Коли Валентині Сергіївні виповнилося шістдесят, колеги подарували їй величезний букет хризантем, тортик з кремовими трояндами і набір рушників «на дачу».
Вона сиділа серед цих подарунків, приймала поздоровлення і посміхалася, як годиться, але всередині відчувала не свято, а порожнечу.
Тридцять сім років вона пропрацювала бібліотекарем у районній бібліотеці. Любила книги, знала всіх постійних відвідувачів по іменах, по голосах, по звичках.
Дітей-школярів зазивала на «години гучного читання», студентам допомагала підбирати джерела для дипломів. У бібліотеці їй подобалося: тепло і затишно, м’яке жовте світло, рідний запах книг. Прекрасне місце.
А тепер їй сказала директор:
— Відпочивайте, Валентина Сергіївна. Ви заслужили.
Вона кивнула — і пішла додому з коробкою речей.
Квартира зустріла тихими, знайомими стінами, запахом їжі, яку вона власноруч приготувала. Тишею. Вона повільно розклала речі з коробки… І раптом зрозуміла: а вдома особливо й робити нічого.
Чоловік помер пішов з життя п’ять років тому. Коханий чоловік, її милий Коленька, як вона сумувала за ним, особливо перший рік. Здавалося, навіть ненормально так сумувати, коли тобі під шістдесят, але вона дуже любила Колю. Все життя йому присвятила, йому — і книгам, і їхньому синові… Рятувалася, до речі, роботою.
А син — Сергій — жив у сусідньому місті з дружиною і онуком. Приїжджав раз на пару тижнів, але по телефону говорив:
— Мамо, не нудьгуй там. Знайди собі якесь хобі.
Хобі?
Вона вміла варити супи, прати, читати книги — але все це було про побут, а не про життя. Це не хобі, це просто те, що заповнює твої дні. Напевно, читання можна було б назвати «хобі», але Валентині Сергіївні здавалося, що це не те — занадто вона зріднилася з книгами, щоб вважати їх чимось окремим.
Загалом, перші тижні пенсії минули дивно. Вона прокидалася за звичкою о шостій ранку. Варила вівсянку. Сідала до телевізора — а ноги самі вели назад до шафи для одягу, шукати сумку і ключі від бібліотеки.
Але йти було нікуди.
Валентина Сергіївна розгублено тинялася по квартирі і не знала, чим себе зайняти. Перепробувала всі рецепти, які зберегла собі в телефоні, але вони швидко закінчилися. Почала читати книги — допомагало, але ж не сидіти вічно з книжкою! Потрібно і жити. А як жити? Чим жити?
Одного ранку вона вийшла у двір просто так — прогулятися. Біля під’їзду на лавочці сиділа знайома сусідка — Світлана Петрівна, колишня лікар-педіатр, її подруга з дитинства. Сувора, жвава, з розумними, швидкими очима. Вони розговорилися. Валентина Сергіївна поділилася своєю розгубленістю.
— Знаєш, Валя, — сказала Світлана Петрівна, — я ось після пенсії теж думала, що все. Ласкаво просимо на звалище історії. А потім пішла волонтером у будинок престарілих. З тих пір — живу.
— А я куди? — зітхнула Валентина.
— А ти у нас театральна була в школі, пам’ятаєш?
Валентина посміхнулася.
Так, було таке. А після вистави шкільний завуч попросила: «Ти б гурток вела». Але тоді інститут, потім робота, потім сім’я… Нема часу.
— У нас в місцевому БК гурток театральної студії закрили, — продовжувала Світлана. — Діти ходили, а керівник поїхала. Може, спробуєш?
— Я? — Валентина аж остовпіла. — Та куди мені…
— Ти спробуй. Ти ж дітей розумієш.
Слова сусідки прозвучали просто, буденно, але всередині щось відгукнулося.
* * *
Наступного дня Валентина Сергіївна все-таки пішла до Будинку культури.
Стара будівля: облущена вивіска, важкі двері, запах пилу, фарби і чогось рідного — як у шкільному актовому залі.
Адміністратор — дівчина молода, привітна.
— Ви щодо дитячої студії? — запитала вона.
— Я… можу спробувати допомогти, — тихо відповіла Валентина.
Дар’я — так звали адміністраторку — відразу зраділа.
— Ох, нам так потрібна людина! У нас група дітей від семи до десяти років. Вони хороші, але без педагога розбестилися. Хочете подивитися?
— Хочу.
Її провели в актову залу, де на килимі сиділи діти: руда дівчинка з веснянками читала вголос вірші, хлопчик в окулярах намагався показувати фокуси з хусткою, дві дівчинки сперечалися, хто буде принцесою, а один хлопчик махав дерев’яним мечем, зображуючи лицаря.
Було шумно, сумбурно — але в цій плутанині було щось живе. Справжнє.
— Доброго дня, — сказала Валентина Сергіївна.
Діти обернулися.
Хлопчик з мечем запитав:
— А ви нас будете вчити?
Вона розгубилася. А потім посміхнулася:
— Буду. Але спочатку подивлюся, які ви самі.
Він замислився, кивнув і важливо сів.
