але він, як і інші брати, часто відмахувався від її проблем.
– Усе я пам’ятаю! – раптом обурилася Ганна Федорівна, на хвилину повертаючись до себе колишньої. – Колю записала, бо знаю, що ви завжди прийдете на допомогу. А іншим хлопцям не до цього.
– Мамо, ти помиляєшся, – похитав головою син. – Микита і Борис теж про тебе хвилюються і переживають…
– Ага, як же, – сумно усміхнулася бабуся. – Думаєте, я зовсім стара, нічого не бачу і не чую? Мою скриньку з прикрасами вони шукали, щоб продати!
– Та хто тобі таке сказав? – спробував заспокоїти матір Коля. – Тобі наснилося.
– А ось і ні. Микита кілька разів просив мене її показати, знав, де вона лежить. Ще пропонував у ломбард золоту підвіску здати. Я не погодилася, а після його відходу свою скриньку переховала, а потім із собою забрала, щоб їм не дісталася.
Ганна Федорівна переможно глянула на Надю і Миколу. Вона досі притискала до себе свою сумку. Порившись у ній, старенька дістала з самого дна ту саму різьблену скриньку і поставила її на стіл.
– Мамо, навіщо ти її на вулицю виносила? – схопився за голову син. – Мало і що могло трапитися!
– Я свої прикраси Наді віддам, – не звертаючи уваги на Колю, м’яко промовила бабуся і ласкаво погладила скриньку.
– Нехай їй усе дістанеться. А мені золото вже ні до чого.
Наді нічого не залишалося, крім як прийняти подарунок свекрухи. Ці прикраси були не просто золотом, а пам’яттю про близьку людину, яку потрібно зберегти.
Пообіцявши зберігати прикраси і передати їх далі Марійці, жінка забрала скриньку в кімнату. На її очах виступили сльози. Їй було шкода Ганну Федорівну, цю добру і хорошу жінку, яка стала їй другою матір’ю. Шкода, що з нею сталася така біда, якій Надя ніяк не могла допомогти.
Єдине, що вона могла зробити – це продовжувати піклуватися про бабусю, намагаючись полегшити залишок її життя. І тримаючи в руках скриньку з прикрасами, Надя зрозуміла, що ніякі скарби світу не замінять здоров’я близької людини.