Так все і почалося.
Перші заняття були простими: дихання, дикція, маленькі етюди — «дивимося як кішка», «ходимо як дідусь», «говоримо без слів». Діти сміялися, галасували, плутали черговість, але слухали — слухали її.
Валентина дивилася — і серце наповнювалося.
Стільки років вона жила «правильно», «за розкладом», «як потрібно» — і раптом відчула: всередині знову є світло.
* * *
Через тиждень вона принесла книгу казок.
— Сьогодні будемо робити казку. Але не так, як у книжці. Придумайте, що герої будуть відчувати.
— А можна я буду злою королевою? — запитала дівчинка-«принцеса».
— Можна, — відповіла Валентина. — А чому вона буде зла?
Дівчинка замислилася.
— Тому що ніхто не питає, чого вона хоче.
Валентина Сергіївна тоді подумала: «Діти іноді говорять про світ чесніше, ніж дорослі».
* * *
Через два тижні подзвонив син.
— Мамо, ти куди зникла? Я тобі дзвоню, а ти трубку не береш, вже вкотре!
— Я в БК, заняття веду.
— Які заняття?
— Театральні.
— Мамо… навіщо тобі це? Ти б відпочивала. У твоєму віці треба себе берегти.
Сказано було без злості. Але — повз серце.
— Сергію, я себе і бережу. Я ж не втомлюся від дітей.
— Але вони ж маленькі, галасливі!
— Та я й сама була галаслива.
Він зітхнув:
— Гаразд. Тільки не надривайся.
Вона посміхнулася.
«Надрыватися» можна, коли робиш те, що не для душі. А тут — навпаки».
* * *
Через три тижні в БК оголосили фестиваль аматорських театрів. Кожен гурток мав показати невеличку сценку.
— Ми теж будемо брати участь, — сказала Валентина своїм дітям.
— Ми? — їхні очі округлилися.
— Звичайно. У нас буде п’єса. Наша. Про королеву, яка шукає своє місце.
Діти завмерли. А потім загуділи так, що довелося плескати в долоні.
— Тиша! П’єса буде коротка, але справжня. Напишемо разом.
І вони писали.По рядку. По фразі. По почуттю. Дівчинка-королева сама придумала монолог:
«Я не зла. Я просто не знаю, хто я».
Хлопчик з мечем сказав:
«Я думав, лицарі тільки б’ються. А вони іноді тримають за руку».
Фокусник прошепотів:
«А можна я буду чарівником, який мовчить, але все бачить?»
— Можна, — сказала Валентина. — У героя може бути голос — не словами, а рухом.
Вони репетирували щодня. Хтось плутався, хтось забував текст, хтось сміявся. Але діти горіли. Валентина теж.
* * *
І ось день виступу.
Невелика сцена в БК. У коридорі натовп батьків. Квіти, телефони, шурхіт суконь, запах солодкої вати з буфету.
Валентина поправляла костюми, підшивала стрічку, крутила шпильки на голові у принцеси.
Раптом почула знайомий голос:
— Мамо?
Вона обернулася. Син. З невісткою. І онук — посміхається.
— Ми вирішили приїхати, — сказала невістка. — Іван дуже хотів подивитися «театр бабусі».
Валентина відчула, як всередині щось тепло розпускається, як квітка. Не гордість — радість.
— Проходьте, — сказала вона.
Йшов спектакль. Діти говорили не ідеально, збивалися, іноді забували, хто куди йде.
Коли дівчинка-королева виголосила монолог:
«Я не хочу бути злою. Я просто хочу, щоб мене бачили», — у залі запала тиша.
А коли маленький чарівник, який «мовчить, але все бачить», підійшов і просто взяв її за руку — дві жінки в третьому ряду витерли сльози.
Вистава закінчилася. Зал аплодував. Діти сяяли. Валентина — теж. Син підійшов до неї.
— Мамо… — він замовк. — Вибач.
— За що?
— За те, що я думав, що ти просто, від нудьги.
— Я знаю.
Він видихнув.
— Мамо, ти… ти молодець.
І це прозвучало так, що у Валентини защипало в очах. Онук підбіг, обійняв її за шию.
— Бабусю, ти справжня чарівниця!
І ось це — було головним.
Тепер у Валентини Сергіївни розклад: Понеділок, середа, п’ятниця — репетиції.
Субота — читання казок вголос. Іноді — виступи на святах. Вона не «заповнює час».
Вона живе.
Син тепер сам дзвонить:
— Мамо, а що ви там ставите наступного місяця? Приїхати?
А Світлана Петрівна — та сама сусідка — каже:
— Бачиш? Сенс знайшовся. Не вигаданий, не принесений. Свій.
І Валентина відповідає:
— Так. Я тепер знаю, що пенсійний вік — це не про кінець. Це про початок без поспіху.
На підвіконні в БК тепер стоїть фікус, який діти назвали «Публіка». Перед кожним спектаклем вони гладять йому листочок «на удачу».
І Валентина Сергіївна гладила б теж — якби встигала. Але у неї тепер справ — вище даху.
І серце — повне світла.
Спеціально для сайту Stories
